Минулорічний підсумковий текст закінчувався думкою про те, що 2021 рік у вітчизняних культурних політиках став «тим, чого ми так відчайдушно прагнули не допустити. Роком відчаю, поразок, важких усвідомлень. Роком випробування на міцність: для людей і інституцій, правил гри і переконань. Щось, що видавалося базисом і основою, перетворилося на марево. У складні часи краще заходити з розплющеними очима і без ілюзій. Бо є відчуття, що справжня темрява ще попереду. Але вже сутеніє».
Передчуття, точніше майже фізичне відчуття напруги і невідворотної війни не обдурило.
2022 рік став найстрашнішим у новітній українській історії. Ми пережили таку амплітуду емоцій і досвідів, якої не побажаєш і ворогу (хіба що одному конкретному). Ми бачили смерті, зазнали і продовжуємо зазнавати втрат, ми навчилися жити і працювати під час війни, дивитися в темряву без страху і допомагати тим, хто потребує цього. Цей рік назавжди змінив Україну та все суспільство. І української культури це також стосується.
Рік тому виглядало на те, що українське культурне середовище перебуває в такій важкій і системній кризі, що питання, чи його можна назвати спільнотою, видавалося риторичним. Стосунки з державою також були дуже непростими. Запит на консолідацію і справжню спільнотність здавався так само актуальним, як і недосяжним. Ми були фрустровані і дуже втомлені (ха-ха, що ми тоді знали про справжню втому).
Після 24 лютого українське культурне середовище якщо не назавжди, то дуже надовго поклало край цим ритуальним розмовам про власну розрізненість і токсичність. Люди та інституції з одних регіонів за лічені години перетворилися на хаби допомоги і, засукавши рукави, приймали людей та інституції з інших регіонів. Допомагали, рятували, ділилися та давали прихисток. Розділяли важкі перспективи та досвіди і брали на себе більшу відповідальність, аніж можна було б очікувати.
Це триває і досі. І причин, чому ця невидима для багатьох, складна та невдячна (через її нескінченність) робота і досі робиться, є кілька.
По-перше, у 2022 році ми дуже різко і дуже болісно подорослішали – нині, під час війни, правило «якщо не ти, то хто?» працює як «це точно мушу бути я». Якщо є проблема і ти можеш допомогти її вирішити – ти просто береш і робиш. По-друге, наш емпіричний досвід роботи в культурі говорить, що коли приходить справжня темрява і біда, розраховувати ти можеш лише на себе і однодумців. На жаль, держава ніколи не була ані надійним партнером, ані ефективним менеджером для культури. Тож коли почалося широкомасштабне російське вторгнення, керівники культурних інституцій та організацій точно знали, де вузькі місця, і не чекали від держави швидких і результативних дій.
Це, звісно, не скасовує відповідальності Міністерства культури за тотально провалену евакуацію й убезпечення вітчизняних музейних колекцій (причому основну відповідальність тут має нести персонально міністр МКІП Олександр Ткаченко, а не лише його профільна заступниця Катерина Чуєва, що, попри багаторічний музейний досвід, так і не змогла набути необхідної суб’єктності для захисту культурної спадщини під час війни). Насправді це проблема не тільки «поламаних» механізмів і практик роботи МКІП, але й відсутності політичної волі і спроможності – достатньо згадати, як багато для захисту спадщини зробили в тому самому МКІП у 2014-2015 рр. тодішні керівник музейного директорату Василь Рожко і перша заступниця міністра Нищука Олеся Островська-Люта.
2022-го ж на керівників музейних інституцій, котрі шарпали профільну заступницю міністра запитами «що робити, якщо/коли?» ще в січні, чекала тиша або канцелярські відписки на кшталт «убезпечити безпеку колекції». Питання, як це зробити без допомогти держави, лишається риторичним – це просто неможливо (заяви пана Ткаченка про те, що буцімто у відомстві МКІП перебувають лише кількадесят національних музеїв, а решта підзвітні органам місцевої влади – свідома цинічна маніпуляція).
Важко навіть уявити, що з початком воєнних дій відчуває керівник культурної інституції, в якого «на балансі», крім команди, також будівля, що є частиною ідентичності інституції, а також колекція з тисяч або десятків тисяч одиниць зберігання. Жах? Відчай? Безсилля? Керівники українських музейних інституцій з початком великої війни зробили неможливе: ризикували собою, жили в музеях, ховали колекції, вивозили свої та чужі збірки, вибивали з МКІП необхідні умови для евакуації найцінніших творів. Дуже хочеться, аби по завершенні війни українське суспільство розуміло, що українську культурну спадщину під час війни зберегла для наступних поколінь не держава, а ці без перебільшення героїчні люди. Звісно, аби це розуміти, треба а) знати про ці факти, б) усвідомлювати цінність культури – але нині, здається, вже є загальносуспільне усвідомлення культури як фактору національної безпеки.
Чи зробила держава бодай якісь висновки з минулорічного провалу з захистом спадщини? Не хотілося б, але, можливо, нам доведеться перевірити це на практиці вже в найближчі місяці – у разі нового наступу на Київ. Поки що ж виглядає на те, що міністр Олександр Ткаченко протягом усіх 10 місяців великої війни з головою занурений у ручне управління телемарафоном «Єдині новини», що забезпечує йому лояльність ОП.
Пріоритети держави в культурі очевидні, якщо подивитися на фінансування сфери на 2023 рік – з 9,2 млрд грн на культуру загалом на «Виробництво та трансляцію телерадіопрограм для державних потреб, збирання, обробку та розповсюдження офіційної інформаційної продукції, фінансову підтримку системи державного іномовлення» (телеканали "Дом", "Freedom" і той-таки телемарафон) спрямують 1,94 млрд (це майже вчетверо більше, ніж було у 2022 році). Для порівняння: усім 2500 українським музеям виділено лише 858,6 млн грн, сфері кіновиробництва – близько 85,05 млн грн.
Окрім того, в активі Мінкульту за 2022 рік – перетасована команда заступників міністра (замість Лариси Петасюк улітку до неї доєдналася колишня очільниця Держмистецтв Галина Григоренко), стабільна відсутність публічної позиції зі складних питань (від тієї самої спадщини до кейсу з кризою навколо Довженко-Центру), брак якісних кадрів і недолугі спроби долучитися до культурної дипломатії (спойлер – без жодних результатів).
Що ще МКІП не вдалося за цей рік? Сформувати нові наративи та зробити культуру повноцінним інструментом пропаганди – але це, будьмо об’єктивні, радше через менеджерську неспроможність, аніж через етику та принципи. МКІП демонструє тотальну неефективність так давно і вперто, що це вже нікого не дивує. Важливо інше – 2022 рік і виклики, що він приніс, оприявнили, що профільне міністерство настільки не адекватне реальності, в якій ми живемо, що розмова про його реальну трансформацію виглядає невідворотною. І це дуже добре.
На культурно-дипломатичному полі пальму першості впевнено тримає Український інститут (його команда за 2022 рік зробила чудовий фандрейз і от-от відкриє дві перші іноземні філії, проте інституції варто врешті відокремити менеджмент проєктів від курирування контенту і приділити вдосталь уваги міжнародним PR-комунікаціям).
Інші культурні інституції протягом року були різною мірою ефективні. Когось було зовсім не чути (навіть не на рівні проєктної діяльності, радше на рівні позицій з важливих питань), хтось – навпаки – активно перезбирав розкидані по світу команди та переосмислював власні практики. Ця тривала робота обов’язково дасть свої результати – в найближчому майбутньому ми можемо побачити деякі давно знані і дорогі нам інституції оновленими. І це заразом сигнал іншим – reinvent yourself.
Деякі інституції, як-от Довженко-Центр, продовжують боротьбу за власне існування (тут складно уникнути аналогії з Україною). І хотілося б у ці темні часи бачити державу партнером культурного середовища, проте поки що це не так. На сьогодні Держкіно – ще одна установа ручного управління, на яку чекає не лише перезавантаження, але й глобальне переосмислення. І хоч нам усім іноді здається, що ми живемо у фільмі «День бабака» (знову спроби хакнути чергову інституцію, знову «ручник» і т.д.), щось важливе у 2022 році все ж змінилося. Ми заспокоїлися, подорослішали і підійшли до цього снаряда з іншою мотивацією. Це наша країна, наше професійне середовище, і ми зробимо все, аби правила і процедури тут працювали, як мають у незалежній демократичній державі.
Наразі головне досягнення вітчизняних культурних політик за майже рік великої війни – команди інституцій і професіонали українського культурного поля нині об’єднані як ніколи досі. Погана новина полягає в тому, що державні політики культури не працюють (але так було і доти). Хороша ж – у тому, що ми з нашим поступом останніх років до якісних змін на краще і є цими політиками в зародковому стані.
Українська сфера культури (і культурних політик зокрема) у воєнному 2022 році несподівано виявилася більш життєстійкою та життєзарадною, ніж будь-коли досі. Якби рік тому хтось сказав мені, що дуже скоро ми, люди культури, забувши про суперечності та власні фрустрації, стоятимемо плече до плеча проти викликів, які більші за всіх нас – я засумнівалася б. Але життя показало, що можливе і не таке.
Разом з абсолютно новим рівнем загроз і викликів прийшов і геть інший вимір відповідальності. Сьогодні дорослі в кімнаті (читай у спільноті, суспільстві, державі) – це ми. Усвідомлювати це може бути трохи страшно, щемко і дуже відповідально. І ми пройдемо цей шлях разом, яким би важким він не був. Бо іншого нема. Саме тому нині так важить триматися купи та берегти себе і тих, чиє таке важливе плече поруч з твоїм.
У новому році в нас буде багато роботи: від переосмислення засад роботи держави у сфері культури до витворення нових наративів. І – хочеться вірити – максимальне наближення до Перемоги.