Покоління сиріт. Як спілкуватися з дітьми у втраті

Чому я це роблю? 

Бо життя триває і воно прекрасне. Навіть якщо з нами трапилась війна і втрати. Поруч з нами ростуть найкращі у світі люди.

Моя перша співрозмовниця в цій темі психологиня Лариса Рибик зовсім не випадкова. До того, як стати професійним психологом, вона пережила втрату чоловіка і батька її синів, а невдовзі — власних матері й батька.

«Знаєте, що найстрашнішим було для мене весь цей час? — пише на своєму сайті Рибик. — Дивитись у вічі своїм дітям. Вони переживали той самий біль, як і я, а ще, дивлячись на мене, вчилися справлятися з важкими життєвими ситуаціями».

Щоб зрозуміти насамперед своїх дітей і себе, Лариса почала самостійно й академічно, навчаючись в університеті, вивчати психологію горя та втрати.

«Я сказала собі: "Щасливі діти можуть бути лише у щасливих матерів". І почала шукати, що мені може допомогти», — так пояснює вона свій дослідницький інтерес до вивчення наслідків втрати. Вона читала і наукові роботи, і тексти про досвід жінок з інших країн, які теж завчасно втратили чоловіків.

Дослідивши різні практичні й теоретичні підходи, буквально розібрала свій біль на частинки, щоб упоратися з ним. За десять років власного переживання горя втрати Лариса Рибик стала фаховою психологинею та науковицею, яка допомагає тепер пережити горе іншим і згуртувала в цій темі своїх колег.

Одного дуже сонячного дня ми зустрілися з Ларисою та записали нашу розмову. Коли вона починає пояснювати людські переживання під час втрати, я часто ловлю себе на думці, що схоже траплялось і зі мною. Як людина, яка пережила втрати і впоралася з власним горем, і як фахова психологиня вона точно знає.

Чи відрізняються переживання українських жінок і дітей, а також власну історію психологині Лариси Рибик можна почитати далі в тексті. А для тих, хто любить слухати чи дивитися відео, буде окрема версія.

Лариса Рибик: Мабуть, моя історія дуже типова для багатьох жінок України, коли чоловік-офіцер поїхав і не повернувся. Він загинув на Луганщині. А я залишилася з двома маленькими дітьми та з великим викликом. Бо я дуже хотіла, щоб мої діти були щасливі. Попри все, щоб вони були щасливі.

І.В.: Розкажіть про вашу сім'ю, про вас узагалі. Ваш чоловік загинув десять років тому. Яке у вас життя було до його загибелі? У той момент, коли ви отримали цю звістку, про що ви думали?

Мій чоловік працював, а я займалася вихованням дітей, майже не працювала. Це було, знаєте, як робота мами першокласника. Тобто дві години ти працюєш, а решту часу ти бігаєш до школи, робиш уроки. Для мене життя було — це мої сини, їхнє навчання, їхня соціалізація, якісь гуртки і кар'єра чоловіка. Бо я хотіла, щоб він був генералом. Я хотіла, щоб він дослужився до звання генерала. Я все життя казала, що буду гарною генеральшею. Не знаю, чи ти будеш і яким ти будеш генералом, а генеральшою я буду гарною.

І коли ви отримали звістку про те, що він загинув?..

Як і всі, коли отримують цю звістку, я сказала: «Це не може бути правдою, це не може бути! Він не міг мене кинути! Яке він мав право, я йому не дозволяла це робити!». Тобто я настільки була впевнена, що він мене не кине. Як це так? А потім у мене було розуміння, що треба сказати батькам. І я подумала, що вони не витримають… У нас не завжди повідомляють цю звістку коректно. Тобто знаєте, на етапі повідомлення вже повинні бути психологи. І вже треба повідомляти так, щоб людині не нашкодити. Я вдячна колегам мого чоловіка за те, що тримали мене за руку. За те, що пішли до моїх батьків, за те, що пішли до свекра. Вони зробили це, максимально захищаючи мене.

Ви тоді ще не були психологинею. Просто мама, просто дружина? Ви розказали батькам. А дітям?

На той час діти були в моєї мами. Я попросила їм не казати. І я розказала їм сама. Знала, що це повинна я сказати і сказати одразу. Ніяк не могла зрозуміти, як сказати. Коли їх привіз мій тато, встала і зрозуміла, що казати з позиції дорослої людини я не маю права. Це, мабуть, найважчий і найважливіший етап розмови з дітьми, коли ти дивишся в очі. Тоді мені довелося посеред вокзалу стати на коліна перед дітьми, щоб дивитися їм в очі, щоб не нависати над ними.

Я почала з ними розмовляти. Сказала, що мені страшно, я боюся, але ми разом, ми впораємося. Був такий етап, коли моя мама так злякалася. Вона каже: «Ти не впораєшся, давай діти будуть жити з нами, поки ти оговтаєшся». Я відповіла: «Ні, мамо, ми родина і ми будемо разом. Я вас люблю, але».

Діти потім сказали: «Ти все зробила правильно, тоді ти все зробила правильно». І це їхні слова. Я розмовляла із сином, уже коли він став дорослим. Я кажу: «Синку, скажи мені, будь ласка, а ти здогадувався?». Він каже: «Мамо, я чув, але мені так важливо було, що ти мені це сказала. Я чув, коли говорила бабуся, і я здогадався. Але те, що ти сказала, для мене було правдою».

Потім дитина повертається із запитанням. І в кожного свої запитання. Може бути: «А я також помру?».

— Так, усі люди помирають. Але до цього часу ти будеш довго жити і будеш дуже-дуже щасливим.

Або запитання може бути: «А чому мій тато?».

— А тому що твій тато обрав собі таку професію.

І запитання може бути: «А ти також помреш?».

— Синку, що б не сталося, біля тебе завжди будуть люди, які про тебе потурбуються, ти не залишишся один, у житті може статися все, що завгодно, але ти не залишишся один. (Дітям дуже важливо розуміти, що про них потурбуються.) Я зроблю все можливе, щоб про тебе потурбувалися.

Так, власне так і є. І це ті запитання, які ставить і мій син.

Як ви готувалися до розмови? Чи була якась література для цього? Зараз про втрату більше говорять. А як було десять років тому?

Я не готувалася. У мене не було часу на це. Але коли я почала шукати літературу, щоб зрозуміти, що відбувається зі мною, я нічого не знайшла. Тобто того, що знайшла, було занадто мало. Це були роботи Зігмунда Фрейда («Печаль і меланхолія»), і це були роботи Еріха Ліндеманна («Клініка гострого горя»). Це гарні наукові роботи, але мені цього було замало.

Я кажу: звідки Ліндеманн знав сто років тому, проживаючи в Америці, що відчуває жінка в Україні зараз? Розумію, що він знав. Але тоді мені здавалося, що він не знає. Того, що він пише, недостатньо. І так, потім досліджуючи інші роботи, я зрозуміла, що цього недостатньо.

Зараз ви дивитеся з перспективи не тільки людини, яка пережила це, але і як психологиня. Як реагували люди довкола вас і як, на вашу думку, зараз варто ставитися людям довкола? Що можна зробити? Або, можливо, чого краще не робити зовсім?

Довкола різні реакції були. І зараз я можу сказати великі слова подяки своїм подругам, які прийшли і сказали: «Ти ж не одна така. А скільки жінок переживають те саме. Але в тебе є ми, а в них такої підтримки немає, вставай і щось роби». Я казала: «Не можу».

Потім минув якийсь час — і мій старший син каже: «Мамо, ти вважаєш, що тобі гірше, ніж іншим». Я кажу: «Ні, синку. Я розумію, що тобі ще гірше, ніж мені».

«Ну тоді вставай, щось роби», — сказав син. І я встала й почала робити. Розуміла, що іншим жінкам потрібна допомога, тому що немає матеріалів, немає адекватної допомоги при втраті. Мені казали, треба фармакологію використовувати (пити ліки. — Авт). І взагалі істеричні реакції... Ну… «Треба тримати себе в руках».

Тобто раніше було уявлення, що, якщо хтось у тебе помер, треба випити ліки й цього достатньо?

Ні, різні уявлення були. Але занадто емоційне перепроживання не дозволяється. Ти маєш право поплакати. Але на кладовищі, коли ти починаєш плакати, тобі кажуть: «Ти дружина офіцера». І ти так ковтаєш сльози. Зараз я досить часто стикаюся з таким, що кажуть матері загиблого воїна: «Уже пройшло три місяці, чого ви плачете?».

Коли я була занадто емоційна (розумію, що була занадто емоційна, коли переживала втрату як загалом емоційна людина), мені казали, це ненормально. А я ж знаю, що нормально.

Щодо втрати і прощання. У нас є певна традиція, коли хтось помирає, ми збираємося, спочатку людина лишається вдома, її тіло, а якщо це релігійна родина, то там приходить священник або приходять родичі. Традиції трошки відрізняються в кожній сім'ї. А проте, в кожному регіоні, коли є тіло, це одне прощання. Але буває так, що іноді діти не потрапили на похорон, бо їх не було. Зараз війна в активній фазі, хтось живе за кордоном. Моє питання щодо цієї ситуації або щодо ситуації, коли дитину можна взяти на похорон. Тобто як пройти прощання, коли людина загинула?

Стосовно дитини і похорону. Дивіться, ми вважаємо, що дитина повинна бути на моменті прощання, а саме: на моменті поховання, лише якщо ви можете потурбуватися про безпеку своєї дитини. Тому що мама в цей час буде не зовсім в адекваті, скажемо чесно. Чи можете ви потурбуватися про свою дитину? Ви можете підвести (до загиблого) дитину на прощанні? Це мій власний досвід, коли я запропонувала дітям попрощатися: вони підійшли, попрощалися, відійшли. Якщо немає можливості попрощатися з тілом, бо не завжди є можливість така наразі, то ми можемо зробити ритуал з фото.

Попрощатися, приготувати їжу. Один з ритуалів України — це коли ми готуємо ту їжу, яку любив померлий, і запрошуємо в гості друзів, щоб вони це поїли. І це може бути як такий ритуал прощання: сказати якісь слова фотографії, попрощатися, з'їсти цю їжу. І це буде обряд такий. У кожної родини може бути свій обряд. Хтось може випустити птаха на волю як символ душі.

У який момент ви почали досліджувати втрату?

Десь через пів року після загибелі чоловіка. Уже в 16 році я вступила в аспірантуру й у 19 році захистилася.

Що ви тоді вчили? Що означає «досліджувати»? Чи була якась література? Де ви щось шукали? От як це взагалі раніше було?

Мені вже пощастило. У мене вже був доступ до міжнародних досліджень. І я вивчала, яка допомога надавалася вдовам у різних країнах.

Проаналізувала взагалі все: яка допомога надавалася вдовам у Китаї після землетрусу, яка допомога в Індії, яка в Британії — дружинам офіцерів. Бо я зробила фокус уваги саме на цій категорії, тому що це раптова втрата. Узагалі, коли чоловіки молоді гинуть, для малих дітей і молодих жінок це втрата, якої ти не очікуєш, тому що людина повна сил. Знаєте, одна річ, коли є хвороби, ти готуєшся до смерті, коли помирають літні батьки. Інша, коли чоловік здоровий, сильний. Він просто пішов на роботу і не повернувся. Мабуть, до цього не можна підготуватись і це складно. Тому шукала, що є в інших країнах, як вони допомагали і що робили.

Мені весь час хочеться обійняти вас… (Ми з Ларисою сидимо навпроти одна одної, і паралельно йде відеозапис нашої розмови. У найважчі моменти на її очі набігають сльози, які вона витирає хустинкою. Я хочу підійти до неї, але згадую, що на нас висять мікрофони, які я можу зірвати.)

Я насправді досі в деяких ситуаціях не розумію, як співчувати або як допомогти людям. Тобто коли щось трапляється, коли це свіже, зрозуміло, що ти даєш якусь підтримку. А от як підтримувати потім (з часом) або в який момент доречно чи недоречно щось казати?

Ми не знаємо, що сказати, тому що в нас, мабуть, ще не сформована культура підтримки. І це не проблема лише України. Після Другої світової було так багато втрат на війні, що багато країн табуювали тему смерті й усі намагалися робити вигляд, що цього не існує. І всі намагалися говорити про життя, про якісь здобутки, про цілі, а смерті уникати, тому що це занадто важка тема. І культура підтримки — так, вона формується в багатьох країнах, але вона почала формуватися в багатьох країнах саме в темі паліативу, коли треба було допомагати хворим, які помирають, і треба було співчувати.

Так, зараз уже ця культура сформована. Але все ж таки як розмовляти зі скорботними — така важка тема. Тому що кожна людина, вона унікальна, і не може бути одне слово універсальним для всіх, бо в кожного своя історія.

Мені здається, що коли ми співчуваємо, можемо сказати: «я можу бути поруч» і «я бачу твій біль». І це вже багато. Ми не можемо змінити цей біль, але й коли ми його бачимо і дозволяємо людині цей біль проживати — це вже досить багато.

Коли я теж зіштовхнулася з тим, що мені потрібно було говорити з дитиною про смерть, шукала літературу, шукала інтерв'ю та поради. І цього зараз досить багато. Напевно, це і ваша теж заслуга, тому що ви із цією темою працюєте. Що відбувається з людиною, коли вона проживає втрату?

Відбуваються зміни на рівні когнітивному, тобто в людини порушуються звичні нейронні зв'язки. Тому що зазвичай вона спілкується з близькою людиною, а близької людини вже немає. Тобто порушуються нейронні зв'язки, що відповідають за певні когнітивні функції.

І тут дослідники кажуть, що перші пів року після втрати ми можемо спостерігати порушення причинно-наслідкових зв'язків, погіршення пам'яті, погіршення концентрації уваги — і це саме когнітивні зміни. Є фізіологічні зміни. Оскільки є зміни в гормональному стані вже на етапі повідомлення про втрату. Може порушуватися сон, порушуватися апетит. А може бути гіперактивність, гіпоактивність. Тобто можуть бути різні фізіологічні стани.

Є наші емоції. Змінюються наші емоції тому, що додаються оці важкі емоції, які притаманні переживанню втрати, — те, що ми називаємо «душевний біль». А це і смуток, і туга, і розпач, і відчуття страху — оці всі емоції складаються в душевний біль, і це не завжди одна емоція, це якийсь перехід, знаєте. Іноді усмішка, коли згадуєш якісь приємні моменти; іноді сльози, коли розумієш, що ці приємні моменти вже в минулому й у тебе може бути багато нових подій. Але це не буде те саме, що і з близькою людиною.

Вважаю, що своє горе я пережила. Але коли в сина був випускний, я пішла, підняла голову до неба й розповіла чоловікові, як відбувався цей випускний. А коли прийшов мій старший син і сказав: «Мамо, я запросив дівчинку на побачення», — то я знов-таки пішла... з ким я поговорю? Про це ні з ким я не можу поговорити.

«Де ти є? Я сподіваюсь, ти це бачиш...»

І я йому розповідала все це, тому що для мене так краще. Вважаю, що він бачить, що з ними відбувається, і він їх захищає. Це моя віра. Це моя релігія. Вважаю, що він від нас не пішов. Знаєте, я колись почула, що воїни — вони переходять із землі у військо архангела Михаїла і захищають нас із неба. Ось я вірю, що вони нас захищають там.

Я знову дуже хочу вас обійняти, але не можу через мікрофон... (Цього разу мені підступають сльози.) Ви релігійна людина?

Ні, але я товаришую зі священниками. Знаєте, якось працювала з жінкою, яка казала: «Навіщо мені Бог, який це допустив?». І я кажу: «Ну а Бог же існує?».

«Ні, він не має права існувати, якщо він таке допустив», — сказала жінка.

Потім ми прийшли з нею до того, що, мабуть, є віра в те, що є закони Всесвіту. Є те, чого ми не розуміємо. Є якась сила, яка приводить душу, людину на землю, а потім забирає. Може, це сама людина вирішує. Може, хтось вирішує.

Тобто є закони Всесвіту. Ми не знаємо, як вони називаються. Можливо, це Бог. Можливо, це фізика. Можливо, це якась астрофізика. Ми не знаємо, але закони Всесвіту існують. І я вірю в те, що людина не просто так народжується, вона навіщось потрібна. Щось вона робить на землі. І коли, знаєте, так сідаєш, думаєш: твоя робота нікому не потрібна, а навіщо ти тоді живеш? Значить, комусь це потрібно, вставай щось робити!

Дякую вам. Ви згадували про те, як ділитеся зі своїм чоловіком головними радісними моментами, які є у вашому з дітьми житті. А діти? Вони ще були маленькі, коли тато загинув. Уже після повідомлень, що батько загинув, як ви потім говорите про тата? Чому я запитую: у мене виникає також іноді дилема, чи читати книжку, в якій йдеться про тата? Я іноді боюся нагадувати про те, що тато є в інших дітей, а в тебе немає. Але в той самий час відчуваю потребу розказати про те, яким він був. Який вихід ви знайшли як мама? І що каже наука в цьому випадку?

Дуже важливо дітям розповідати про тата, про реальну фігуру. Єдине — я попереджаю всіх: не робіть ідеальну людину. Робіть її живою! Тобто знаєте, тато був дуже розумний, краще за всіх навчався в класі — і це може бути так, що дитина намагається дотягнутися. Але якщо ви скажете: ти знаєш, він якось прогуляв уроки, не вивчив уроків — це про те, що «я маю право на помилку».

Чому я кажу, що треба обов'язково це розповідати. Мені подобається теорія Вейкко Техке. Він говорить про те, що дитина потребує оцього дорослого, якого він втратив як об'єкт, з яким він зростає. Тобто у внутрішньому світі дитини ця померла людина залишається жити і дитина дорослішає, орієнтуючись на померлу людину. І якщо образ сформований правильно, тоді дитина потім зростає і з певним досвідом власного життя відмовляється від нього. А поки ще формується особистість, їй треба на когось спиратися зовні. Це ті близькі, які залишилися, а ще є внутрішній авторитет. І оцей тато повинен бути максимально реальним.

У дитини ще немає достатньо інформації. Він не володіє великою кількістю подій, пов'язаних з татом, бо він маленький ще. Вашому сину скільки було? Два, коли загинув тато? Два роки — це дуже мало. А йому ще років 15 формуватися, спираючись на тата. І вам потрібно розповідати, як тато зростав, який тато був молодим, які вчинки він робив, яку музику любив, які книжки читав. І тоді в дитини формується оцей авторитет внутрішній, на який ваш син буде спиратися.

А як бути з нагадуваннями? Коли це доречно, а коли недоречно? Іноді я думаю, що моя дитина дуже переживає або образилася на мене. А потім... Ну от була нещодавно така ситуація: син зустрів мене, кинув шапку переді мною і заховався за дідуся. Я подумала, що він образився, бо ми не бачилися два місяці.

Через тривалий час перебування разом він розказав, що це був жарт, він так жартує з подружкою. І я на цьому зрозуміла, що ми іноді думаємо, що вони, діти, переживають, замикаються, а насправді саме в цей момент діти не переймаються зовсім. А буває навпаки, коли я бачу, що зараз з'являється агресія.

Донедавна не думала, що ця агресія може бути пов'язана саме зі страхом смерті, який виникає десь у цей вік.

Знаєте, у цей вік ще може не виникати страху смерті, у цей вік відбувається поступове усвідомлення, що таке смерть. Тому що для дітей до чотирьох років — це те, що не є остаточним, це те, що можна виправити. Це, знаєте, як заснув і прокинувся. Ну це ж так просто. Ти просто полежав трошечки, прокинувся і далі можеш гратися. Тобто смерть — це те, що можна змінити. Це просто сон. І коли відбувається усвідомлення того, що це не сон, що це може бути назавжди, тоді в дитини може виникати протест. Дитина з цим не погоджується. Ми так не домовлялися.

Як тоді бути? Коли говорити про це? Або коли краще не говорити?

Ви знаєте, мені здається, що говорити про смерть постійно немає сенсу. Але якщо є можливість навчати дітей цього, ми повинні використовувати цю можливість. Наприклад, коли бачимо, що квітку зірвали, ми пояснюємо, що це для квітки смерть. Бо вона не може квітнути далі.

Коли бачимо, що пташка померла, ми пояснюємо, що маленька пташка випала з гнізда і вона не може літати далі. Бо її тіло вже не працює. Ми повинні пояснювати на простих прикладах для того, щоб у більш складній ситуації дитина зрозуміла, тому що смерть — вона складна. І зараз є кіно, зараз є книжки, де, навіть якщо книжка не про смерть, може бути якась згадка про те, що хтось помер.

Наша задача — зробити це максимально адекватним для сприйняття. Не лякати, а пояснювати, що смерть стосується кожної людини і рано чи пізно вона прийде до кожного. Це не означає, що вона прийде зараз або завтра.

Ви кажете, що десять років тому, а це якраз був початок бойових дій на Донеччині та Луганщині, у нас ще не було культури, як говорити про втрату. Зараз ви вже вивчаєте втрату й горе фахово. Як взагалі все змінилося? Чи ми вже якось просунулися в цьому? І ви взагалі почали вивчати цю тему науково для того, щоб щось змінити. Що вдалося? Як це виглядає зараз? Розкажіть, що робите ви?

Змінилося вже дуже багато, тому що в Україні зараз безліч груп підтримки для людей, які переживають втрату. Ці групи підтримки є і соціальні, і психологічні. Тобто не завжди підтримка повинна бути психологічною. Іноді достатньо, щоб люди, соціальні працівники, не психологи, створювали гуртки, де люди висловлюють свої почуття. Наприклад, через малюнки, можливо, через творчість якусь — і це соціальна підтримка. Це не психологічна підтримка, але це важливо.

 

У нас уже перекладені книжки стосовно горя і втрати. Наша асоціація (Міжнародна асоціація психологів по роботі з горем та тяжкою втратою) уже зробила багато: і групу підтримки, і працюємо індивідуально.

Що мені подобається — ми не взяли якихось чужих програм і не пропонуємо досвід інших країн застосовувати в нас. Я вдячна всім іноземним фахівцям, які нас навчають і підтримують, але ми розробили програму, спираючись на досвід нашої країни, на виклики наших людей і на виклики нашого сьогодення.

Ми розробили інструменти самодопомоги при переживанні втрати, ми створили асоціацію, де люди можуть отримати фахову допомогу, а психологи можуть пройти навчання. Ми створили простір для обміну. Минулого року це був міжнародний форум, де брали участь дев'ять країн. І цього року будемо продовжувати.

Співпрацюємо з університетами, і зараз Національний університет цивільного захисту в Харкові буде впроваджувати в навчання магістрів окремий предмет «Психологія горя». І це вже прорив. Коли я навчалася на психолога, ми вивчали, мабуть, три сторінки з цього предмета. А зараз у курсантів буде майже рік навчання.

Це додаток для підлітків, які переживають втрату. Не завжди підліток може прийти зі своїм болем до дорослого. Досить часто діти перебувають у тіні горя дорослих. Тобто горе мами таке велике, що вона не бачить горя своєї дитини. Або дорослі кажуть: «Ну ти ж розумієш, що мамі важко. Може, ти не будеш її засмучувати». А дитині також важко. Ось ми зробили цей додаток. Дитина відкриває, і тут є емоції, що я зараз відчуваю: сум, радість, роздратованість, страх. І кожного дня є прогрес емоцій. Цей додаток розрахований на 90 днів. 90 днів у дітей доступ до вправ, там можуть бути якісь пропозиції ресурсних активностей, може бути кусочок казки від зірок українських, від дітей, які хворі на рак, якісь вправи, арттерапія, є відеомедитації, які записала моя подруга, є звернення від воїна ЗСУ, що ЗСУ поряд.

І я вважаю, що це те, що може дитині допомогти якщо не перепрожити весь свій біль, то хоча б зрозуміти, а що зі мною відбувається. І це також дуже важливо.

Ви так багато робите. Але я знаю, що робота з хворими або з тими, хто в горі, лише зовні може здаватися якоюсь прибутковою. Як це насправді виглядає?

Коли приходять психологи в нашу тему, я кажу: це не про заробіток, тому що на цій темі неможливо заробити.

Знаєте, насправді мені образливо, коли я чую фрази: «Яке ти маєш право заробляти на темі горя?». Я не заробляю на темі горя, я заробляю на своїх знаннях. Я здобула цю освіту. Збираю ці знання. І коли пишу курс, не краду його. На превеликий жаль, є тренери, які використовують чужі курси без дозволу автора.

І це потребує часу, а я сама виховую двох дітей. Працювати зовсім безкоштовно я не можу. Тому що: а хто буде готувати їсти дітям? А хто буде сплачувати комунальні послуги?

Деякі фонди підтримують, дають можливість робити безкоштовні групи й оплачувати роботу психологів, оскільки це робочий час інших людей.

Так, нас підтримують. Але розумієте, наприклад, грантові кошти дають на три місяці. А в нас люди записуються, ми що, їм скажемо: «не приходьте до нас, у нас гроші закінчилися»? Або в нас є грантова підтримка, але на одну групу. А в нас їх чотири. І зараз ще дві запускаються, і це лише при фактичній втраті, у нас в одній групі лише мами.

Окрема тема — це батьківська втрата, де спочатку повинні психологи пройти навчання, ми повинні розробити інструменти допомоги саме батькам. Тому що в них унікальна втрата: не можна в одній групі зібрати вдову й маму, яка втратила дитину.

Це так не працює. Це все рівно, що ви зберете дітей чотирьох років і шістнадцяти: і там, і там дитина, але це різні діти. Отже, це різні втрати, різні сенси життя, різні значення втрати.

Немає мірила, щоб виміряти горе. Я не кажу, що це горе більше чи менше. Воно різне за своєю задачею. Тому що дружини зазвичай мають дітей, і ми навчаємо їх, як бути адаптованими, щоб допомогти дітям. У них ще окремий виклик — це горе дитини.

На превеликий жаль, зараз маємо справу з тим, що в родині лише одна дитина і матір втратила єдину дитину. Вона втратила своє життя. І це інша робота. Якщо дружину ми повертаємо до адаптації дитини, то з мамою, коли ми працюємо, це взагалі про «навіщо Земля обертається навколо Сонця».

І це, знаєте, зовсім інший рівень підтримки. Ми створюємо спільноту, де ти можеш висловити свій біль. І це також багато. Наразі в нас немає грантової підтримки на це. Ми кажемо: запускаємо групу. Якщо маєте можливість, можете якусь суму донатів зробити, якщо немає можливості — приходять так. Ми все рівно будемо працювати. І зараз нам дуже потрібно запустити ще групи батьківської втрати і групу підтримки родин зниклих безвісти, тому що це окремий тип переживання, окремий тип горя.

До речі, от про зниклих безвісти. Є ті, хто має свідчення про те, що людина загинула. Є ті, хто не має жодних свідчень, і невідомо, що взагалі трапилося з людиною. Як тоді говорити з їхніми дітьми? З дорослими зрозуміло: вони просто знають, що сталося. А от як щодо дитини?

Ви знаєте, у роботі зі зниклими безвісти маємо таку ситуацію, що в кожного члена родини буде своя історія того, що трапилося. І кожна версія має право на існування. Тому дитині треба говорити факти, от що ми знаємо: зараз війна, ось на цій території вони воювали і наразі немає відомостей про їхню долю. Ми не знаємо, де вони. Можливо, вони в полоні. Можливо, вони загинули. Можливо, вони поранені.

Ми правди не знаємо, і ніхто не знає. І наша задача — чекати на інформацію. Це важко, але це єдине, що нам залишається: чекати правду. Бо є факти, і факти — це війна і що немає інформації. Це факти. Усе решта — наші припущення.

Ви дуже багато робите для інших. Ви сама пережили важке горе. Коли працюєте з людьми, які переживають дуже складні ситуації, то як ви і ваші колеги потім справляєтеся з емоціями? Бо очевидно, що теж співпереживаєте.

Один з методів самодопомоги і підтримки колег — я навчилася викладати тему горя з анекдотами. І це їм допомагає. Тому що, знаєте, коли дуже-дуже лячно, можна посміятися. Тоді ти йдеш в цю тему, вже не так страшно. Друге — ми проводимо постійну супервізію (простими словами — спільний аналіз складних випадків й обмін досвідом серед психологів) і підтримуємо одне одного. Супервізія не завжди про розбір кейсів, а про те, щоб побути поруч з іншими.

Час від часу я роблю такі зустрічі «кава з Ларисою Рибик», коли запрошую психологів: давайте зустрінемося і просто вип'ємо кави, якщо є така можливість. Тому що нам іноді просто треба порозмовляти й у кожного далі свій шлях переживання. Але якщо я їду в якесь місто, попереджаю, що буду ось там, приходьте на каву.

Ми всі любимо бути зі своїми людьми, особливо, напевно, в якісь важкі моменти. І навіть тоді, коли ти не можеш сказати, а що ж тебе взагалі турбує. Але коли людина йде до психолога, а в нас не було такої традиції раніше і зараз це виправляється, то як зрозуміти, що тобі потрібен психолог? Зараз навіть гуляє інтернетом алгоритм: якщо ти відчуваєш щось таке, то тобі сюди. Якщо ти відчуваєш оце, то тобі сюди. А як насправді?

Моя думка (можливо, я помиляюсь) — при переживанні втрати кожна людина має отримувати підтримку. Наша задача як психологів — ми не працюємо саме з терапією, з психокорекцією, ми підтримуємо. І оце коло підтримки, яке ми створюємо, — оце важливо.

Коли потім спостерігаємо, що реакції горя є тяжкими, коли визначаємо певний діагноз, внесений до переліку хвороб — тривалий розклад скорботи, можемо запропонувати індивідуальні консультації. Але здебільшого вони майже не потрібні. Не така велика кількість людей, кому потрібні індивідуальні консультації, кому потрібна саме психотерапія як лікування. Здебільшого це від 15 до 25 % загалом скорботних.

Супроводження ж — це наче йти поруч. Коли хтось переживає втрату, ми йдемо поруч.

Дякую вам дуже. Я сподіваюся, що наша розмова допоможе людям, які зараз у складній ситуації, пройти через їхні труднощі. Можливо, якщо хтось переживає горе саме зараз, то наша розмова допоможе впоратися з горем самостійно або звернутися по допомогу.

Я завжди кажу: не залишайтеся один на один зі своїм горем. Приходьте до нас, можливо, вам потрібна лише одна зустріч. Можливо, вам знадобиться весь курс зустрічі. Це не психотерапія, це групи підтримки. У кожного своя історія, але ви приходьте, поділіться. Знаєте, як кажуть: коли ділишся радістю — її стає вдвічі більше, а коли ділишся горем — його стає менше. От приходьте, поділіться.

***

У цій розмові немає відповіді на всі питання, якими я задавалася на початку тексту. Але формат проєкту необмежений, тому розмови будуть ще — із психологами, зі священниками, з людьми, які пройшли або переживають втрату.

Почитати більше про Ларису Рибик можна на її сайті.

Почитати поради Рибик — на її сторінці в інстаграмі. На ютубі Рибик викладає розмови про переживання, лекції тощо.

Запис на групу психологічної підтримки — https://larysarybyk.com.ua/zhyttya-pislya-vtraty/

Lero, застосунок для підлітків, які переживають втрату: Android, iOS