Український інститут: поступ усупереч обставинам
Ключовою вітчизняною інституцією, відповідальною за культурну дипломатію, є афілійований до Міністерства закордонних справ Український інститут. Станом на зараз УІ фактично лишається чи не найактивнішим гравцем на цьому полі. По-перше, через досить сильну команду і добру інституційну спроможність – інститут ще напередодні війни підсилився кількома новими співробітниками, а з початком широкомасштабного вторгнення Росії йому вдалося зберегти команду і навіть помітно наростити активність. По-друге, через наявний ресурс: УІ поки що майже не торкнулися секвестри і скорочення штату; ба більше, за пів року великої війни інституції вдалося залучити немало донорських коштів і здійснити низку проєктів спільно з міжнародними партнерами.
Серед найпомітніших – двосторонній рік культури Україна – Велика Британія, події в рамках якого триватимуть на території Сполученого Королівства до березня 2023 року. Це не лише можливість поглибити за кордоном знання про Україну та її поточну боротьбу, але й шанс закласти підвалини під ще одну вкрай важливу мету: відкриття перших іноземних філій Українського інституту.
Питання відкриття філій гостро стояло ще в перший рік активної розбудови Інституту, у 2018 році, проте згодом відійшло на другий план. Великою мірою через відсутність сталості та політичної волі у профільному міністерстві (за ці чотири роки змінилося три голови МЗС, останні двоє з відкриттям закордонних філій відверто не поспішали). Якоїсь миті Український інститут, здавалося, змирився, що поява філій не стане справою найближчого майбутнього. Ще минулого року його гендиректор Володимир Шейко запевняв, що поступ Інституту чудово відбувається і без закордонного представництва. Проте нині команда УІ, здається, зуміла використати можливості, що відкрилися з початком широкомасштабної війни. Перші закордонні філії мають відкритися в Берліні та Парижі.
За словами виконавчої директорки Українського інституту Соломії Боршош, яка курує відкриття філій, берлінське відділення має запрацювати вже до кінця осені у тристоронній співпраці між УІ, Гете-Інститутом та фундацією “Відкрите суспільство”. Відкриття ж паризької філії варто очікувати вже наступного року.
Якщо про підготовку до відкриття берлінської філії УІ поки що відомо небагато, то майбутня паризька вже кілька місяців активно реалізовує пілотні проєкти: під керівництвом культурної менеджерки Ольги Сагайдак триває вже другий сезон “Української весни” – низки культурних активностей, виставок, лекцій, дискусій та індустріальних подій за участю провідних українських митців і діячів культури.
Але вкрай важливо, аби українська присутність у країнах, де запрацюють філії УІ, була системною та всебічною, не лише на рівні проєктної репрезентації. А також – аби ці відділення мали бодай таку саму підтримку з боку держави, як і від міжнародних донорів і партнерів. Наразі щодо цього є сумніви.
Болі культдипломатії: деколонізація, Мінкульт і “knowing, not yet understanding”
Окремим стратегічним напрямом діяльності УІ після 24 лютого стали деколонізаційні практики. Варто окремо відзначити публічну програму Українського павільйону на 59-й Венеційській бієнале “Деколонізація мистецтва. За межами очевидного“, що порушує низку важливих питань: від невідомої історії мистецтва до деколонізації культури. Щоправда, програма активізувалася вже ближче до завершення бієнале, що значно знижує і увагу аудиторії до проєкту, і потенційне висвітлення в міжнародних ЗМІ.
Спільна публічна програма у Венеції – далеко не єдиний приклад міжвідомчої взаємодії між Українським інститутом і Мінкультом на полі культурної дипломатії. Але дуже симптоматичний. Доки УІ бере на себе програмну частину та комунікації з міжнародними партнерами, Мінкульт за звичкою вкладається здебільшого адмінресурсом та участю (офлайн чи онлайн) своїх представників у міжнародних подіях, що представляють країну у вкрай конвенційний спосіб, з нудними презентаціями і протокольними промовами.
Цей принцип взаємодії Мінкульту та УІ втілився і під час нещодавнього Единбурзького культурного саміту, де Український інститут став співорганізатором української панелі. Усе від початку складалося дуже вдало: і місце (Сполучене Королівство – один з найміцніших світових бастіонів підтримки України), і час (серпень – традиційний місяць культурних фестивалів у Единбурзі), і рівень прийняття (окрема українська панель, виступи членів української делегації в Шотландському парламенті, фокус на Україні під час усього саміту).
Попри дещо неоковирне відеозвернення міністра Ткаченка, який торочив про важливість захисту української культурної спадщини, присутність на саміті нової заступниці міністра Галини Григоренко все ж зробила участь відомства в цій події корисною.
Хоч рівень підтримки з боку Сполученого Королівства фантастичний, є і дуже відчутні больові точки: передовсім це “складнощі розуміння” реального масштабу України та її проблем, спричинених великою війною. Такий собі “knowing, but not yet understanding about Ukraine”.
Важливо, що про Україну сьогодні вже добре знають у світі, вона нині є фокусною темою на багатьох світових майданчиках. Рівень обізнаності про нас більш ніж достатній, і от далі починається найскладніше. Наразі нам конче потрібно, не прибираючи ноги з відчинених для нас дверей, працювати над поглибленням справжнього знання про Україну, посилювати міжнародну присутність. Ще одним наріжним питанням лишається залучення коштів (бажано в горизонті планування хоча б на кілька років).
Іще один “bottleneck” - питання про те, хто має бути точкою входу в цю міжнародну співпрацю в Україні. Поки що виглядає на те, що краще за все з цим дає раду Український інститут, але, на жаль, не культурне міністерство. За пів року широкомасштабної війни воно встигло відзначитися не лише тотальним провалом в евакуації об’єктів культурної спадщини, не менш цілковитим зануренням його голови в керування телемарафоном “Єдині новини”, але й деякими внутрішніми перестановками.
Так, на початку липня було звільнено заступницю міністра Ларису Петасюк, за кілька днів заступницею Олександра Ткаченка призначено колишню очільницю Державного агентства з питань мистецтв та мистецької освіти Галину Григоренко (замість неї агентством керуватиме її колишня заступниця Ольга Россошанська). До слова, за кілька років Держмистецтв навіть не спромоглося достоту перебрати на себе всі необхідні повноваження, а також майже не комунікувало результатів власної діяльності, тож пані Россошанській буде над чим попрацювати. За даними джерела Lb.ua у Мінкульті, напрямок євроінтеграції, переданий влітку від заступниці міністра Катерини Чуєвої заступнику міністра Тарасу Шевченку, врешті також очолить Галина Григоренко.
Ще одним актором на полі вітчизняної культурної дипломатії можна умовно вважати офіс першої леді Олени Зеленської. За пів року широкомасштабної війни його активність вийшла на цілковито новий рівень, і слід визнати, подекуди має серйозні успіхи, особливо там, куди складно “дотягтися” іншим посадовцям та інституціям (чудовий приклад - промова пані Зеленської в Конгресі США влітку). Проте аналізувати активності команди першої леді буває складно, оскільки вона ніяк не артикулює своїх завдань і діє у професійному культурному полі вкрай непублічно.
“Усі наші вісім художників”
Проте подекуди ми можемо бачити і приклади успішної міжінституційної співпраці, як у випадку з ситуативним “книжковим консорціумом” між Українським інститутом, Мінкультом, PEN Ukraine, Українським інститутом книги та літературними фестивалями “Книжковий Арсенал” і "BookForum". Ці інституції вже кілька місяців спільно (і досить успішно) опікуються презентаціями українських національних стендів на ключових світових літературних ярмарках (презентації відбулися в Лондоні, Болоньї, Варшаві та інших містах). Співпраця між УІК і BookForum виявилася максимально тісною: керівницею цього проєкту від Українського інституту книги призначено програмну директорку BookForum Софію Челяк.
На жаль, не всі інституції, від яких можна було чекати дій на культурно-дипломатичному полі, були активні. Дехто, як-от Держкіно, замість захисту інтересів держави на зовнішніх фронтах з подвійною силою взявся закручувати гайки в підзвітних інституціях.
На цьому фоні найчастіше агентами і акторами культурної дипломатії стають культурні професіонали: митці, культурні менеджери, директори інституцій, культурні критики та куратори. Саме вони, їхні ідеї, думки та проєкти найефективніше представляють країну на міжнародних полях.
За ці пів року ми маємо дуже непогані здобутки на культурно-дипломатичному напрямку. Спільними зусиллями нам вдалося втягти Україну не лише до новинної адженди, але й до поля справжньої дискусії про майбутнє Європи і світу та роль нашої країни в ньому. Ми зуміли домогтися уваги та підтримки світу, але водночас замість вікна можливостей досі маємо радше шпарину, в яку мусимо проштовхнутись.
Попереду ще складніші завдання. Нам життєво необхідно потрапити до “довгих горизонтів планування” країн-партнерів і почати виборювати своє чільне місце за міжнародним столом. А для цього за цей стіл потрібно приносити щось справді цінне. І над тим також належить працювати вже зараз.
Говорячи про те, аби “не прибирати ноги з дверей, що відчинилися для України”, важливо пам’ятати, про чию конкретно ногу йдеться. Про внесок дієвців культури та інституцій. Про співвідношення докладених зусиль і створених можливостей. Про підтримку та її відсутність. Під час великої війни культурна дипломатія мусила б стати одним з державних пріоритетів. Проте поки що виглядає на те, що лупати цю скалу продовжують здебільшого ті, чиє усвідомлення важливості цього завдання поєднується зі спроможністю (і дуже інколи – ресурсами).
