Одна з моїх задач — це показати командирам природу людської поведінки. Чому одні такі, а інші інакші? Як працювати або як доводити накази для одних і для інших, як вимагати від своїх підлеглих виконання завдань.
Командир має знати природу мотивації. Коли він розуміє, що відбувається з його бійцем, буде гнучким у використанні інструментів, які залучає до роботи зі своїм підлеглим.
Такі командири забезпечують формування правильного мікроклімату в командах і оце відчуття ліктя, яке є одним з ключових мотиваційних факторів для бійця, який з побратимами йде в бій.
Дуже багато подвигів на війні робиться не для себе, не для свого виживання, а для того, щоб підтримати побратима. Якщо в колективі формується цей правильний дух, товариський дух, то повірте мені: навіть маючи якісь обмеження в ресурсах, підрозділ буде дуже здорово показувати результативність у боях.
У багатьох частинах ЗСУ ще зберігається жорстка вертикаль, де командир — це бог, а всі інші – ніхто перед ним. Відповідно, накази спускаються лише згори донизу, і ти не можеш рухатися вправо-вліво, тільки виконуєш те, що тобі наказав командир. І це має свої наслідки, адже дуже жорстка вертикаль влади сприяє авторитарному керуванню підрозділами.
Авторитарне керування людьми завжди призводить до такого надзвичайно небажаного стану, як "вивчена безпорадність", коли солдат чи військовий не розуміє, коли його покарають, а за що похвалять. Наприклад, він розраховує, що за певну дію його якось відзначать серед інших бійців, а насправді його карають.
Дурна армійська приказка, що за ініціативу карають — це просто нісенітниця. Сучасна армія відрізняється тим, що бійці проявляють ініціативу. Чому? Тому що в реальному бою, коли все змінюється кожної секунди, лише ініціатива навченого бійця може суттєво змінити перебіг сутички.
Величезний плюс для нас, що росіяни недалеко відійшли від стандартів радянської армії. Є в нас у підрозділі дуже цікавий побратим — Олександр Алфьоров, він займається в нас морально-психологічною підготовкою. Також він історик і на своєму youtube-каналі в контексті історичного розвитку стосунків України, Росії, Російської імперії, російської армії легко пояснює, чому в росіян саме така армія, як вона зараз є. Тому що, пригадайте, Російська імперія, кріпосне право, набирають на 25 років в армію людей. А ви власник тисячі душ. Кого ви віддасте в армію? Зрозуміло, що неугодних, безграмотних, схильних до якоїсь незрозумілої поведінки. І от армія у них складається із таких персон. Окрім такого жорсткого керування, інший стиль, мабуть, і не підходив би їм.
Насправді армія має бути гнучкою. Наприклад, командир має право вирішувати, кого він хоче відзначити за успіхи в підготовці чи в бою. І так само має право справедливо покарати. Бо відчуття справедливості — це одне з базових відчуттів, які нас або мотивують, або, навпаки, демотивують.
Якщо командир карає підлеглого, не аргументуючи, за що, зрозуміло, що це зачіпає відчуття справедливості. І тоді підлеглий сприймає це покарання не як те, що він щось неправильно зробив, а як бажання командира принизити його.
У нас в армії не все гладко з мотивацією. Маю кількох знайомих, які були вмотивовані, добровільно пішли в Збройні сили України і зараз перебувають у підрозділах, де, на жаль, не дуже ок з дисципліною і де левова частка бійців демотивовані. І от уявіть собі, як у такому середовищі служити тим бійцям, які мають якісь цінності, вкладають сенси, що дозволяють їм іти в бій, здобувати перемогу.
В "азовських" підрозділах служать добровольці, які справді мають сенси, вони знають, чому прийшли. Коли людина розуміє сенс того, що робить, повірте мені, вона буде дуже ефективна в цій діяльності. Тому завдання наших командирів – інтегрувати демотивованих новоприбулих бійців для того, щоб вони теж набули оцих цінностей, сенсів, щоб вони зі звичайної людини, яку за повісткою призвали до ЗСУ, знали, навіщо вони тут, і розуміли, що їх очікує.
Які фактори впливають на мотивацію бійця? Перший — якщо боєць не розуміє сенсу того, що він робить, він не буде хотіти це робити. Коли, наприклад, на бойовій підготовці хлопці повторюють один і той самий рух – воно набридає, бо це нудно. Тому командир має пояснити, що з кожним разом боєць робить ці рухи на якусь частку секунди швидше, а частка секунди в бою — це його життя.
У бою швидка реакція "завмер", "напав" чи "утік" не завжди працює. Чому? Тому що часто ми маємо підстрахувати побратимів. Якщо я втечу під час несподіваного контакту з ворогом — я підведу побратимів. Те саме, якщо замру. І для цього ми автоматизуємо якісь професійні навички, щоб мозок швидко увімкнув оці реакції.
Другий фактор — це підтримання статусу. Будь-хто з нас завжди хоче мати високий статус. Нам подобається, коли ми піднімаємось усе вище, і не подобається, коли навпаки. Похвала, довіра — це все підвищує статус бійця. І, навпаки, коли необхідно забезпечити виконання наказу, а тебе безпідставно карають, критикують. Це треба робити так, щоб не знижувати статус підлеглого. Як? Аргументувати. Це дозволяє людині прийняти критику як зворотний зв'язок, коли слід щось змінити у своїй поведінці. Але ніколи не можна переходити на особистості — "ти дебіл, ти дурень" і т.д.
Третій — відчуття безпеки, відсутність якої вганяє в ступор. Як забезпечити відчуття безпеки? Наприклад, плануванням. Дуже здорово, коли командири планують для свого підрозділу тиждень: "Тут ми навчаємося того, тут — іншого, тут у нас буде вільний час, тут — вихід на бойовій позиції". Так, війна — це справді дуже багато незапланованих факторів. Але коли умови дозволяють планувати, то це робити необхідно. Наш мозок думає про майбутнє. Навіть уявні плани знижують тривожність, а ефективність при цьому зростає.
Четвертий фактор — наявність у бійця вибору. Він завжди повинен мати альтернативу. Мені як командиру має бути все одно, в який легальний спосіб підлеглий виконає завдання. Я не буду йому нав'язувати свій спосіб, інструменти чи шлях. Це і є той вибір, який буде мотивувати бійця.
Короткий алгоритм, коли командиру треба вивести бійця зі ступору під час бою — дати підлеглому те завдання, яке він точно може виконати. Коли я виконую те, що знаю і вмію робити, я це контролюю. З відчуттям контролю в мене знижується рівень тривожності, і я себе опановую та починаю бути знову ефективним. І завдання можна дати на вибір: випити води, вмитися, почистити зброю, віднести боєприпаси побратимам на позицію. Послідовність вибирай, як тобі буде зручніше.
П’ятий фактор — довіра. Правильна комунікація командира з підлеглими якісно підвищує боєздатність підрозділу і виводить армію на зовсім інший рівень. Бувають ситуації, де в підлеглих високі очікування, а у командира немає ресурсів, щоб їх виправдати. Наприклад, не прийшло вчасно обладнання в підрозділ. З об’єктивних причин, на які командир не впливає. Хлопців це демотивує. Але коли командир чітко комунікує, пояснює, тоді негативний градус у колективі знижується. По-друге, коли командир спілкується відверто, до нього ставитимуться належно, в нього зросте авторитет.
Чому це важливо? Наприклад, командир дає наказ, підлеглий щось не зрозумів. З’являється невідоме, що викликає відчуття небезпеки. Підвищується тривожність. Що треба зробити підлеглому? Уточнити деталі наказу. І от коли є довірлива атмосфера в колективі, то боєць не боїться перепитувати. Саме для цього необхідно проводити психологічну підготовку бійців і командирів. Бо це стирає величезну кількість обмежень, додає більше можливостей і гнучкості в комунікаціях у командуванні і виконанні завдань. А що більш гнучкий підрозділ, то важче ворогу прорахувати його дії.
Як мотивувати підлеглих? Найперше — помічати навіть найменші успіхи підлеглого і говорити про це. Навіть ненароком: "Друже, ти сьогодні вдвічі ефективніший на вогневому рубежі, ніж позавчора, молодець", – і пішов собі далі.
Повірте мені, ці прості слова сприяють виробленню в бійця того дофаміну (нейромедіатор, що є частиною системи винагород у нашому мозку. — LB.ua), який забезпечить іще багато сил, енергії зробити наступний крок, докласти більше зусиль, щоб бути ще кращим у роботі.
Це працює не тільки в армії. Просто саме в армії є радянський стереотип — мотивувати бійця покаранням. Чомусь дуже багато людей вважають, що покарання мотивують. Насправді ні.
Що таке мотивація? Це бажання докласти зусиль. Ви сильно бажаєте це робити, коли вас карають за те, що ви докладаєте зусиль? Звісно, ні. Але коли вас хвалять за це, то ви такий: "О, це мені подобається, я повторю цю дію і за неї знову отримаю якусь приємність, винагороду, так мій статус підвищиться". Або: "Так я буду відчувати себе в безпеці" тощо.
Покарання — це теж ефективний інструмент, але його треба використовувати, щоб спонукати не робити того, чого не варто робити, тобто присікати небажану поведінку. Дуже часто командири плутають одне з іншим і, відповідно, неправильно застосовують інструменти взаємодії з підлеглими.
Чи всі здатні витримати бойовий стрес? Сучасні прикладні науки, зокрема психофізіологія, нейронаука, дозволяють ще на стадії співбесіди зрозуміти, наскільки новобранець здатний швидко адаптуватися. Якщо людина проявляє високу тривожність, що фіксується спеціальними інструментами та технологіями, то дуже висока ймовірність, що в умовах бойових дій вона не витримає стресу. Бо тривога з'їдає ресурси, які в організмі спеціально накопичуються для взаємодії зі стресорами. І коли вже з’являється стресор, людина відразу піде у виснаження. Відповідно, такий мобілізований може підвести не лише себе, а й побратимів.
Є ефективні стратегії поведінки у стресовій ситуації, а є не дуже. Малоефективні стратегії створюють ілюзію, буцімто небезпека десь там, не тут, хоч вона залишається. Це про уникання небезпеки, завдання чи неприємності. Наприклад, підлеглий може уникати свого командира, коли не виконав якесь завдання: "Може, якось пронесе". І він у цей момент ніби знижує свою тривожність, нічого не робить, але з часом проблеми накопичуються. Тому це погана стратегія. Але це перший імпульс, який приходить у голову більшості людей.
Друга малоефективна стратегія — це самопокарання, самозвинувачення: "Це все через тебе, ти ідіот, не знаєш, як це зробити". Це на якийсь час теж знижує тривожність, але не додає якості нашим діям. Один з прояв такої стратегії полягає в тому, що ми додаємо до своїх дій багато непотрібної метушні — і нібито роботи багато робиться, а користі мало.
Ефективними є три пули стратегій. Перший — самодопомога. Це комплекс дій, направлених на те, щоб зрозуміти, яка в тебе емоція, чому вона виникла, поділитися з кимось, пошукати емоційної розрядки. Важливо самостійно знайти інструмент або шлях, як можна вирішити проблему. От уявіть собі: необхідно, наприклад, навчити бійців саперної справи, але інструкторів начальство не дало. Але в нашому батальйоні є взвод саперів, тож хлопці можуть провести нам заняття! І так само в бою — ми спираємося на те, що в нас є, і шукаємо вирішення.
Друга стратегія — це активна взаємодія. Я не уникаю небезпеки, я не уникаю проблеми, я з нею маю контактувати, щоб її прибрати. Для того, щоб з проблемою правильно взаємодіяти, необхідно оці всі труднощі, стресори прийняти, щоб не тратити ресурси на оце: "Ой, знову маю це виконувати, знову я прокинувся в наметі в лісі". І коли я приймаю: "Окей, чуваче, ти тут в лісі два місяці і будеш тут ще два" — тоді я вже не конфліктую з цією ситуацією, а починаю взаємодіяти з проблемою і потихеньку її вирішувати.
І третя — це гнучкість. Вона полягає в тому, щоби бути впертим, але не упоротим. Коли ви розумієте, що ваш інструмент неефективний, ви не припиняєте вирішувати проблему, але не продовжуєте неефективно тратити ресурси і шукає альтернативний шлях. Наприклад, головний сержант роти не може достукатися до командування батальйону. І він пробує через ротного, а далі воно якось губиться. Але існує ще сержантська вертикаль: "Піду до головного сержанта батальйону і спробую через нього". А тут спрацьовує. Оце і є гнучкість.
Також важливе позитивне мислення. Коли геть погано, біда чи труднощі, то перша імпульсивна думка кожного з нас: "Дідько, ну, я вже нічого не можу зробити". І тоді справді ніхто нічого не може зробити. Але щоб вдатися до ефективних стратегій, потрібно докласти зусиль, щоб навчитися думати "так, це проблема, яку насправді я можу вирішити". Тому командир може навчати своїх підлеглих і позитивно думати. Бо в бою це дуже класне вміння. Коли вас накриває артою, ворога в рази більше, а ви такі: "А-а-а-а-а, все пропало" — то ви і пропали.
Є таке поняття, як бойова психологічна травма — це стан афекту, в якому опиняється боєць, коли вперше потрапляє в бій і має справу з небезпекою. Дуже часто бійці впадають у ступор. Він може закритися у якійсь прострації — дивиться кудись за 100 км від вас, через усі стіни, не реагує на будь-які команди тощо. Буває, що люди проявляють істеричну поведінку або навіть агресію, ні на що не направлену. Оце є бойова психічна травма. У такий стан може потрапити будь-хто. Це природна реакція. Вона триває або кілька хвилин, або ну максимум чотири дні, після чого боєць повертається в стрій і виконує нормально свої функції. Повторно імовірність потрапити в цей стан уже є меншою, тому що боєць здобув досвід.
Я забороняю вішати ярлики таким бійцям, мовляв, "а, ти боягуз, побоявся, а ми там за тебе". Ну і, зрозуміло, адаптація таких людей, їхня реабілітація, а потім реінтеграція в підрозділ можлива тільки за умов, коли інші бійці його підтримують, підтверджують його професійність, дають знати, що вони його чекають на передовій. І буквально за декілька діб боєць повертається в підрозділ і продовжує нормально нести службу.
Ніхто від таких реакцій не застрахований. І більш грамотні командири розуміють, що їх може очікувати і як з цим працювати. Бо головний психолог для бійця — це його безпосередній командир, який має спостерігати за поведінкою своїх бійців і реагувати на її зміни.
Травматичний досвід на війні, мабуть, не омине нікого, хто реально бере участь у боях. Убили чи поранили друга, трупи ворогів, каліцтва, тяжкі рани, кров, людські органи. І цей досвід справді може стати причиною найгіршої стрес-реакції, яка називається "посттравматичний синдром".
Але є хороші новини. Якщо командир чи офіцер-психолог попрацює з бійцями відразу після бою або після виїзду з позицій, це вже підвищує швидкість реабілітації, швидкість адаптації бійця. Бо це дозволить оцей досвід вивчити, дослідити і пережити. А якщо він його дослідив, значить, він з ним впорався, він його адаптував.
За даними і вітчизняних спеціалістів, і закордонних, від 10% до 20% бійців, на жаль, з тих чи інших причин не справляються з цим травматичним досвідом, і в них через місяць-два після пережитих подій починає формуватися цей от синдром.
Як розмовляти з близьким, який повернувся з фронту? Ці люди можуть бути більш черствими, не розуміти ваших переживань, емоцій, тобто емпатія різко знижується. Також вони можуть бути імпульсивними, і ці імпульси, як правило, направлені в негативні форми поведінки: агресію, деструктивну поведінку, азартні ігри або лежати днями на дивані, дивитись телевізор. Ми, в тилу, маємо на це зважати, але не маємо переконувати людину і нав’язувати їй свою думку, бо це лише погіршить ситуацію.
Насамперед треба мати терпіння, зрозуміти, що якоюсь мірою це дорослі діти, які не контролюють себе. І не бути нав’язливим.
Що треба зробити? Створити атмосферу безпеки вдома: затишок; смачна їжа; ніхто не крапає на мізки весь час. Людина відчуває комфорт. Запитайте якоїсь поради, попросіть допомогти приготувати їжу, щоб можна було вести сфокусовану розмову. Бо якщо ви будете заради своєї совісті з цією людиною спілкуватися, це ж відразу буде помітно, людина від вас дистанціюється. Має бути активна розмова, із зацікавленням, коли ви мені говорите, а я вас уважно слухаю.
Не варто самому починати говорити про якісь неприємні речі для цієї людини, які можуть спровокувати спогади чи агресивну поведінку: "А скільки ти там убив ворогів? А ти хоч стріляв?" Можна запропонувати людині поговорити і слухати, коли вона сама почне щось таке розповідати. Що в глибші спогади людина зануриться, до якоїсь травматичної події, то краще, то плавнішим буде цей перехід у розмову про травматичний досвід. От коли буде говорити вже сама про переживання, це означає, що людина починає вже їх якось для себе переосмислювати, аналізувати, навіть буде запитувати: "От як би ти поступив? А я правильно зробив отам?" Тобто буде шукати якоїсь оцінки від вас.
А далі варто запитати: "Друже, окей, а що буде далі, припустімо, з тобою? Як ти будеш з цим далі жити?" І він уже задумається над тим, як далі з цим житиме.
Є класна методичка "Як ти, брате?". Вона про те, як розмовляти з бійцями, які повернулись з фронту. Її написав психолог Антон Семенов. От я рекомендую її, вона є в електронному форматі у вільному доступі.
Як говорити з близькими, які на фронті? Тут є проблема, бо і в тилу люди переживають стрес, і на фронті. Розмова часто переходить у сварки, скандали. Через це пари часто опиняються на межі розставання.
Буває так, що хлопці, які занадто залучені у свої військові обов'язки, приїжджають додому, а там їм нецікаво. Бо на війні двіж, події, задачі. І коли вони приїжджають додому, для них там мирно якось, нудно навіть. І це теж призводить до конфліктів. "А може, розлюбив/розлюбила? Втратив (-ла) інтерес". І знову ж починається накручування.
Обидві сторони повинні розуміти, що всім по-своєму тяжко, і треба шукати рішення. Бо розмова має бути про ті речі, які мають для обох спільну цінність. Наприклад: "Сьогодні Марко перший раз сказав "мама". Боєць такий: "Вау! Я так давно його не бачив, скучаю". От розмова про ці цінності підтримує психоемоційний стан і тих, хто вдома залишився, і тих, хто на фронті. Для обох є допоміжні стратегії, друзі, родичі, спеціалісти, які можуть допомогти в проблемах розібратися, щоб не було нав'язливих думок. Існує ж така можливість? Існує. І її треба використати. Треба займати проактивну позицію.