Чим війна Росії проти України відрізняється від інших війн у контексті розмови про травму?
Мені тут видається дуже важливим зауважити, що від самого початку ця війна розгортається на тлі геноцидальних намірів. Це означає, що російська армія та уряд мають намір знищити українське населення і одночасно захопити якнайбільшу територію вашої країни. Не кожна війна має у своєму підґрунті інтенцію знищити все, включно з культурою і мовою. Тож ми маємо говорити про геноцидальний аспект цієї війни і про те, що він особливим чином впливає на людей.
Кожна війна — це трансгресія базових людських вірувань, домовленостей і табу. Наприклад, табу на вбивство. Адже декларація про права людини гарантує нам базове право на життя. А війна за визначенням нівелює цей принцип. Раптом стає “нормальним” убивати. Це велика трансгресія, і вона сама по собі несе травматичний ефект.
Ще одне універсальне право людини — право на особистий простір, право на домівку, право на оселення (“Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної держави” — ст. 13 Загальної декларації прав людини. — Авт.). Усі ці фундаментальні права, які ми вважаємо даністю, раптом порушуються, тому що одна держава — в цьому випадку Росія — вирішила вторгнутись в іншу державу, Україну. Важливий тут аспект травматизації — той факт, що вторгнення відбулося раптово і застало людей зненацька. Звісно, можна сперечатися про те, чи вторгнення в Україну було непередбачуваним, але все ж більшість людей не вірили в те, що це станеться.
Вважається, що якщо у вас є час і можливість підготуватися до чогось жахливого, ваша сигнальна тривожність, як ми стверджуємо у психоаналізі, підготується і ви будете відчувати страх, а отже, будете готові. Це дуже важливо для психіки — мати можливість себе захищати. Якщо у вас немає часу підготуватися, тоді ви відчуєте те, що ми називаємо переляком — раптовим досвідом, який відрізняється від тривожності. Ми бачимо це на прикладі солдатів: їхня поведінка влаштована так, щоб бути готовими до небезпеки. Утім і вони часто є травмованими, тому що, врешті-решт, людина не може остаточно підготуватися до того, щоб її життя зазнавало небезпеки такого рівня.
Геноцидальний аспект цієї війни визначає дуже специфічну і жахливу властивість: як ви бачите, Росія намагається знищити ваші життя, призводячи до голоду та знищення електричної інфраструктури та змушуючи людей полишати свої домівки. Усе, на чому життя ґрунтувалось до війни: на побуті, роботі, соціальній активності, задоволенні базових потреб — раптом стало загроженим. Загроженим є і ваше життя.
Ми можемо говорити про різні масштаби травми? Чи є події більш травматичні і менш травматичні для людей?
Немає такої події, яка стала б травматичною для всіх. Окрім того, подія мусить містити специфічний набір обставин, щоб стати травматичною. І цей набір дуже складний і вступає у зв’язок з внутрішньопсихічними та зовнішніми факторами. Але навіть якщо ця подія загрожує життю, не всі люди будуть нею травмовані.
Недавно мала розмову з подругою стосовно того, як наше життя отримало “нову нормальність”, окреслену рамками воєнного стану. Я, якщо чесно, чиню спротив цьому визначенню — “нова нормальність”, але мені цікаво, чи свідчить цей термін про те, що ми адаптуємося до нових реалій. І чи можемо взагалі, після 10 місяців повномасштабної війни, підготуватися до того, що буде далі?
Це дуже цікаве питання. Найперше хочу зазначити: той факт, що ви можете спілкуватися з подругою, вже є важливим фактором для того, щоб визначити, чи у вас розвинеться травматична реакція, чи ні. Тому що здатність підтримувати стосунки і говорити про свій досвід з кимось іншим дуже важлива. І це йде всупереч одній з інтенцій геноциду — зруйнувати соціальну матерію. Тож говорячи зі своїми друзями, ви вже опираєтесь геноцидальному наміру.
Визначати життя під час війни як “нову нормальність” мені видається способом створити захисний механізм, який підтримуватиме роботу психіки. Створення таких ментальних або психічних рамок може допомогти пережити один непевний день за іншим. Непевність, коли ти навіть можеш не знати, що відбудеться в наступні години, — одна з речей, які пережити найважче.
Але чи можемо і чи маємо ми повністю адаптуватися до цього?
Тут справді є етична сторона питання: чи маємо ми адаптуватися? Бо це означатиме, що ми певною мірою приймемо те, що відбувається, приймемо, що [воєнна] агресія — це ніби нормально. Але ні, агресія — це ненормально. Прийняти її означатиме визнати трансгресію і порушення кордонів, які відбуваються постійно.
Як опиратись реальності і водночас виживати? Це великий виклик. Адаптуватися і чинити спротив одночасно — означає постійно жити в суперечності. З одного боку, ви маєте усвідомлювати і артикулювати те, що ситуація, в якій ви перебуваєте, є ненормальною, агресивною і неприйнятною, а з іншого — ви хочете якось жити щодня і знаходити тяглість, забезпечувати своє виживання. Ви все ще виходите вигулювати собаку, ви ходите за покупками, ви готуєте, ви підтримуєте своє звичне життя. Є люди, які вирішують, що вони не можуть так більше жити, тому що небезпека занадто висока, і їдуть з дому, стаючи або внутрішньо переміщеними особами, або біженцями.
Ще один фактор: ви постійно маєте оцінювати рівень небезпеки у вашому житті. Ви сказали, що почули сигнал повітряної тривоги. І ви вирішили не йти в укриття. Як ви приймаєте це рішення? А з якого моменту вважатимете, що ситуація стала надто небезпечною і ви маєте себе убезпечити? Це означало б, що ви мали перестати робити те, що ви робите, ми мали б припинити розмову. Постійне оцінювання, яке ви постійно й усвідомлено провадите, означає, що ситуація ненормальна. Тому що в нормальній ситуації ви не маєте щохвилини думати про своє фізичне виживання.
Які довгострокові наслідки життя в такій реальності?
Знову ж таки, кожен реагує по-своєму. Хтось матиме сильні симптоми: відчуватиме сильну тривогу, не зможе спати, почнеться тремор. Така людина матиме соматичні прояви, тобто захворіє фізично. Інші матимуть високий рівень стерпності до таких подій: у них не буде психологічних або фізичних симптомів. Але це, втім, не означає, що такі люди не травмовані. Іноді симптоми можуть проявитися пізніше. Це називається відкладеним посттравматичним стресовим розладом, і це часто буває.
Важлива річ у цьому контексті: чи можете ви комунікувати, говорити з іншими людьми про те, що відбувається? Або говорити зі собою, якщо ви пишете і можете створити певний вид діалогу? Іншими словами, чи можете ви вивести ваш досвід у сферу символічного? Це визначальний фактор, який свідчить про рівень травматизації.
Один з аспектів травми: люди не можуть говорити про те, що з ними відбулося. Ця німота — результат травматизації. Люди можуть говорити про неї лише пізніше. Навіть з нейробіологічного погляду: коли відбувається травматична подія, у нас немає доступу до ділянки головного мозку, яка відповідає за символізацію або вербалізацію. Тому пам’ять про травму кодується соматично-сенсорним шляхом і лише пізніше перекладається вербально.
Тож це дуже важлива річ — говорити про свою травму і ставити те, що відбулося, у перспективу. Тому що травмовані люди застигають у часі і живуть у режимі очікування. Так, ніби час зупиняється. Такі люди, строго кажучи, не можуть уявити себе в майбутньому, вони живуть лише тут і тепер. Усе, навіть минуле, стає частиною теперішнього. Тому ми називаємо це досвідом, який втручається (intrusive experience): у людей у травматичному стані бувають флешбеки з минулого, вони бачать образи з минулого, починають відчувати запах або чути щось так, ніби це відбувається з ними зараз; вони переживають нічні жахи, в яких відбуваються флешбеки, через які вони наново переживають травматичний досвід. І вони не мають ресурсів на те, щоб дистанціюватися від цих травматичних проявів. Відбувається травматичне повторювання.
Багато хто в Україні говорить — іронічно чи ні, — що ми досі живемо у 24 лютого. Це день, який досі не закінчився. Тож ця “заморозка в часі”, флешбеки, нездатність говорити про свій досвід — це симптоми, на які ми маємо звернути увагу і, якщо людина їх має, запропонувати звернутися по психологічну допомогу?
Так, якщо ця допомога доступна і якщо людина хоче, щоб їй допомогли.
Дуже корисно мати можливість поговорити з кимось про те, що з вами відбулося. Але це також залежить від природи травматичного досвіду.
Які ще є сигнали, які допоможуть нам зрозуміти, що людина потребує допомоги або хоча б розмови? Як говорити з травмованою людиною?
Найперше, зазвичай дуже важливо, щоб людина почала говорити про те, як вона почувається. Якщо ви бачите когось, хто абсолютно відсторонений, і бачите, що людина у стані шоку, не взаємодіє з іншими, перестає їсти або починає багато пити, або не спить і має фізичні симптоми: болі, мігрені тощо, він чи вона має звернутися до лікаря, залежно від симптомів. Ви маєте якось з’ясувати в людини, що вона відчуває і чи вона хоче говорити з професіоналом. Готовність людини передати себе комусь — дуже важлива річ.
Я знаю, що серед наших читачів і читачок можуть бути люди, які перебувають у дуже небезпечних умовах — наприклад, на окупованих територіях, або переживають наслідки окупації і не бачать жодного майбутнього для себе. Чи є щось, що може їм допомогти вижити в цих умовах?
Я знаю, що в Києві є асоціація психологів, яка організувала гарячу лінію для людей, які можуть звернутися за психологічною допомогою (наприклад, оця: 0-800-100-102. — Авт.). Якщо в людей є доступ до телефонного зв’язку, звісно.
Не залишатись наодинці зі своєю травмою і зі своєю ситуацією критично важливо. Тож треба зрозуміти, з ким травмована людина може поговорити і позбутися відчуття відокремленості? Ізольованість — це фактор, який лише додає до травматизації. Травмовані люди відчувають себе ізольованими, часто відчувають сором або стигматизацію, тож не дуже хочуть говорити про те, що з ними сталося. Тому питання в тому, щоб дати людині зрозуміти, що їхня травматична реакція “нормальна” і є відповіддю на дуже ненормальну подію. Це забере стигму і допоможе людині побачити, що будь-який досвід, який вона має, не означає, що вона психічно хвора, а означає, що організм намагається захистити її.
Треба створити умови, в яких людина відновить почуття довіри до інших. Адже довіра — це базове відчуття. Ви питали про те, що є частиною травматичного досвіду. Це навмисне заподіяння людиною насильства, що призводить до неймовірного відчуття порушення кордонів і болю. Той факт, що це заподіяне людиною, а не природним лихом, наприклад, впливає на всі людські стосунки. Тому що ця подія стосується іншої людини, Іншого і того, що цей Інший може з вами зробити.
Повертаючись до вашого питання. Найперше треба потурбуватися про те, щоб травмована людина отримала доступ до професійної допомоги — телефоном або онлайн, якщо є така змога. А якщо немає — спробувати отримати допомогу у своєму середовищі, в родині, серед друзів, серед тих, з ким їй буде комфортно говорити. Це буде базовим питанням: хто Інший є в житті цієї людини, щоб надати базову людську допомогу? З ким людина, яка страждає, може поговорити?
Якщо переміститися з рівня персональних досвідів на рівень досвіду суспільного. Ми говорили про те, що війна несе порушення соціальних зв’язків. У цих умовах, враховуючи той факт, що багато людей усе ж травмовані подіями війни, і те, що війна продовжується, які можуть бути наслідки на соціальному рівні і на рівні окремих груп? До чого варто готуватися?
Думаю, найперше варто сказати, що війна, особливо ця війна, спричиняє соціальну фрагментацію та ізоляцію людей одних від інших.
Населення України — це дуже складна структура, і, наскільки я знаю, багато родин мають у тому числі російське коріння. Думаю, що в багатьох родинах можуть бути серйозні конфлікти на тлі цієї війни. Такі конфлікти можуть спричинити серйозні порушення в людей, які нині обирають свою ідентичність, опиняються в дихотомії “ти з нами або ти проти нас” і змушені погоджуватися з діями або позиціями, які не повністю поділяють. Особливо це залежить від того, де вони живуть і чи їхні регіони були тісніше афілійовані з Росією.
Такі питання викликають розрив стосунків у родинах, у самих людях, спільнотах і містах, на національному рівні також. Щоб висловити солідарність зі своєю країною, від людини можуть вимагати захищати позиції, на яких вона не стоїть. Це дуже складна проблема.
У ситуації війни дуже складно помічати персональні позиції та дії людей, не впадати в прокурорський стан і не ставати до певної міри параноїками.
Авжеж, для того, щоб вижити, Україна має стояти єдиною проти ворога. Але що відбувається із соціальною критикою, з політичною критикою? У дні війни для неї не залишається місця. У мирний час на це є привілей. Я думаю, це важливо: також думати про те, що буде після війни, які соціальні конфлікти проявлять себе після війни? І як країна себе проявить.
У перші місяці повномасштабного вторгнення в нас і правда ніби була мовчазна домовленість про те, що ми не будемо критикувати владу, але це вето суспільство вже зняло.
Мені великий соціальний розрив і конфлікт вбачається в поділі на тих, хто поїхав з країни, і тих, хто лишився. Особливо якщо ті, хто поїхав, жили на відносно безпечних територіях. Ще один розрив — між жінками та чоловіками. Останнім заборонено виїжджати з країни в більшості випадків, вони мають отримувати окремі дозволи на виїзд. Як, на ваш погляд, має відбуватися розмова між цими групами, якщо ми хочемо подолати ці розриви?
Ви називаєте це “розмовами”, і це добре. Створення форумів для таких розмов — між людьми, які поїхали і які лишились, мати діалог між ними — важливо. Я бачу, як створюються фракції: є ті, хто подбав про себе і поїхав, а є ті, хто героїчно лишився і навіть пішов захищати країну. Це дуже проблематичний погляд на речі, адже такі рішення — поїхати чи лишитися — завжди дуже особисті і дуже складні. Кожен має свої особисті межі та причини на те, щоб лишитися або поїхати. Єдиний спосіб працювати проти таких фрагментацій — створювати майданчики для розмов між людьми, де вони розповідали б власні історії. Адже кожного разу, коли ти чуєш особисту історію, рішення людини отримує контекст і розмова перестає бути абстрактною.
Багато людей також намагаються знайти якийсь вищий сенс у тому, що відбувається, щоб вижити. Франкл казав, що вижити означає знайти сенс. Чи ми можемо справді це зробити? Чи справді пошуки цього сенсу — на екзистенційному, символічному, культурному рівнях — сприяють виживанню під час травматичних подій?
Це частина великої дискусії про термін “стійкість” (resilience), який ми можемо з різних причин не сприймати.
По-перше, це завжди дуже суб’єктивно та індивідуально, чи має людина внутрішні ресурси протистояти дуже загрозливій ситуації. Як це було, наприклад, під час ковіду, коли люди мали залишатися вдома. І вони переживали це по-різному: хтось навіть мав доволі позитивний досвід під час ковіду, оскільки той змусив їх поглянути вглиб себе в пошуках ресурсів і творчих шляхів, як можна пережити цю ситуацію. Інші люди просто страждали.
Тож як бачимо, в будь-яких ситуаціях, навіть найбільш загрозливих, люди були здатні якимось чином відділити від себе ту загрозу, на яку наражалося їхнє життя, і страждання, яких вони зазнавали. Про це писали ті, хто пережив Шоа і концентраційні табори — той самий Віктор Франкл.
Проблематичний аспект для мене полягає в тому, що ми схильні дещо ідеалізувати людей, які можуть абстрагуватися від травматичних ситуацій.
Релігійні та духовні вірування та практики також дозволяють людям надавати значення подіям, які за своєю суттю жахливі. Багато художників теж скажуть, що певні екзистенційні кризи дали їм ресурс для створення мистецтва. І що ці кризи — джерело їхнього натхнення. Люди в екстремальних обставинах знайдуть спосіб зберегти себе і створювати психічні перспективи, символічні репрезентації того, що з ними відбувається. Це форма сублімації.
Важливе питання полягає в тому, які внутрішні ресурси у вас є в цій ситуації. Що ви можете знайти в собі таке, що дасть вам сенс продовжувати жити? Це дуже особисте питання, яке також пов’язано з тим, який досвід у вас був до цього.
Усі ми — люди з історіями. Тож наш досвід — це те, до чого ми звертаємось у потенційно травматичних моментах. Тому ми не однакові перед обличчям однієї події.
Говорячи радикально, так, хтось може навіть отримати досвід осяяння в моменти, коли їхньому життю щось загрожує. Я говорила з багатьма людьми, які пережили ковід і вважають це найкращою подією свого життя.
Що вас найбільше здивувало за останні 10 місяців у контексті війни в Україні?
Неймовірна сила опору. Це дуже надихає. Протистояння вторгненню, бажання боротися до кінця. Чи це солдати, чи звичайні громадяни — це люди, які можуть стояти і хочуть стояти до кінця, бути в режимі боротьби і не дати розчавити себе.
Чи є тут простір для наукових досліджень, чи є щось цікаве для вас у цьому контексті?
Є дослідження снів, які сняться людям під час війни. І я дуже хотіла б підтримати цей проєкт і представити його в нашій лікарні. Це дуже цікаво.
Думаю, так ми можемо багато дізнатися про несвідоме війни, а це сфера, яка мене дуже цікавить, адже я вважаю, що саме в несвідомому лежать наші наміри і мотивація. Дослідивши це, можна спробувати відповісти на питання про людську деструктивність. Ще у Фрейда з Ейнштейном був відомий діалог про те, навіщо потрібна війна. Навіщо війна триває? Навіщо люди постійно шукають способи знищити один одного? Ми досі не подолали цю деструктивність. Ми думали, що після Другої світової це не повториться, але бачимо, що ми помилялися.
Серія стала можливою за підтримки Центру міської історії у Львові, Єльського університету та Університетського коледжу Лондона.