Мін Джин Лі – американська письменниця та журналістка корейського походження, над цим романом вона працювала десятиліттями. Ідея зародилася ще наприкінці 1980-х, коли Мін Джин Лі навчалася в коледжі та досліджувала історію корейської громади в Японії. Її вразило, що ця тема майже не висвітлена в англомовній літературі. Авторка сумнівалася, чи знайде такий сюжет свого читача, але зрештою усвідомила: ця історія має бути розказана. Лі почала писати в 1990-х, друкувала сторінки вдома, несла їх у видавництво в коробці з-під паперу, готуючись до відмов. Та зрештою книга знайшла видавця і читачів.
Початок XX століття. Рибальське село Йондо неподалік Пусана – великого міста на півдні Корейського півострова. Хуні був єдиною дитиною в сім’ї, яка вижила. Він народився з фізичними вадами, але виріс працьовитим і розсудливим юнаком. Його батьки, скромні й невтомні люди, щоб звести кінці з кінцями, орендували невеликий будинок і здавали кімнати. Після встановлення японського контролю над Кореєю в 1910 році життя родини стало ще складнішим, та вони не здалися. Подорослішавши, Хуні одружився з Янджін. Їхній союз уклали за домовленістю, але з часом він наповнився взаємною повагою та довірою. Майже всі їхні діти померли в ранньому віці, тож народження Санджі стало для них справжнім дарунком.
Санджа змалку привчилася до важкої праці й чесного життя. Одного дня вона зустріла загадкового чоловіка, який підкорив її щедрістю та увагою. Та її зачаруванню швидко прийшов кінець: вона дізналася, що вагітна, а її коханий – одружений. Відмовившись від ролі утриманки, Санджа прийняла допомогу доброзичливого священника, який запропонував їй шлюб і шанс на новий початок у Японії.
Переїзд став для родини справжнім випробуванням. У Японії корейців сприймали як чужинців, позбавляючи їх прав і можливостей. Бідність, дискримінація, неспроможність отримати громадянство — усі ці труднощі стали їх реальністю. Вони змушені боротися не лише за виживання, а й за збереження своєї культури в країні, яка відмовлялася їх сприймати. Санджа та її нащадки стали частиною зайчінів — корейців, які опинилися в Японії через колонізацію, війну та економічні негаразди. Кожне покоління стикалося з новими викликами: перші боролися за фізичне виживання, наступні — за освіту, кар’єру та право на гідне життя.
Одним із потужних символів роману, який і дав йому назву, стали салони пачінко — різновид азартної гри, схожої на пінбол. Для корейців у Японії цей бізнес був чи не єдиним шляхом до фінансової стабільності, хоча японське суспільство сприймало його з презирством. Іншими словами, корейці могли розбагатіти, але ніколи не ставали «своїми». Життя героїв нагадує саму гру — металеві кульки хаотично відскакують від невидимих бар’єрів, і, зрештою, фінальний результат визначають не їхні зусилля, а невидимі зовнішні сили. Найбільш трагічний приклад — Ноа, який усе життя прагнув стати японцем. Це не просто амбіція, а відчайдушна спроба позбутися тавра «іншого», що переслідувало його з дитинства. Його доля, як і долі інших героїв, демонструє, що соціальна нерівність і історичні травми не зникають навіть попри особисті досягнення чи фінансовий успіх.
Однією з ключових тем роману є також роль жінки та тягар її існування в тогочасному суспільстві, що простежується крізь покоління. Від самого початку Сунджа приймає свою долю з гідністю, адже для жінки того часу найважливішим було вдало вийти заміж і навчитися витримувати неминучі страждання. Проте Мін Джин Лі не робить своїх героїнь жертвами: попри економічну залежність і жорсткі соціальні рамки, вони виявляють внутрішню силу, навіть якщо це сила мовчазного терпіння. І в цьому терпінні ховається своєрідний виклик — доказ того, що навіть у найскладніших умовах жінки можуть впливати на своє життя й долю своїх близьких.
Мін Джин Лі майстерно поєднує масштабну історичну панораму з особистими переживаннями героїв. Її проза просочена емоціями, що проявляються в деталях — у жестах, мовчанні, недомовленостях. Вона пише стримано, але її текст сповнений внутрішньої напруги. Лі не говорить напряму про біль і втрату, вона підводить до них поступово, дозволяючи масштабу трагедії розкритися природно й невимушено.
Особливо помітною є зміна стилю відповідно до часу й місця дії. Розмірений, майже медитативний ритм, співвіднесений з життям в Кореї, поступається місцем більш жорсткому, динамічному стилю, коли події переносяться до Японії. Лі майстерно адаптує мову та ритм розповіді: те, що спочатку здається спокійною сімейною історією, поступово трансформується у напружену драму виживання. Але ці зміни органічно вплітені в загальний ритм роману, передаючи невпинний рух історії.
Проте головна сила Лі — її вміння розкривати складні соціальні й історичні теми через персональні драми. Авторка не просто говорить про дискримінацію, ксенофобію чи класову нерівність — вона показує, як ці явища визначають життя героїв на найінтимнішому рівні. Ми бачимо, як історія перевіряє на міцність любов і сімейні зв’язки, як великі мрії стикаються з непохитними суспільними межами. Але попри всю жорстокість світу, у романі завжди залишається місце для тепла, людської стійкості й надії.
«Пачінко» не обіцяє справедливості. Його герої борються за гідне життя, часто не маючи шансів на перемогу. Але Лі уникає безвиході: її роман — це історія не лише про біль, а й про силу сім’ї, підтримку й любов, що здатна вистояти навіть у найскладніші часи. Він нагадує, що навіть у грі, де правила встановлено не на твою користь, можна знайти спосіб здобути хай маленьку, але важливу перемогу.
Закриваючи останню сторінку, залишається неспокійне відчуття — ніби сюжет ще триває. «Пачінко» нагадує, що історія не просто впливає на нас, а й ми самі є її частиною. Зрештою, це не просто роман про корейських іммігрантів у Японії. Це історія про людей, що опинилися між двома світами й ніде не можуть відчувати себе по-справжньому вдома.
У 2022 році Apple TV+ випустив екранізацію роману, яка підкреслила силу цієї історії, що розповідає про боротьбу, про вибір між ідентичністю та виживанням і про любов, яка стає єдиною незмінною опорою у світі, що завжди загрожує викинути на узбіччя.