– Сергію, я у справах, буду пізніше. Підійди до священника, а також знайди розпорядника похорону, — жіночий голос у слухавці дає рекомендації.
— Яно, я все вирішу, — каже Сергій за кермом мікроавтобуса. Він за кілька десятків метрів від київського цвинтаря.
На автомобілі з обох боків великі написи: «Полеглі, але не забуті», «Вони загинули, захищаючи Україну». Позаду номерний знак «Госпітальєри». На вікні: «На щиті. Евакуація полеглих».
Сергій тихий, упевнений.
Дзвонила Яна Зінкевич, комбат «Госпітальєрів» — волонтерського медичного батальйону, що бере участь у російсько-українській війні з 2014 року.
Сергій звечора транспортував із Запоріжжя до Києва тіло 26-річної Лани Чорногорської (Саті), операторки БпЛА, яка загинула внаслідок влучання ворожого дрона. О 7:00 він завіз її до моргу, там військовій зробили макіяж.
Зараз уже майже 9:00. За кілька хвилин відбудеться прощання. А далі Міщенко знову подолає 550 кілометрів до Запоріжжя, де захисницю поховають — тут живуть її батьки.
Поки ж він телефонує священнику. Той на місці, чекає. Автомобіль з полеглою рушає до крематорію. Хурделить, люди з квітами сунуть проти снігу, опустивши голови. Коли авто порівнюється з ними — зупиняються, притуливши кулак правої руки до серця. Так робить і Сергій, коли труну за його командою виносять з машини.
Сергій їздить в евакуацію «На щиті» що два тижні. З «Госпітальєрами» він з 2018-го.
Про останній шлях військових, обов’язки під час місії та міркування про життя, смерть і пам’ять — у монолозі Сергія, який записала платформа «Меморіал» у межах спецпроєкту «Люди, які працюють зі смертю». Усі матеріали проєкту читайте за посиланням.
І от коли вкотре питали зі штабу: «Ти можеш?», я міг
На початку 2000-х я став свідком ДТП. Світанок, світлофор, перехрестя. Одна машина вдарила іншу. Люди вилітали у вікна, у двері. Кров, стогони, поранений чоловік блимав очима, життя витікало з нього. А я стояв шокований і безпорадний.
Відтоді захотів навчитися надавати допомогу. З початком війни у 2014- му пройшов не одні курси такмеду з ізраїльськими інструкторами, але вони тривали день-два. 2018-го мені трапилося оголошення «Госпітальєрів», пропонували тижневий курс. Так я познайомився з інструкторами, а після навчання на пропозицію залишитися і їздити на ротації у співпраці з військовими на евакуації погодився. Став парамедиком.
Трапилося, що одного разу повіз загиблого в останній рейс. А потім складалося так, що ця роль і далі випадала мені. Я кілька разів пройшов це коло: забрати тіло з поля і провести аж до моменту поховання. І от коли вкотре питали зі штабу: «Ти можеш?», я міг.
Це не означає, що я не виконую інших задань. Служба в батальйоні багатогранна: водій для транспортування поранених до місць реабілітації, водій для зустрічі родичів травмованих, помічник медика чи ветеринара (військові вивозять з територій, близьких до лінії зіткнення, покинутих кішок, собак тощо).
Коли я не на ротації, а вдома в Дніпрі, виконую завдання, пов'язані з обороною країни. Конкретно — Службою безпілотних систем.
З 2018-го проводив в останню путь майже всіх загиблих з нашого батальйону і батальйонів Української Добровольчої Армії («Госпітальєри» — структурний підрозділ УДА). Пам’ятаю всіх, але не тому, що це травматично для мене, а тому, що кожен випадок особливий.
Моя перша смерть — це загибель військової біля Авдіївки. Її привезли до моргу. Лікар, який знав захисницю, який ще зранку спілкувався з нею, коли йшла на позицію, плакав.
— Дівчинко моя, як це сталося? — прибалакував біля неї. — Вибач мені, дорогенька, я мушу ще отут подивитися і отут.
Він шукав, від чого вона загинула. То були сліпі осколки від підствольного гранатомета, вони зайшли під підборіддя і перебили кровоносні судини.
Лікар дуже ніжно й бережно оглядав її. Мене вразило його ставлення: військовий медик, на війні з 2014-го — і розмовляє з полеглою, як з живою.
Це було наче продовження життя — спілкування двох людей, тільки одина вже не могла відповісти. І це приголомшувало.
Мене питають: «А він міг вижити?»
Спілкування з родичами часто починається в машині. Ось один випадок. Зателефонував побратим:
— У Дніпро приїхала дружина полеглого, можеш відвезти її в морг?
Вона приїхала з Польщі, дзвонить:
— Мені потрібна ваша допомога. Коханий загинув, тіло в морзі, можете забрати мене?
Сіла в машину, я нічого не розпитую. Нема чого поспішати, усе вже сталося. Сприймаю її як людину, біля якої потрібно просто бути поруч. Підтримати.
Ми їдемо, жінка розмовляє, але думками не тут. Біля моргу я запитую, як вона почувається, бо в людини можуть ноги підкоситися, може впасти, знепритомніти; для таких ситуацій маю нашатир, вологі серветки до лоба прикласти. Уточнюю, чи потрібна моя присутність.
— Так.
Ми зайшли, тіло вивезли в мішку. Її перші слова: «Так, він». І я розумію, що в машині вона думала про те, що це ще може бути помилка…
Потім дивиться на загиблого: «А він міг вижити?». Таке часто питають. Я можу промовчати, бо мої відповіді не завжди потрібні.
Коли ми їдемо з родичами в бусі, буває і пів дня разом проводимо, то можуть запитати, чи пов'язаний я з підрозділом, чи є побратимом полеглого, чи був поруч, коли він загинув, чи знаю подробиці.
Зазвичай я кажу, що ця втрата — наша спільна, ми дуже сумуємо за ним, він з тих, кого не замінити.
Найчастіше організацію поховання доводиться брати на себе
«Госпітальєри» надають транспорт, пальне, труну, одяг для загиблого. У мене рефрижератор Mercedes Sprinter. Серед моїх обов’язків також ремонт автомобіля, якщо зламається.
Із собою, крім мотузки, нашатирного спирту, вологих серветок, маю ще кілька мішків, рукавички, антисептики, щоби помити машину; стяжки, щоб опустити труну, покривало для постаменту. Є прапор батальйону, прапор Української Добровольчої Армії.
Одягнений я завжди у військову форму.
Моя робота складається з різних етапів. Залежно де перебуваю, коли з’являється потреба забрати загиблу людину в останню путь. Інколи навіть з місця загибелі, з поля бою. Далі треба відвезти до найближчого моргу, пройти офіційні процедури (огляд лікарем, опитування мене як свідка поліцейським; оформлення документів).
У 2018–2020 роках, у часи позиційної війни в окопах, майже всі загиблі були на лінії зіткнення. Ми забирали їх звідти. Ще не було рефрижераторів, санітарна машина везла полеглих у морг Авдіївки або Маріуполя.
Останні роки війна інша, усе небо гуде, полюють за кожним. Я чекаю, поки бійця доставлять до якоїсь точки військові, і звідти забираю.
Про загибель «госпітальєра» родичів повідомляє командир батальйону Яна Зінкевич особито. Я отримую від неї телефон когось із родини, хто може спілкуватися. Телефоную.
– Вітаю, я Сергій, супроводжуватиму Михайла (ніколи не кажу «тіло») додому.
І далі робота така: з’ясувати, в який день привезти, кому передати. Буває, мене зустрічають біля моргу, я передаю загиблого — і все, адже хтось уже взяв організацію поховання на себе. Та найчастіше це треба робити мені. Розібратися, в який день ховатимуть, скільки буде людей, на якому кладовищі, який ритуал, хто він (вона) за віросповіданням. Знайти відповідно імама чи священника (католицького чи православного).
Маю розуміти, чи хочуть родичі побачити тіло, чи труна закрита. Тут я іноді втручаюся, бо трапляється, що тіло обгоріло або обличчя геть немає, тоді кажу, що не варто, він має залишитися для вас таким, яким ви його знали.
Іноді родичі питають мене: «А ви евакуювали оцього бійця?» і показують фото, де літо, квіточки, він усміхається. Та я бачу тіло людини в землі, в бруді, перекошене, пошматоване… Людина жива і людина мертва — це різне, дуже різне.
Закінчення моєї місії — зазвичай побути до кінця на цвинтарі.
Деколи рейс триває три доби
Їжджу по всій Україні, був у всіх великих містах, усіх областях. Від кордону до кордону.
Зазвичай у мене в машині один загиблий, рідко більше. Та от якось довелося вмістити трьох: двоє були в мішках, один — у труні. Щоб не травмувати родичів (мовляв, це не ваші мішки, чекайте), домовилися, що тіла заберуть у морзі.
Є рейси, які тривають три доби. Десь чекали родичів з далеких місць, десь ритуали не дозволяли ховати в той самий день.
Приймаюча сторона іноді зважає на екіпаж і шукає місце для ночівлі, інколи ні. Якось після тисячі кілометрів дороги о 23:00 мені сказали: «Дякуємо, у нас транспорт є місцевий, нам ваша машина не потрібна». І треба було терміново вирішувати, де подітися перед комендантською годиною.
Що два тижні в мене є робота. До 2022-го вона була цілодобовою, бо не вистачало екіпажів. Зараз військові добре забезпечені, є своя кількість машин, є медики, які добре виконують свої функції.
Їду і подумки спілкуюся із загиблим, його душею
Якось, ще давніше, я і досвідчений медик забирали загиблого з окопу. Несемо вночі. Я кажу: «Слухай, ми забрали, ти навіть не подивився на нього». Він питає: «А нащо? Я хочу психічно, психологічно бути стійким і не накопичувати в собі всі ці смерті, всі ці історії, бо в мене на першому плані виконання завдань. А емоційне навантаження лише заважатиме».
Інша історія — про мою першу смерть, яку вже згадував. Там було спілкування з полеглою захисницею як з найріднішою, наймилішою людиною. І от моє ставлення до загиблих сформувалося як мікс цих двох досвідів.
З одного боку, не розколочую себе внутрішньо, а з іншого, цікавлюся умовами, за яких загинув боєць чи бійчиня. Родичі в 90 % випадків спитають, як це сталося.
Уникнути емоцій не завжди виходить. Коли перша зустріч з родичами в селі — сльози навертаються. А накриває мене, от прямо душить, коли є діти. Діти, які залишилися без тата. Їхні очі, що вмить подорослішали. Виникає бажання обійняти малих.
Я ставлюся до своєї місії так: я везу людину, чиє тіло лежить у кузові. І в мене є два акценти — на саме тіло, яке треба берегти, і на саму людину, її свідомість. Це викликає обережність і в помислах, і у ставленні.
Їду та подумки спілкуюся із загиблим, його душею. По-дитячому намагаюся його заспокоїти. Кажу: «Слухай, це тіло, а в тебе є далі свої завдання, свій шлях. Ти підкажи нам, живим, чим тобі допомогти?».
Одного разу мені потрібно було о 5:00 опинитися за Львовом. А дуже хотілося спати — добу за кермом. Молюся, прошу: «Допоможи, мені треба доїхати вчасно, не підвести людей, бо ціле село вийде на світанку зустрічати зі свічками». Така традиція — дорога зі свічок стає тим сяйвом, за яким душа знаходить шлях в інший світ. І от лишається кілометрів 70, я фізично вже не можу їхати, як раптом у машину підсідає хлопець, родич загиблого: «Я тут всі дороги знаю, давай я за кермо».
Іноді керівник моргу виходить: «Працівників нема, хочеш, іди шукай тіло»
Тіла не завжди видають у морзі «красиво». Іноді начальник виходить: «Слухай, працівників нема, хочеш, іди шукай тіло». Я кажу: «А де?» — «У контейнері». Дає ключ і називає номер.
Заходжу. По груди штабелі тіл. На підлозі кров, ще не замерзла… І щоб добратися до «свого», перекладаю їх з місця на місце, передивляюся ці номери, поки не знайду. Витягаю, а мішок може бути порваним. Переватажую тіло в інший. Це не є неповагою, це будні в країні, яка воює.
У морзі ти не концентруєшся на запахах, на видовищі тіл. Я виконую свою роботу спокійно і навіть медитативно.
Загиблого ми вдягаємо у військову форму. Якщо це останки, то їх кладуть до труни в мішку. Одяг і прапор зверху. Інколи на прохання друзів, рідних додаємо якісь особисті речі: ніж, годинник, телефон.
Якщо труна відкрита, тіло потрібно привести в божий вигляд. Я сам кілька разів робив макіяж, бо в невеликих містах немає такої послуги в моргах. Потрібно максимально закрити ушкоджені ділянки. Якось отвір у шиї затулив банданою, підтягнув одяг повище. Синці маскую пудрою, а губи скріплюю клеєм. Підхід знову ж такий: немає емоцій, лише концентрація на роботі — зробити красивим те, що можна.
Ти не молишся, ти не сподіваєшся, ти просто робиш цю важку роботу
Найважчий випадок у практиці, коли хлопці їхали на ротацію і дорогою в їхню машину влучив снаряд. Двоє загиблих. Це був день, коли до них були підриви і після. Ми — група з чотирьох чоловік — мали їх евакуювати. Тіла в кабіні. Переплелися з покрученим металом. Це не просто взяв і витягнув. Треба забрати все, жодна частина не може залишитися. Найважче було ці тіла тягти. Ноші м’які, а поле з ямами, вирвами, мурашниками...
Тіло не слухається, не займає якесь положення, випадає. Цей досвід підказав, що треба мати мотузку, елементарно зв'язати руки, зв'язати ноги, щоб їх не згубити.
Сили закінчилися метрів за 200, а йти треба. І ти не думаєш, що це дуже небезпечна зона: відкрите поле вздовж дороги — і що ти не захищений, а з неба може прилетіти будь-якої миті. Ти не молишся, ти не сподіваєшся — ти просто виконуєш цю важку фізичну роботу.
Ми зробили це: винесли і доставили хлопців до моргу.
Я з роками напрацював для себе правила — поводитися з іншими так, щоб не нашкодити, і концентруватися на тому, що можеш зробити для людини. Живої чи мертвої.
Знаю, що нам все дається по силах, кожна ситуація випадає з урахуванням того, що ми можемо її гідно пройти, прийняти і рухатися далі.
Смерть для мене не кінець кінців
З часом сприйняття смерті, думок про неї, про безсмертя, про те, хто ми є, що таке наші тіла, змінилося. Смерть для мене не кінець кінців. Це крок у безсмертя. Людина йшла своїм шляхом, і в певний момент Господь призвав її по своїй волі, бо вона виконала своє земне завдання. І в мене виникає повага до безкінечного життя, в якому вигляді воно не було б. І я турбуюся про перехід цієї душі, щоб шлях був легким і душа не відчувала болю.
У мене немає вигорання. Натомість відповідальність. І служіння, і збереження пам'яті. Пам’ять не в камінні, монументах і написах на стіні. Я молюся за кожного, щоб потік між живими і мертвими не пересихав, так само за душі моляться священники, рідні. Це наша турбота про тих, хто пішов. І ця відповідальність потребує багато сили й енергії.
У нашому батальйоні є анкета, де можна написати, як хочеш, щоб тебе поховали чи кремували. Мені ж абсолютно нецікаво, що буде з моїм тілом.
Точно знаю, що сьогодні я не готовий померти. Навіть не хочу про це думати. У мене ще багато завдань.