«Потрібно було статися цьому нещастю…»
Сам Сильвестров до такої раптової концентрації уваги до своєї музики, як і до власної персони (на багатьох заходах він присутній особисто), ставиться філософськи, ба навіть дещо роздратовано: «Потрібно було статися цьому нещастю, аби вони почали грати мою музику. Хіба музика не має власної внутрішньої цінності без усякої війни?» – каже маестро кореспонденту «Нью-Йорк Таймс».
Сарказм Сильвестрова можна зрозуміти. На початку березня 84-річний композитор, як і чимало киян, змушений був залишити рідне місто. Подорож евакуаційним автобусом з Києва через Львів до Берліна, де він тимчасово зупинився, тривала три дні. Та, попри весь жах ситуації, у словах мистця є певне кокетство. На сьогодні Сильвестров – найвідоміший у світі сучасний український композитор. І це факт, що відбувся задовго до війни. Без власної цінності самої музики це навряд чи сталося б.
«Природжений додекафоніст» і… Бах
Творчість Сильвестрова привернула увагу західних експертів ще в радянські часи. Як свідчення – хронологія його закордонних виконань: 1962 рік – Баден-Баден, 1964-й – Берлін, 1965-й – Венеція, 1966-й – Кельн, 1967-й – Буффало, Нью-Йорк, Загреб. Того ж 1967 року він став лауреатом міжнародної музичної премії імені Сергія Кусевицького (США), а 1970-го – переможцем композиторського конкурсу «Gaudeamus» (Нідерланди). Вагомою подією творчої біографії композитора стало виконання 1968 року Третьої симфонії «Есхатофонії» у Дармштадті, осередку сучасної музики в Німеччині. Диригував славетний Бруно Мадерна.
У той самий час удома Сильвестров, учень Бориса Лятошинського, мав славу авангардиста в найгіршому, зідеологізованому совєцькими пропагандистами значенні цього слова. «Прозахідна», чи «буржуазна», як тоді казали, естетика його тогочасної творчості аж ніяк не вписувалася в ідеологію мистецтва так званого соцреалізму. А до «виховання» він не надавався. Молодого автора звинувачували в «суб’єктивізмі», у «формалізмі», у тому, що він «свідомо збіднює естетично-виражальні функції музичного мистецтва» і т. ін. Зрештою, його виключили зі Спілки композиторів (пізніше, правда, поновили), а тоді це автоматично означало тавро ізгоя й вигнанця. Розвитку мистецтва, як писав композитор Юхим Гофман, тоді страшенно заважав «поділ митців на «недоторканних» і «хлопчиків для биття», і то до «другого розряду» потрапляють переважно високообдаровані». Інакше кажучи, офіційна рецепція Сильвестрова в часи тоталітаризму була радше антирецепцією, зумовленою режимом.
Як стверджувала Галина Мокрієва, одна з перших дослідниць музики українських авангардистів, критика соцреалізму схвально сприймає лиш «музику на випадок», котра є нічим іншим, як «оптимістичним тупцюванням на місці», а твори на основі сучасних композиторських технік (додекафонії, пуантилізму) засуджуються як ворожі. Сильвестрова ж Мокрієва називає «природженим додекафоністом», котрий, однак, «перебуває під впливом Баха». Його ранню авангардну творчість ще можна зарахувати до запізнілого в часі модернізму з елементами полістилістики.
Від гучних акордів до лагідних
Наприкінці 1970-х композитор змінив свою музичну мову в керунку позірної простоти і своєрідного мінімалізму, перейшовши від гучних акордів до тихих, лагідних. Маніфестацією цього нового стилю став по суті вокальний цикл «Тихі пісні» для баритона й фортепіано на вірші поетів-класиків. Тут ми чуємо задушевні романсові мелодії, просту і зрозумілу класико-романтичну гармонію, а специфічна манера виконання – sotto voce (впівголосу) – створює ефект такого собі ненав’язливого домашнього музикування, неначе це не спів, а наспівування.
В інструментальних жанрах ця еволюція стилю яскраво проявилася у П’ятій симфонії (прем’єра відбулася 1986 року в Київській філармонії, виконував студентський симфонічний оркестр столичної консерваторії під орудою диригента Романа Кофмана). Музикознавиця Олена Зінькевич у своїй рецензії справедливо вписує цей твір у контекст ліричного симфонізму, у традицію «тривалого плину повільної тихої музики», що йде ще від малерівського Adagio. Сильвестров привносить у цю традицію симфонічної музики «камернізацію «зсередини» (Зінькевич): це і ювелірна робота з тематизмом і динамікою, буквально на рівні мікронюансів, вслухання у кожен звук і його відголос, і специфічне голосоведення струнної групи оркестру.
Читайте також"Безмежний острів" Вікторії Польової: опера в соборі
«Тиха музика» Сильвестрова істотно вплинула на багатьох українських композиторів наступних поколінь. Можна сказати, його творчість дала початок якщо не течії, то принаймні феномену тихої медитативної споглядальності у вітчизняній музиці. За цією ознакою спорідненою можна назвати творчість, до прикладу, Святослава Луньова, Вікторії Польової та – з композиторів молодшої генерації – Максима Шалигіна.
Сильвестров і політика
Цікаво, що, перебуваючи формально в опозиції до режиму в совєцькі часи, хоч і публічно не виступаючи проти нього, після відновлення Україною незалежності й особливо після Помаранчевого майдану Сильвестров відкрито звертається до політичних тем, ба більше – по-своєму коментує політичні події у своїх рідкісних інтерв’ю. Це, звичайно, не аналітика, але щирий і емоційний голос художника, у сміливості, блаженному юродстві якого – надзвичайна рішучість.
Пригадується, як 2004-го ми, студенти київської консерваторії, передавали з рук в руки, немов священну реліквію, чиїсь навушники, із яких тихим голосом Валентина Васильовича звучала популярна майданна пісня «Разом нас багато», звичайно, в авторській версії ВВ.
Під час другого Майдану композитор створив цикл пісень для хору a cappella «Майдан-2014». Навіть написав свій варіант Гімну України. Дві короткі фортепіанні п’єси композитор написав відразу після приїзду до Берліна в березні 2022-го. І хоча тут немає прямого натяку на війну, проте її відголос чути в характерному жалобному ритмі чакони.
Сьогодні на тлі руїн, смертей, болю, що лишає після себе ця жахлива війна, лагідна, ніжна, світла музика Сильвестрова набула для нас нової значущості. Твори для скрипки і фортепіано, представлені у згаданому релізі легендарного лейбла Deutsche Grammophon (серед них і «Пасторалі» 2020 року, і символічна «Присвята Баху»), здається, написані були спеціально для того, щоби втішати, лікувати зранені душі. Хто ж знав, що про терапевтичну функцію музики говоритимемо всерйоз.
Читайте такожОлексій Ботвінов: “Будемо використовувати кожен концерт, щоб привернути увагу до того кошмару, який відбувається в Україні”
