Звісно, що і до приходу Марини Кудерчук на посаду голови Держкіно ситуація в українському кіно не була ідеальною. Тривали бурхливі обговорення конфліктів інтересів, недостатньої прозорості правил і поганого моніторингу їхнього виконання. Утім консенсус був таким, що всі чвари і дискусії видавалися лише проблемами росту, а не чимось фатальним. Українська кіноіндустрія стрімко розвивалася, українські стрічки потрапляли майже на кожен великий кінофестиваль за кордоном, до нас почали приїжджати на зйомки іноземні кінокомпанії, а в продюсерів з’явилася репутація надійних партнерів. Багато стрічок створювалось у копродукції з іншими країнами, деякі з них ставали унікальними кейс-стаді (наприклад, “Памфір” Дмитра Сухолиткого-Собчука, створений у копродукції шести країн). Усе це неможливо без стабільної присутності на ключових для кіно майданчиках, без переговорів, круглих столів і залаштункових розмов. Марина Кудерчук, на жаль, у всьому цьому участі не бере.
Готуючи цей матеріал, ми поговорили з 23 представниками української кіноіндустрії, дехто побажав залишитися анонімним у своїх коментарях. Це не репрезентативна вибірка, і, звісно, існує немала кількість продюсерів і кінокомпаній, які нинішньою політикою Держкіно цілком задоволені: їхні проєкти отримують фінансування, попри воєнний стан (на який чиновники люблять посилатись, уникаючи публічності), і навіть запускаються у виробництво.
У своєму звіті за 2022 рік Держкіно похвалилося, що уклало “договори на виробництво 42 нових фільмів на суму 379 557,24 грн”, що у виробництві “перебуває 137 фільмів із загальною сумою державної підтримки 1 495 219 290,00 грн” і що “16 фільмів на суму 63 824 120,00 грн” були завершені. Утім жодних списків зазначених проєктів і фільмів у звіті немає (запропоновані лінки ведуть на сторінки з помилками). На нашу вимогу надати такі списки Держкіно відповіло, що запит “стосується інформації, яка міститься у значній кількості документів і може бути зібрана внаслідок значних інтелектуальних зусиль (проведення додаткового змістовного аналізу), відтак така документація не відповідає критеріям відображеності та задокументованості і не є публічною”. Отже, Держкіно розписується в тому, що не знає, з якими фільмами та проєктами працювало 2022 року, та відверто бреше у своєму звіті за минулий рік.
Але це не єдина проблема останніх трьох років. З огляду на коментарі вітчизняних продюсерів, режисерів і менеджерів, які давно працюють у кіноіндустрії та можуть узагальнювати свій досвід і досвід колег, про розвиток українського кіно за результатами трьох років очільництва Марини Кудерчук не йдеться.
Серед ключових викликів, що стоять перед українською кіноіндустрією у 2023 році, респондент/ки називають:
-
Відсутність державного фінансування виробництва фільмів і його диверсифікованої моделі, нездатність Держкіно залучити іноземне фінансування, аби підтримати українські кінопроєкти, що призводить до зупинки виробничих процесів;
-
Відсутність комунікації між Держкіно та всіма гравцями кіноіндустрії в Україні, розсинхрон з тими органами, що відповідають за репрезентацію українського кіно за кордоном — Українським інститутом, наприклад; неведення діалогу зі світовою індустрією;
-
Непрозорість роботи Держкіно та Ради з держпідтримки кінематографії, некомпетентність їхніх очільників, незаконне продовження терміну роботи Ради;
-
Відтік кадрів, виснаження людей, втрата багатьма кінопрофесіоналами роботи, роз’єднаність кіноспільноти, брак професійних об’єднань, які захищали б професіоналів і їхні інтереси;
-
Нищення Довженко-Центру, що в тому числі репутаційно шкодить українському кіно за кордоном і знижує довіру до українських партнерів з боку іноземних інституцій; брак роботи з кіноспадщиною;
-
Проблеми, пов’язані з кінопрокатом: часткова залежність від російських дистриб’юторів, яким європейські кінокомпанії досі продають права на прокат своїх фільмів на територію, куди входить й Україна;
-
Відсутність загальної стратегії та державної політики в галузі;
-
Нестабільна робота кінотеатрів, відтік глядачів, падіння кількості залів не лише внаслідок війни, але й через політику місцевої влади;
-
Невиконання Держкіно своїх обов’язків у частині створення відповідного законодавства і полегшення життя кінематографістам, відсутність змін у застарілому законодавстві;
-
Ціннісна криза, яка виражається в тому, що влада і велика частина кіноспільноти по-різному відповідають на питання “кіно — це мистецтво чи продукт?” та етичні виклики, пов’язані зі співпрацею з російським кінобізнесом після початку війни Росії проти України.
Важливо, що значна частина респондентів заявили: вони не брали участі в обговореннях концептуальних документів від Держкіно (в основному тому, що не знали про них), наприклад, Концепції Загальнодержавної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2021–2025 роки. Обговорення навіть були анонсовані на сайті Держкіно на 2022 рік, утім на 2023-й у планах Держкіно немає ані цього документа, ані проєкту Стратегії розвитку кіно в Україні до 2027 року, про яку йтиметься далі в тексті.
Окрім того, не всі працівники Держкіно підпадають під нищівну критику, попри неефективне керівництво та загальний (за влучним формулюванням режисерки та голови Гільдії режисерів Жанни Максименко-Довгич) “карально-фіскальний стиль взаємин Держкіно з кіновиробниками”. Продюсерка Валерія Сочивець зазначає, що в Держкіно залишилися прекрасні менеджери, “без яких було б дуже складно”. “У бюрократичному сенсі Держкіно продовжило функціонувати, видавати прокатні посвідчення і проводити інші функціональні рутинні дії”, — коментує продюсер Денис Іванов; це підтверджують деякі інші професіонали, які мають справу з прокатним відділом, відділом видачі свідоцтв національних фільмів і фінансовим відділом. Але є й ложка дьогтю: “Мій поточний досвід спілкування з менеджерами Держкіно показує, що вони абсолютно не розуміють реалій кіновиробництва (і не мають бажання в цьому розібратися) на жодному рівні — ані на практичному, ані на юридичному. Їхні коментарі до документів зазвичай безглузді та неадекватні, і дуже часто виявляється, що вони самі не читали нормативних документів і законів. Але найгірше те, що, очевидно, Кудерчук і не переймається таким станом речей. Вочевидь, її завдання на цій посаді трохи інше, ніж розвивати кіногалузь”.
Голова Держкіно
“Кудерчук не лише не володіє потрібними на цій посаді компетенціями, але й спрямовує діяльність Держкіно на демонтаж чинної (й раніше більш-менш ефективної) системи державної підтримки кінематографа. Тобто де-факто вона є шкідником. При цьому жодної стратегії чи візії розвитку галузі запропоновано не було. Розуміння світового контексту та володіння українським культурним контекстом відсутні”.
“Якби був варіант оцінити шкоду від присутності Марини Кудерчук на цій посаді, то поставила б глибокий мінус. Вона зруйнувала довіру всередині кіноспільноти, нашкодила процесам (непрозорі пітчинги, конкурси, обрання Ради і незаконне продовження її повноважень, ситуація навколо Довженко-Центру (двічі). А в часи повномасштабного вторгнення вона просто соромить українську кіноіндустрію в очах міжнародної кіноспільноти”.
“Нічого конструктивного не зроблено, але завдано багато шкоди, а також багато можливостей втрачено і згаяно — зокрема, колосальна підтримка могла б надійти від іноземних партнерів за останній рік, але не було лідерства, візії та банально респонсивності”.
“Мене обурює, що голова Держкіно не говорить англійською мовою. Можна ж вивчити хоча б привітання і пару фраз. Якщо є готовий спіч, мені здається, реально вивчити його. На державній посаді ти зобов'язаний говорити англійською”.
Марина Кудерчук очолила Державне агентство з питань кіно 19 лютого 2020 року. Колишня податкова інспекторка, ексначальниця відділу в Департаменті екології та природних ресурсів Запорізької обласної державної адміністрації, очільниця запорізького кінотеатру “Кіноконцертний зал ім. О. Довженка” — внаслідок конкурсу на посаду голови Держкіно пані Кудерчук отримала неабияке кар’єрне зростання. Конкурс був, вочевидь, настільки важливий для влади, що проводили його двічі.
Оскільки голова Держкіно — це державний службовець категорії “А”, його обирає спеціальна комісія з питань вищого корпусу державної служби, яка складається із семи людей.
До участі в першому конкурсі, оголошеному урядом 29 вересня 2019 року, допустили вісьмох осіб, і Марини Кудерчук серед них не було:
Але внаслідок тестувань на знання іноземної та державної мов і законодавства (обов’язковий етап для конкурсу на посаду держслужби категорії “А”) до наступного етапу — співбесіди з Комісією з питань вищого корпусу державної служби — дійшла лише Юлія Сінькевич, колишня генеральна продюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю. Утім ця співбесіда чомусь не задовольнила членів комісії: вони поставили їй занизькі бали за компетенцію “Ефективність управління людськими ресурсами” і вирішили не допустити до наступного етапу — власне призначення.
“Кабінет Міністрів України не визначив переможця конкурсу за результатами співбесіди кандидатур, які набрали найбільшу кількість балів за результатами загального рейтингу кандидатів, відповідно до рішення Комісії з питань вищого корпусу державної служби”, – йдеться на сайті Національного агентства з питань державної служби.
22 листопада 2019 року кіноспільнота звернулася до президента і тодішніх прем’єр-міністра та міністра культури з вимогою таки призначити Сінькевич головою Держкіно: співбесіда, яку проводила комісія, була оцінена підписант/ками як абсурдна, а компетентність членів комісії — занизькою. Звернення спільноти було проігноровано. Юлія Сінькевич оскаржила рішення комісії у суді, й станом на квітень 2023 року її позов не задовольнили всі інстанції в Україні, тож вона звернулася до ЄСПЛ.
27 листопада 2019 року конкурс оголосили наново. Тепер узяло участь десятеро людей, з яких семеро потрапило на співбесіду.
На ютуб-каналі НАДС можна подивитися відео співбесід усіх кандидатів і кандидаток, але найбільше нас цікавить, звісно, відео з майбутньою переможницею, на якому вона серед загальних суджень про сферу, яку збирається очолити, розповідає про Запорізький міжнародний кінофестиваль як один зі своїх здобутків:
До слова, Запорізький міжнародний кінофестиваль (або ZIFF) існує лише з 2017 року і спеціалізується на короткометражному кіно. За словами Кудерчук і за інформацією на сайті фестивалю, у 2019 році туди подали “3000 фільмів зі 120 країн світу”. Показали приблизно сто, якщо вірити цій сторінці фестивалю за 2019 рік.
Для порівняння, Київський міжнародний фестиваль короткометражних картин, який проводять з 2012 року і який нарощує свій масштаб, беручи участь в індустріальних платформах по всьому світі, 2019 року розглянув близько 1900 заявок і показав близько 180 стрічок.
Іншими словами, щоб досягти такої кількості подач і географічного охоплення (усього країн у світі, за даними ООН, — 195), як анонсує ZIFF, треба трошки більше часу, ніж два роки, навіть з такими неймовірними управлінськими здібностями, як у Марини Кудерчук.
Перемога Кудерчук стала несподіванкою для кіноспільноти. Мало хто очікував, що досвід роботи в регіональному кінотеатрі протягом двох років комісія оцінить як достатній для посади голови Держкіно. Після бурхливої реакції спільноти в коментарі для Інтерфаксу Марина Кудерчук попросила “скептиків судити про мене і мою роботу за результатами, які, сподіваюся, всі побачать найближчим часом”, а у своєму першому на посаді інтерв’ю, яке дала виданню "Yabl", назвала себе “кризовим менеджером” і заявила, що любить “перетворювати кіно на свято”.
На жаль, уже перша криза, з якою довелося стикнутися не лише українській, а й світовій кіноіндустрії, довела протилежне: Марина Кудерчук виявилася неспроможною відстоювати інтереси сфери, яка опинилась в її управлінні. “Упевнена, з розумінням поставляться до ситуації, коли ми будемо змушені тимчасово відмовитися від виробництва фільму заради будівництва лікарні або допомоги хворим і особливо лікарям", — написала вона в кінці березня 2020 року у фейсбуці (до посту немає наразі доступу, тому що голова Держкіно, держслужбовець категорії “А”, закрила свій профіль для обмеженого кола читачів) у відповідь на звернення українських кінематографістів про те, що галузь на той момент вже три місяці не отримувала кошти з державного бюджету.
Після початку пандемії бюджет на культуру зазнав значного секвестру, і це рішення широко критикували очільники культурних інституцій — окрім голови Держкіно. Коли кошти на кіно нарешті розморозили і Держкіно продовжило проводити конкурси кінопроєктів, краще не стало. Сумбурний і сумнозвісний “14-й пітчинг” виявився наочною ілюстрацією того, на що варто чекати індустрії далі, а саме: на непрозорість прийняття рішень, сумнівність пріоритетів і нечіткі процедури.
У 2021–2022 роках Держкіно провело 15, 16, 17-й і технічний відбір 18-го пітчингу: деякі переможці перших трьох запустились у виробництво, а 18-й пітчинг заморозили: “На жаль, в умовах воєнного стану немає можливості для організації та проведення подальших етапів Вісімнадцятого конкурсного відбору кінопроєктів: його завершення відбудеться після припинення дії воєнного стану”, — пише Держкіно на своєму сайті.
Після початку повномасштабного російського вторгнення голова Держкіно Марина Кудерчук бере участь у декотрих міжнародних подіях, де є українські фільми. Але як свідчать українські кінофахівці, рідко відвідує професійні закриті майданчики на кіноринках та індустріальних платформах, а якщо відвідує (наприклад, панельну дискусію під час Європейського кіноринку в Берліні), то її участь є суто формальною. Адже пані Кудерчук спілкується з іноземними колегами через перекладача і не може активно підтримувати розмову про стан української кіноіндустрії та про потрібну їй допомогу.
Тож той самий фонд ESFUF (The European Solidarity Fund for Ukrainian Film), ініційований міністерствами культури та кінофондами кількох європейських країн, координований фондом CNC, є радше результатом роботи та соціального капіталу українських продюсерів і продюсерок, успіхів українських фільмів за кордоном (переважно знятих до каденції Кудерчук) та, звісно, опору, який Україна чинить Росії.
Рада з конфлікту інтересів
Марина Кудерчук приймає рішення стосовно українського кіно не одна. Згідно з оновленим унаслідок післямайданних перетворень законодавством, у Держкіно існує Рада з державної підтримки кінематографії. Вона відповідальна за те, хто і коли отримує державне фінансування на своє кіно; може зсунути строки здачі стрічок; перезатвердити їхні назву, хронометраж і так далі.
Наразі у складі Ради — дев’ятеро людей, кожен отримує щомісячну стипендію у розмірі “20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб”. Станом на 1 січня 2023 року прожитковий мінімум складає 2684 гривні, тобто кожен член Ради отримує по 53080 грн на місяць. Отже, якщо підрахувати на калькуляторі, загалом на роботу Ради держава витратить у 2023 році щонайменше 5,7 млн грн. На калькуляторі ми рахуємо тому, що загальний свій кошторис на 2023 рік на наш запит Держкіно надати відмовилося. “Зазначений документ існує в кількох редакціях, в які на дату отримання Запиту неодноразово вже вносилися зміни”, — йдеться у відповіді, а в розділі “Паспорти бюджетних програм та інформація про їх виконання” на сайті Держкіно порожньо. У відповідному розділі на сайті Кабінету Міністрів паспорта бюджетної програми 0419000 (Державне агентство України з питань кіно) теж немає. У відповідному паспорті за 2022 рік на стипендії членам Ради виділялось 8,5 млн грн, і стипендії були вищими — 35 прожиткових мінімумів.
Нинішній склад Ради сформувало Міністерство культури (тоді ще воно було “над” Держкіно) 5 березня 2021 року, і конкурс відбувався не без порушень. Уже в кінці лютого 2021-го, коли відбір ще тривав, кіноспільнота спрямувала свої зауваження з приводу тих, хто подавався до Ради. У декого не була доведена профільність організацій, які їх туди делегували, у когось кінематографісти вказали на прямий конфлікт інтересів — наприклад, в Артема Колюбаєва, який, попри зауваження, не лише став членом Ради, а й очолив її. До речі, на початку січня 2023 року про нього вийшло розслідування Bihus.info, згідно з яким голова Ради з держпідтримки кіно, який тісно пов’язаний з нинішнім головою Офісу президента Андрієм Єрмаком, став активним гравцем будівельного бізнесу.
Але і в кіно в Артема Колюбаєва лишаються тісні зв’язки, попри конфлікт інтересів. Згідно з Опендатабот, він є директором трьох ТОВ, що здійснюють кіновиробництво. Також він був бенефіціарним власником ТОВ “Спільна перемога продакшн”, два проєкти якої перемогли на 17-му пітчингу (візьмемо його для прикладу) і підтримані державою на загальну суму 27 млн грн.
Ще один член Ради — Юрій Горбунов, відомий телеведучий, але також і продюсер (зокрема, трьох частин “Скаженого весілля”). Його компанія, ТОВ “Прототип продакшн,” також була серед переможців 17-го пітчингу Держкіно: стрічка “За двома зайками” отримала майже 10 млн грн.
Поліна Толмачова, яка значиться на сайті Держкіно як “продюсер, кінознавець”, майже 10 років пропрацювала маркетинговим директором групи "Film.ua" (і, попри новини про звільнення у 2021-му, у кінці 2022 року давала інтерв’ю як маркетинг-директорка компанії), три її фільми теж серед переможців 17-го пітчингу.
Маріанна Новікова працювала продюсеркою на шести стрічках ТОВ “Солар медіа інтертейнмент”; два фільми цієї компанії перемогли на тому самому пітчингу — “Її очима” мали отримати майже 25 млн грн, а “Уроки толерантності” — майже 20 млн грн. Як повідомив LB.ua продюсер цих фільмів Сергій Лавренюк, "жодної гривні на вищезгадані проекти [від Держкіно] не було отримано". (виправлення внесено 26 квітня о 14:30)
Продюсер Олександр Недбаєв був керівником ТОВ "Прайм Сторі Пікчерс" (а до того ним керував народний депутат від “Слуги народу” Павло Сушко), чий фільм держава підтримала на 22 млн грн у результаті 17-го пітчингу.
Віктор Яриш — виконавчий продюсер у тому числі серіалів “Слуга народу”, а адвокат Микола Чиханцов фігурує в тому самому розслідуванні, що й Артем Колюбаєв. Ще двоє членів Ради — актор Олексій Тритенко, який нині в лавах ЗСУ, та кінорежисер Анатолій Матешко.
Засідання Ради мають бути відкритими для громадськості згідно з Законом про "Державну підтримку кінематографії в Україні". Однак після 24 лютого 2022 року Держкіно перестало вести онлайн-трансляції цих засідань і лише публікувало протоколи з рішеннями Ради. “У зв'язку із введенням на території України воєнного стану через військову агресію Російської Федерації проти України та через можливу наявність чутливої до оприлюднення в умовах воєнного стану публічної інформації онлайн-трансляція засідання Ради на сторінках Держкіно у мережі буде вимкнена, у п'ятиденний строк після засідання Ради буде опубліковано протокол його проведення. Вхід до зали буде обмежений членами Ради з державної підтримки кінематографії та представниками Держкіно”, — йдеться в документах. У законі про правовий режим воєнного стану відповідних норм немає, але все віддається на рішення керівників. У Держкіно вирішили зайвої публічності не допускати.
Каденція цієї Ради з питань кінематографії мала завершитися 31 березня 2023 року, адже Рада формується на два роки. Однак Кабмін випустив постанову, якою подовжив її роботу: “повноваження членів Ради з державної підтримки кінематографії, утвореної розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 березня 2021 р. № 277, продовжуються на весь період воєнного стану та протягом трьох місяців з дня його припинення чи скасування”. Українські кінематографісти вважають це рішення перевищенням повноважень прем’єр-міністром: “На жаль, прем’єр-міністр, не розібравшись, підписав рішення, що суперечить чинному законодавству: Кабінет Міністрів є вищим органом виконавчої влади, а зміни в закони, як вищий орган законодавчої влади, може вносити лише Верховна Рада. Нехтування Законом і перевищення повноважень органами виконавчої влади створює корупційні ризики, суперечить принципам верховенства права, суперечить європейському вектору розвитку держави”, — йдеться в заяві правління Української кіноакадемії.
Як оцінюють роботу Ради опитані нами українські кінематографісти?
“Зі самого початку, на превеликий жаль, це рада репрезентації певних кіл, приватних інтересів. Про жодну прозорість, готовність до діалогу мова, звісно ж, не йде. Так само орган потребує повного перезавантаження”, — коментує продюсер “Залізних метеликів” і кінооператор Андрій Котляр.
“Склад ради та спосіб його формування — ще один приклад рейдерства з боку лояльних до ОП представників кіносфери, які через раду забезпечують реалізацію своїх бізнес-інтересів”, — говорить ексдиректор Довженко-Центру, кінознавець Іван Козленко.
“Непрозора діяльність, сумнівна компетенція і конфлікт інтересів у деяких членів Ради, потурання забаганкам голови Держкіно в її чорних списках, низький рівень нормотворення, неефективне використання ресурсу”, — додає Юлія Сінькевич.
Стратегія, пріоритети і майно
8 вересня 2020 року перша заступниця голови Держкіно Юлія Шевчук на одному з профільних круглих столів заявила, що команда готує стратегію розвитку галузі разом з Міністерством культури. “У наших планах є підготовка такої стратегії. Можливо, за якийсь невеликий період часу ми її підготуємо і винесемо для обговорення, врахуємо всі побажання, всі пропозиції від сфери – що потрібно вдосконалити, відобразити в цих документах, і будемо готові до обговорення всіх проєктів. Якщо сфера має бажання, вона може вже подавати якісь пропозиції, бачення для того, щоб при підготовці проєкту ми їх врахували і винесли для обговорення та узгодження з представниками сфери”, — заявила вона.
Довгий час про стратегію нічого не було чутно — до останніх тижнів. Серед кінематографістів шириться документ з назвою “Стратегія розвитку кіно в Україні до 2027 року”, який начебто розроблений у Держкіно та, за нашими джерелами, вже проходить погодження у владних кабінетах. Але на наші запити Держкіно відмовляється надати цей документ офіційно, пояснюючи це тим, що він є службовою інформацією, а отже, “інформацією з обмеженим доступом”. На наш повторний запит (у якому уточнювалось, що кваліфікувати як інформацію з обмеженим доступом можна лише інформацію, чутливу для національних інтересів і публікація якої завдасть більше шкоди суспільним інтересам, ніж користі) у Держкіно знову відмовилися надіслати проєкт стратегії, нагадавши, що він “на стадії опрацювання, постійно змінюється, доповнюється та коригується. Зазначене передує прийняттю рішень, які будуть передбачені проєктом запитуваного документа". Ким він змінюється та доповнюється, в Держкіно теж не уточнили, хоча про це також йшлося в першому запиті.
Іншими словами, бюрократи Держкіно користуються щонайменшими зачіпками в законодавстві, які дозволили б їм не публікувати важливий для кіноіндустрії документ і не виносити його на обговорення. В одній з відповідей Держкіно вказало, що проєкт стратегії навіть не виносили на обговорення Громадської ради при Держкіно.
Звісно, що стратегії в Україні пишуть в основному для галочки — мовляв, дивіться, ми думаємо про майбутнє наших галузей та індустрій. Дуже рідко такі стратегії виконують. Але дуже рідко й приховують. Що ж такого таємничого у проєкті Стратегії розвитку кіно в Україні до 2027 року, якщо повірити (а на це є всі підстави), що документ, який опинився в наших руках, — справжній?
Перший десяток сторінок документа присвячено перерахуванню українських стрічок, які отримували гучні прем’єри за кордоном (чомусь) з 2016 року. За цим списком йде висновок: “український кінематограф розвивається”, а для “забезпечення його подальшого розвитку важливою є побудова ефективного механізму адміністративно-правового регулювання даної сфери з метою створення умов для сталого розвитку та ефективного функціонування вітчизняної кіноіндустрії”.
Стратегія передбачає, зокрема, що “пріоритет повинен надаватись фільмам, які спрямовані на максимально широку глядацьку аудиторію, що дозволить запустити “маховик індустрії” і створить передумови для розвитку інших видів кінематографа”. Але фінансуватись вони, згідно з цим документом, мають з приватних фондів і за рахунок бізнесу, а держава має усіляко цьому сприяти. Авторські фільми, дебюти, стрічки для дітей та підлітків, анімація “повинні мати особливий статус та розвиток за постійної підтримки держави”.
Так, унаслідок впровадження цієї стратегії держава має створити “сприятливий режим оподаткування при виробництві фільмів”, обмежити кількість фільмів, які фінансує щорічно, та ввести критерії оцінки кінопроєктів: “в основі кінопроєкту має бути сильна історія, що розкриває “ДНК українців”, розказана сучасною мовою; архетипний герой, який об’єднує вічні цінності та сучасну реальність; поєднання державних та приватних інвестицій; сильний глядацький та експортний потенціал”.
У стратегії навіть є табличка, як будуть вимірювати виконання цих амбітних цілей. Приблизно таким самим чином у стратегії виписано всі KPI:
Утім найцікавіше, звісно, лежить не в “ДНК українців”, а, як це буває частіше, в нерухомості. Зокрема, у Цілі номер 5 “Розвиток інфраструктури кінематографії, підвищення ефективності та оптимізація діяльності державних підприємств у сфері кінематографії” Стратегія пропонує “розвиток ПрАТ “Одеська кіностудія”, “розвиток ДП “Національна кінематека України”, “реорганізацію ДП “Українська студія хронікально-документальних фільмів” шляхом її приєднання до іншої кіностудії — ДП “Національна кінематека України” та приватизації майна на відкритому аукціоні, що дасть можливість залучити додаткові кошти на розвиток кінематографії”, “реорганізацію ДП “Національний центр Олександра Довженка” шляхом виділу з утворенням окремої юридичної особи — ДП “Українська анімаційна студія” та передачі повноважень щодо науково-технічного опрацювання та забезпечення архівних комплектів вихідних матеріалів фільмів, <...> до Державної установи “Науковий центр кінематографії України”. Останній установі пропонують створити Державний фонд фільмів України. Реорганізацію Довженко-Центру, яку начебто, за словами міністра культури Ткаченка, припинили, Держкіно таки планує провести в другому кварталі 2024 року.
Про “реорганізацію” (а насправді ліквідацію і розпорошення Довженко-Центру) ми вже багато писали, але слід додати, що Держкіно фактично вписало її у варіант контракту, який дало на підписання Олені Гончарук, після того як та вдруге перемогла в конкурсі на посаду директорки Довженко-Центру. За законом, Держкіно мало укласти контракт з переможцем конкурсу щонайпізніше через два місяці з дня його оголошення, тобто не пізніше від 21 лютого. Контракт пані Гончарук надіслали в останній момент цього строку, і він, зокрема, містив пункт про ухвалення Довженко-Центром нового статуту, написаного в Держкіно без погодження колективом центру. Гончарук повернула контракт до Держкіно зі своїми пропозиціями (детальніше можна і треба ознайомитися тут), і станом на сьогодні Держкіно прийняло лише несуттєві правки, повернувши його без змін і попросивши підписати “в найкоротші строки”. По суті, Держкіно порушує умови оголошеного ним самим конкурсу і провадить далі свій “карально-фіскальний стиль” управління, не оглядаючись на те, що “реорганізації” Довженко-Центру зокрема і політиці Держкіно назагал чинить спротив велика частина української кіноспільноти.
“Реорганізація” Довженко-Центру і “розроблення програм розвитку державних підприємств, які належать до сфери управління Держкіно” — не лише частина стратегії, яка невідомо коли буде прийнята і невідомо як виконуватиметься. Відповідні пункти містяться у затвердженому Плані пріоритетних дій уряду на 2023 рік. Можна припустити, що напрямок, взятий на “оптимізацію” державних підприємств (особливо без залучення тих, хто в них працює, і без обговорення з профільними спільнотами), може мати на меті ревізію майна та землі, на якій ці підприємства розташовані: біля Голосіївського парку, на Берестейському проспекті тощо.
“Яка мета вигаданої Держкіно «оптимізації» і де в результаті опиниться колекція й ті, хто нею опікуються та досліджують? Віє рейдерською схемою, де на проміжних етапах реорганізації відсторонять людей, які зараз захищають колекцію, її буде переміщено, і залишиться сама будівля, звільнена для приватизації”, — додає Олена Гончарук.
Українське кіно і культурна дипломатія
Тема презентації українського кіно за кордоном потребує окремого розгляду (надто багато факторів), тому ми зупинимось лише на окремих моментах, пов’язаних безпосередньо з роботою Держкіно.
Прем’єри українських фільмів на великих світових кінофестивалях з початку 2022 року є важливими подіями для культурної дипломатії, закріпленням української суб’єктності та іміджу. До цього додаються внутрішні програми підтримки, запущені не Держкіно, а окремими ініціативами українських кінематографістів разом з іноземними партнерами (Filmboost у співпраці Docudays UA та Німецькою кіноакадемією, стипендії на створення сценаріїв від Netflix); робота Українського інституту; номінація на “Оскар” фільму “Будинок зі скалок”, створеного в українській копродукції; участь українців на ключових професійних майданчиках — у панельних дискусіях, пітчингах, обговореннях тощо.
Основним рефреном такої присутності був, звісно ж, заклик до міжнародних кінофестивалів припинити або ж поставити на паузу співробітництво з російською кіноіндустрією та відбір російських фільмів у програми. Лист з таким проханням — до Каннського кінофестивалю, наприклад, — писало і Держкіно. Заклик цей на Заході підтримали не всі, адже для багатьох західноєвропейських країн і їхніх культурних інституцій мистецтво та кіно все ще лишаються місцем для “діалогу” і сприймаються як щось недоторканне і таке, що не варто переглядати.
На щастя, Україні було що презентувати на міжнародних майданчиках 2022 року, окрім закликів до бойкоту Росії. У випадку з кіно наше суспільство має цим завдячувати системі підтримки українського кіно, яка працювала до 2020 року. Усі стрічки, які крокували червоними доріжками світових кінофестивалів протягом останнього року — “Клондайк”, “Памфір”, “Бачення метелика”, “Люксембург, Люксембург”, “Я, Ніна”, “La Palisiada”, “Ми ніколи не згаснемо”, “Залізні метелики”, “Ти мене любиш?” — були запущені у виробництво внаслідок реформи, яка почалася ще до Революції Гідності і не є здобутком нинішньої голови Держкіно. Але ще кілька таких прем’єр — і бурхливі води українського кіно (кіно пошуків та експериментів, кіно намагань говорити про важкі теми в різних формах) схлинуть.
“Окрім кількості, зросла і якість сприйняття українських фільмів відбірниками, сформувалася впізнаваність імен режисерів і продюсерів. До повномасштабного вторгнення все більше було намірів створювати спільні кінопроєкти з іноземними партнерами, Україна також інтегрувалась у міжнародні організації: Eurimages, EFAD, Creative Europe (частково). Кінофестивалі почали робити фокус на українському кіно, дискутувати про його місце в європейському кіно і відкривати його як нову та перспективну кінематографію”, — говорить Юлія Сінькевич.
Утім усі опитані нами респонденти ставлять невтішне питання, чи збережеться така динаміка присутності українського кіно, адже після 2023-го кількість авторських стрічок, які вийдуть на екрани, різко впаде. “Попереду майорить великий ризик того, що найближчим часом українська кіноіндустрія вичерпає проєкти, робота над якими розпочалася ще до 2022-го, і, досить вірогідно, опиниться в ситуації малокартиння”, — говорить програмерка Docudays UA Юлія Коваленко.
“Деякі помітні українські прем'єри ми ще побачимо цього і наступного року, коли буде завершено виробництво фільмів, робота над якими розпочалася ще до повномасштабного вторгнення. Надалі, в умовах війни й відсутності зрозумілих і прозорих джерел фінансування, ця тенденція збережеться тільки щодо документального кіно”, — додає Жанна Максименко-Довгич.
“Українське кіно за останній рік було представлено майже на всіх ключових майданчиках. Проблема в очікуваннях від майбутнього, адже після керування Кудерчук і ко галуззю за останні три роки не було фінансування низки ключових авторів ігрового кіно, тож уже у 2024 році, скоріше за все, наступить пауза, бо нічого буде презентувати”, — вважає Денис Іванов.
“Основна проблема, її корінь — у некомпетентному Держкіно, яке не здатне забезпечити міжнародний діалог між кіноіндустріями різних країн прийнятною, професійною процедурною мовою. Це позбавляє Україну багатьох можливостей: велика кількість організацій не може комунікувати з приватними особами, товками чи НГО. Такі проблеми, як російське лобі та вплив російського бізнесу [на міжнародну кіноіндустрію], мають артикулюватися Держкіно”, — коментує одна з українських продюсерок.
Ще одна проблема — складнощі з виїздом за кордоном чоловіків. А чоловіки теж працюють у сфері культури і беруть участь у репрезентації країни за кордоном. Після скандалів зі стендап-коміком Андрієм Щегелем, який не повернувся до України, та режисером Тарасом Голубковим, який поїхав працювати в Росію, правила для виїзду зробили більш строгими. Щоб отримати дозвіл на виїзд, чоловікові призовного віку потрібно докласти до необхідних паперів свіжі військово-облікові документи. Але як повідомляють українські продюсери, і цього буває недостатньо. Держкіно не видає таких дозволів нелояльним до себе кінематографістам (іноді пояснюючи це тим, що в заявках “відсутнє обґрунтування щодо виконання завдань із задоволення потреб Збройних сил, інших військових формувань, населення тощо”), а Міністерство культури та інформаційної політики не може впоратися з великою кількістю запитів на дозволи.
Без фінансування виробництва нових авторських українських фільмів (ігрових, документальних, анімаційних) і фізичної присутності на міжнародних кінофестивалях суб’єктність України у кіносвіті суттєво обмежиться фокусними програмами та професійними подіями, які хоч і корисні, але рано чи пізно мають переростати в реальні фільми. Кіноіндустрія — це екосистема, де всі складові підтримують одна одну. Без авторського кіно неможливе масове кіно, без виробничих процесів неможливе підвищення кваліфікації, кар’єрне зростання і реалізація професіоналів в індустрії. Простіше кажучи, якщо “маховик індустрії”, як виражається Держкіно, його ж зусиллями зупиниться, люди або перекваліфікуються, або поїдуть з країни.
Ані написана “стратегія”, ані поведінка Держкіно, її голови та заступників, членів Ради з держпідтримки кіно, ані брак міжнародної присутності головного кінофонду країни не сприяють розвитку українського кіно в довгостроковій перспективі. Усе це побудовано на низькому рівні компетентності, на нехтуванні базовими принципами прозорості та підзвітності працівників державного апарату громадянам, які, правду кажучи, найняли їх на роботу. Замість органу, який мав би бути в авангарді культурних перетворень, Держкіно стало старорежимним міліцейським органом покарання і нагляду — і у своїх діях, і в риториці. І з кінця 2021 року воно має на це всю владу: адже у вересні президент видав указ “Про заходи щодо сприяння розвитку кінематографії в Україні”, а вже в листопаді Держкіно вийшло з-під підпорядкування МКІП і нині самостійно може формувати політику у сфері кінематографії.
Замість постскриптуму
Якими, на ваш погляд, є пріоритети для українського кіно на найближчий час/2023 рік?
“Пріоритет — робити все для Перемоги, кожен на своєму місці. Поміняти керівництво Держкіно. Випустити в український прокат фільми, вироблені в минулі роки і притримані продюсерами. Там, де потрібно, завершити виробництво (пріоритет – фінансування саме завершення). Накопичувати сценарії для майбутньої роботи…”
“Пошук фінансування для українського кіно, стратегічне планування розвитку галузі на найближчі 5–8 років, пошук іноземних партнерств і комплексна співпраця на державному рівні, а не з поодинокими митцями, зміна керівництва Держкіно, МКІП, призначення прозорих процедур, обрання у склад керівних органів професіоналів з кіносфери”.
“Відставка Кудерчук, чесні вибори до Ради з підтримки кінематографії, надання Довженко-Центру статусу Національного фонду фільмів і підписання контракту з Оленою Гончарук, оновлення НСКУ, захист українського кіноринку від російського впливу, продовження бойкоту російського кіно на світових майданчиках”.
“Збереження функціонування галузі, зупинка відтоку професіоналів з професії та з країни, сприяння створенню робочих місць, гарантування фінансування галузі (навіть невеликий бюджет може суттєво вплинути), очищення сфери управління кіногалуззю від некомпетентних управлінців”.
“Вижити: зберегти інституції та не втратити талантів і пасіонаріїв, які рухали галузь останні роки. Для цього треба налагодити хоча б мінімальний процес фінансування, виробити нові (дешевші) формати роботи”.
“В ідеальному світі я написала б: створити сильну асоціацію, пролобіювати нову голову Держкіно, запустити реформи. Але в нашому світі я напишу: вижити”.