У багатьох посібниках, які повинні допомогти людині справитися зі складним досвідом, одна з перших порад — показати, що ви безпечні, а саме — розповідати про себе. Де та межа, коли ти рухаєшся за алгоритмом, щоб допомогти людині, і коли ти вже тільки про себе говориш?
Людина, яка буде довго говорити про себе — це людина, яка не в порядку, яка не відстежує власного стану. Така людина насправді намагається допомогти собі — знайшла вільні вуха й давай розповідати.
Тому в кожному посібнику позначено стандартне правило — починаючи розмову, ти маєш ставитися до допомоги як до роботи, а не як до розваги, чи з цікавості, чи в очікуванні винагороди.
Загалом є три правила: розмова — це робота, розмова — це волонтерська робота. І третє звучить як «коротко-довго»: про себе коротко, про людину довго. Ми постійно на лекціях акцентуємо, що користь від розмови є тільки тоді, коли ви слухаєте.
Тобто посібник — це екосистема, яка має налаштувати людину так, щоб вона заговорила й у неї точно вийшло з розмовою. Щоб вона потім робила це ще і ще.
То це завжди має бути проактивна позиція з боку того, хто хоче допомогти?
Ми працюємо на тих, хто готовий потенційно бути проактивною людиною. Грубо кажучи, ми даємо лопати й вивчаємо досвід, які лопати кращі. От є волонтерська організація «Зубата лопата», яка забезпечує військових лопатами. Я їх обожнюю і надихаюся ними. І глобально воно спрацює, тільки якщо ця лопата в руках того, хто готовий копати.
Тому ми нікого не змушуємо. Ми говоримо, що працюємо на статистику, бо що більше залучаються і допомагають іншим, то краще. Кінцевий результат — коли люди користуються алгоритмами й передають ці знання іншим.
Чому це так важливо зараз?
Як фахівець з профілактики самогубств знаю, що підтримка комунікацій — це ключовий фактор. Якщо людина протягом лікування збільшує свою соціалізацію, то ми бачимо добрі наслідки. Якщо соціалізація не збільшується, а навіть зменшується, то наслідки погані. Тому важливо допомогти і військовим, і цивільним не уникати комунікацій і розвивати їх. Бо це найкраща інвестиція, яку можна зробити на особистому рівні.
Звісно, гроші можна відправити на дрони, це само собою. Але якщо ми говоримо саме про соціальне зусилля, то найкраще, що ми можемо зробити — це посилити стосунки з іншими людьми. Завести нового знайомого, підтримати, написати комусь зі старих знайомих, правильно вислухати, правильно звернутися, підтримати стосунки на відстані.
Через війну відбуваються складні ситуації, люди не знають, що з ними робити. Тоді з’являються сумніви і рішення «не знаю, що казати, тому краще помовчу». І буває, в колективі в людини загинула близька людина, а на роботі ніхто про це не говорить, ніби нічого не сталося.
Ви кажете, на статистику працюєте, що вона зараз показує?
Щомісяця зростає попит на посібники. Спочатку в підрозділі одна людина починає користуватися посібником, потім замовляє по десятку, щоб усім побратимам дати, згодом вони теж починають користуватися — і так воно закручується.
Коли ми видали перший посібник (у жовтні 2022 року надрукували перші 50, на презентації яких зібрали кошти, щоб випустити ще 1 500), у нас була мрія розповсюдити 10 000 примірників. Але днями святкуватимемо вже чверть мільйона.
Паралельно до нас дуже багато звертаються по консультації — компанії, які надають послуги, банки, перевізники. З Укрзалізницею маємо співпрацю: консультуємо їх зі самого початку проєкту.
Як ви збираєте зворотний зв’язок?
По-перше, люди самі залишають його: на сайті, в соцмережах, діляться досвідом й історіями. Та ключовий зв’язок для нас — це фахівці, які працюють з людьми.
Днями отримали відгук від хлопця, який привів брата — військового інструктора до нашого стенда на Книжковому Арсеналі. Брат був досить скептично налаштований, мовляв, що там спілкуватися: «Сказав — віджався». Але примірник узяв.
Минуло більше місяця, і він пише, що за алгоритмом посібника допоміг хлопцю, якого кинула дівчина, і тепер серйозно ставиться до цього. Він замовив примірники на весь навчальний центр. У програму, каже, це включити не можуть, але в людей має бути доступ до інформації.
І такий зворотний зв’язок постійно. Він необхідна частина нашої роботи. Але все ж ми видаємо посібники, лише коли на 100 % можемо гарантувати, що написане там — це точно екологічно й ви не нашкодите.
Нам важливо запобігти навіть тому, що люди щось можуть зрозуміти неправильно. Тому в нас дуже занудна процедура тестування: спершу дуже занудно збираємо досвід, тестуємо його, щоб узагальнити залізобетонні алгоритми, які спрацюють точно в усіх. Мінімум 100 людей бере участь у випробуваннях, потім вичитка — це десятки людей, як вони розуміють написане.
Хіба може для всіх спрацювати один узагальнений алгоритм?
У психології є така проблема — кожен психолог на консультації може дати вам 524 правильні поради, іноді трохи більше. Класні штуки, правильні, і якщо їх дотримуватися, це може дійсно спрацювати. Але по-перше, ніхто не буде слухати всі ці поради, а по-друге, ніхто не буде обирати. Людям зараз потрібна конкретність.
Наприклад, інструктор у навчальному центрі каже: «Якщо піде щось не так, ти можеш звернутися до сержанта чи командира». Ми тестували це. Знаєте, що відбувається? Вони не звертаються ні до кого, тому що не знають, за яким критерієм вибирати, до кого звертатися. А конкретика — це «Якщо щось піде не так, звернися до заступника комвзводу».
Тобто що більший вибір, то вища ймовірність, що людина не обиратиме?
Що менший вибір, то краще. Коли ти виховуєш дітей, є правило не перевантажувати їх вибором.
У стресовій ситуації взагалі не можна ставити вибір перед людиною. А зараз усі майже постійно під великим стресом. Тому інструкції мають бути дуже чіткими.
Чи бували випадки, що доводилося щось змінювати після зворотного зв’язку?
Так. Наприклад, змінювали посібник «Поговори зі мною». Спершу ми робили його для ситуації, коли людина сама звертається до іншої і просить поговорити. Тобто як правильно вислухати, коли до тебе звернулися. І перше видання було із запитанням «Як ви?». Для ситуації, коли до тебе приходять, запитують, чи можна з вами поговорити, ви кажете: «Так, маю 20 хвилин. Як ви?». Це цілком нормально.
Але виявилося, що все ж ситуації, коли людина така обізнана в психології та сама звертається, майже не буває. Зазвичай люди бачать, що комусь потрібна допомога та самі пропонують її. Тоді просто починати розмову із запитання «Як ви?» не працює у великій кількості ситуацій. Ви, найімовірніше, почуєте відповідь «Нормально».
Тому ми почали розбиратися, як люди справляються, збирали досвід по користувачах. І траплялися ті, хто казав: «Та ні, у нас усе працює». У цей момент ми починаємо цикл досліджень — глибинні інтерв’ю, де розпитуємо про випадки, як саме вони запитували. Виявилося, що ці люди підсвідомо запитували не просто «Як ви?», а «Як ви зараз?». І кілька людей, які це використовували, у них спрацювало. Вигадати професійно таке неможливо.
Тому в цьому проєкті ми відмовилися від власної експертизи, а дивимося, як люди справляються. Бо вони мають можливість проводити тисячі експериментів.
Чи є щось таке, що відрізняє тих чи інших людей, яким вдається отак справлятися? Чи тільки досвід?
Усі люди різні. Але це може працювати так: десь почув, використав, воно спрацювало і закріпилося.
Наприклад, коли ми досліджували тактичну комунікацію для медиків, конкретні речі, які ми побачили, — люди, які явно справляються за всіма показниками з комунікацією, майже всі проговорюють свої дії вголос. І вони думають, що всі так роблять, що це стандарт. Але є такі, які навіть не представляються пораненому.
І виявилося, що таке проговорення — це важливий момент. На людину, якій надають допомогу, це дуже впливає. І це ключова фішка посібника для медиків — інформувати пораненого бійця, тоді він відчуває себе частиною команди, допомагає всім: і фізично, і психологічно.
До речі, щодо поранення — в посібнику «Як ти, ветеране?» є порада не співчувати, якщо в людини ампутована кінцівка. Чому не треба співчувати?
Тут йдеться про жаль. А жаль і співчуття люди часто плутають. І якщо написати «Не жалійте, а співчувайте», багатьох це тільки заплутає: «Як, тут переді мною людина без ніг, як я можу спокійно співчувати?».
Чому так стається? Люди в такі моменти відчувають багато емоцій і з ними входять у контакт. Вони не можуть поспівчувати трішки, бо переносять ситуацію на себе — уявляють, якби в них не було ноги чи руки. І людину в цей момент заносить. Це стандартна ситуація в шпиталі. До речі, хлопці кажуть, люди приходять допомогти, а в результаті доводиться цих людей заспокоювати.
Тому посібник перевертає ситуацію та каже, що співчувати не треба, бо проблема людей з ампутацією не в тому, що їм не співчувають, — їх треба залучати до справи.
Зараз багато-де можна зустріти заголовки, що ми всі вже втомлені, озлоблені, травмовані. Як бачите ситуацію по людях довкола, по тих, які звертаються, з якими працюєте?
Є люди, які тільки й ниють у фейсбуці. Але більшість, кого знаю, вони працюють на своїй роботі, паралельно роблять щось корисне, потім приходять і падають. Минає пів години, і ті самі люди підводяться, працюють далі чи допомагають, наприклад, розвантажують гуманітарку.
Є певні культурні архетипи, які на нас впливають, як-от: «Грошей ніколи нема, тепер зовсім нема, пора міняти долари». Тому це нормальна штука, люди інстинктивно вимагають трохи уваги до себе, допомоги.
Але поступово суспільство перенавчається. Ми бачимо цей тренд, ми його підтримуємо максимально.
Тобто цей тренд є? Немає такого, що ми впадаємо в зневіру й усе пропало? Просто є явища, які демотивують. Як історія, коли після удару по Охматдиту деякі інстаграм-блогери почали розганяти тему, що всі втомилися й пора миритися з Росією. І є ж ті, хто погоджується з ними.
Мене обурює, коли ті, хто насправді з людьми не спілкується, починають говорити від їхньої особи. Нехай говорять про себе. Утім ті, хто так говорить, зазвичай не дотичні до фронту й ніколи не боролися.
У нашій волонтерській спільноті всі мають близьких, що воюють. І серед них ніхто так не вважає. Це, можливо, в блогерській тусовці вони одне одному кажуть, у своїй бульбашці.
Звісно, люди різні. Але більшість тих, хто зі самого початку працює на перемогу й бореться, продовжують це робити. Так, вони складно переживають. Але коли щось стається і коли стає складніше — вони працюють ще більше. І наше завдання — допомогти їм підтримувати цю витривалість. Щоб такі люди розуміли, що вони не самі, що їм є з ким поділитися, їх є кому похвалити.
Звісно, частина людей просто не справляється і замикається. Це називається «атомізація суспільства». І коли ми кажемо, що працюємо на статистику — це означає, що ми працюємо, аби атомізації було якомога менше.
Але це один край, а інший — це згуртованість. Вона теж зростає. І наше завдання, щоб згуртованості було більше. Бо тоді наше суспільство, як хробачок, повзе в правильному напрямку розвитку.
І коли люди вживу спілкуються і запитують «Як ти зараз?», вони стають ближчими та сильнішими. А якщо почуваються сильнішими — краще борються.
І ту ще ж постає питання, у що вірити. Ми віримо в комунікацію, єдність, спільність. Ми знаємо, що організований підрозділ виживає краще.
А що, якщо той, хто поряд, не вірить?
Якщо ми говоримо про єдність і спільність, то змусити людину не можна. Бо тоді це буде людина, яку змусили, а не та, яка за тебе. І це буде не свій. Це буде просто чужий або той, хто чинить спротив. Такі нікому не потрібні насправді.
В одному посібнику є фраза «не робити людину ворогом, особливо коли це свій». Як цього можна досягти, як взаємодіяти і не засуджувати, коли людина має протилежну думку?
Коли дитина в супермаркеті вчепилася в дорогу іграшку, якої ви точно не будете купувати, що ви робите? Засуджуєте? Якщо ви шість годин по спеці ходите й дитина вередує, плаче, хоче спати, але не може заснути. У неї не виходить, вона не справляється або тому, що складно, або тому, що страшно чи від утоми.
Треба піклуватися про безпеку всіх, хто нас оточує? Так, треба. Якщо є ресурс і ти знаєш, як допомогти — допоможи. Бо щоб заспокоїти дитину, щоб вона заснула, єдине, що потрібно — це поруч людина з контейнером спокою.
Тобто якщо є ресурс і бачимо, як можна допомогти — допомагаємо.
Для цього треба розуміти, що відбувається. Якщо проти тебе проявляють агресію і людина навмисно так робить, бо це ворог — захищатися. Але часто людина має загрозливий вигляд не тому, що прагне завдати шкоди, а тому, що, скоріше за все, їй страшно чи незручно.
Тому ми кажемо, що треба дивитися на людей як на людей, яким може бути важко й тому вони такі. І це не привід карати їх.
Як думаєте, чи розуміють нас іноземці та чи зрозуміють колись?
Ні. І дай Бог, не зрозуміють. Звісно, іноземці теж різні. Я знаю таких, які з 25 лютого в складі полку Каліновського воюють, вони нормально все зрозуміли.
Багато ж є таких, що кажуть, ми то вас підтримуємо, але ви чомусь такі злі там.
Насправді це проблема. Іноземцю це складно зрозуміти, бо він живе не тут і не розуміє, про що йдеться. І часто мотивації чи сил зрозуміти небагато. Це величезний виклик для нашого інфоблоку, це велика робота.
Тобто розраховуємо на тих, хто поряд, і стараємося самі бути опорою для них?
Так. Тому, якщо є можливість, ресурс, треба займати проактивну позицію, налагоджувати спілкування та взаєморозуміння. Для цього треба людей слухати, слухати, що вони думають. А бути в жертві, яка вимагає від усіх, щоб тільки її слухали, обслуговували — це не працює. Треба допомогти? Скажи, що саме треба — щось можемо, чогось ні.
Ми зараз почали записувати подкаст «Адаптація», і перше інтерв’ю було з жінкою, яка очолювала кондитерську, що перетворилася на штаб незламності на півдні. І в неї, і в усіх, хто там допомагає, чоловіки — військові. І от на питання, як ви справляєтесь, її відповідь: «Нам своє робить». А нам — своє. Можна обирати щось робити, а можна нити, скаржитися, звинувачувати всіх довкола.
Свої роблять, тому що бути разом можна тільки тоді, коли ви робите щось разом. А єдиний привід бути своїми — це коли у вас є спільна справа.