Я пишу найстрашнішу казку. Уже рік я намагаюсь пояснити синові, що сталось із його батьком.
Він пам'ятав його рік тому і рівно настільки впізнає зараз: голос у старих записах і фото, хоча в нашому біженському домі немає роздрукованих портретів, а відео він бачить нечасто.
«Мама, де тато? Я дзвоню татові. Тату, коли ти приїдеш?» – наш син Левко притискає до вуха вимкнений телефон.
Коли тіло батька Левка, Макса Левіна, знайшли без життя в лісі під Києвом, я ще місяць не могла повернутись до нашого сина. У мене просто не було слів, щоб пояснити дитині, яка сама ще тільки починає говорити, що тата більше немає.
«Він тепер далеко, але він тебе дуже любить», – це було перше, що я змогла йому сказати. Він тебе любить, хоча більше ніколи не зможе прийти. У наших розмовах не було красивих розповідей про ангелів на небесах і вічність героїзму. У наших розмовах тепер завжди багато суворої правди, любові і болю.
«Його тіло захопили «злі будяки» (тут питання, бо як пояснити дитині, хто і чому його вбив?), але душа підійнялась високо над землею», – пишу я свою найстрашнішу казку і закреслюю, адже це заледве пояснює смерть мені самій. Та й чи дійсно душа кудись летить після смерті? Хто достеменно це перевірив?
«Вони оточили його і забрали життя», – я пишу цю казку з кінця. І його описати найважче.
“Мама, розкажи мені казку. Про темрявість”, – просить на ніч Левко. Ми говоримо з сином наживо і дуже часто – по відеозв'язку, коли я у відрядженнях у Херсоні чи на Донбасі. Він бачив “темрявість” у книжці про війну, він любить цю книгу і дуже хоче війну перемогти, тому щосили гамселить своєю маленькою ручкою по темних сторінках, особливо якщо там є танки.
“Мамо, а я можу побити війну?” – часто запитує він. І я намагаюсь пояснити йому, що таке війна і чому від війни люди плачуть.
Ми говоримо про те, що таке хоробрість, а що таке підле вбивство. Як журналістка я вже рік не ставлю собі питання «чому?», коли бачу вбитих і закатованих росіянами. Просто фіксую. Для історії, для правосуддя.
Проте цей світ несправедливий. Бо мій син залишився сиротою наступного дня після свого другого дня народження. Мені пощастило, бо в мене є батьки, яким я безмежно вдячна. Але історію батька мого сина я тепер маю написати сама. Я і тисячі інших матерів моєї країни.
Коли обривається життя батька, матері доводиться пояснювати дитині, чому його більше немає. І що означає – немає? Два роки життя – дуже рано, щоб говорити про те, чого й ми, дорослі, насправді не знаємо.
«Мама, а де мій тато?» – уже за п'ять хвилин після «казки про смерть» знову запитує мене мій уже трирічка.
Про смерть я прочитала десятки книг. Більшість – дитячі. Де дитячою мовою розказують про втрату. І жодна з цих книг не дає відповіді ані моєму маленькому сину, ані великій дівчинці, мені, на прості і складні одночасно питання. На питання вічні.
Уперше я сама відчула смерть близько, коли мені було 11. Вона забрала мою 84-річну прабабусю. Тоді я багато думала про смерть. Про те, що в якийсь момент тебе вже немає, а далі для тебе настане невідомість, і від цієї думки в мене все холоне, ниє і пече одночасно. Про те, що таке “кінець світу” чи “кінець життя” і коли це настане?
Від цих думок я майже не могла спати. Тоді прабабуся прийшла до мене уві сні, єдиний раз. Вона відповіла на всі мої три питання. Мені стало легше на душі і більше не страшно. Відповіді я, на жаль, не пам’ятаю.
Мені тепер 36, і вже я сама маю відповісти на страшні вічні питання своєму синові.
Я відчуваю себе “поганою мамою”. Я не встигаю. Я готуюсь до розмови, я іноді говорю, але цього недостатньо. Я все ще не можу пояснити сину, що його батько помер. Я все ще не можу пояснити дитині, що таке смерть взагалі і куди потім дівається твоя найближча людина.
Тоді як я сама не належу собі. Я навіть не маю права не бути. Я навіть не маю права думати про це. Бо я – мама.