Несподіване виявляє в людях людське значно більше, ніж їм самим хотілося б. У несподіваному є певний дозвіл на винятковість поведінки. Індульгенція на все хороше і все погане. Вона дозволяє пасажирам уранці не дивитися один на одного і чимшвидше розійтися, не зустрічаючись поглядами.
Запахи і звуки радянських, а потім і українських поїздів були різними. Туалети, пекельності яких позаздрив би сам Данте. Шкарпетки, взуття і розпашілі тіла працівників і працівниць народного господарства. Прокурені до сизокрилості тамбури. Харчі, які неодмінно розпаковувалися і люто жерлися, як востаннє (курки, варені яйця, сало, ну і як без пляшки), щойно потяг рушав з вокзалу. Гітари з репертуаром вокально-інструментальних ансамблів, заповзяті гравці в карти, вереск і плач дітей, хропіння і перегар.
З часом цього залізничного колориту сильно поменшало. Тільки люди лишилися тими самими, що й були. Тобто просто людьми.
Ми трохи європеїзувалися, але не так, щоб аж дуже. Досвід побутування по різних європах та америках - це просто «атитюд», набута чемна поведінка. Вона релевантна у відповідному оточенні, яке живе згідно з правилами соціальної етики.
Етика - це те, як ми ставимося до людей, яких ми не знаємо особисто. Мораль - це система ставлень до тих, кого ми знаємо. Це дуже різні речі. А химерний постсовковий конструкт «морально-етичне виховання» - це недолуга семантична маніпуляція, покликана приховати відсутність одного з компонентів. У результаті відсутність виховання як такого.
От і маємо історію з військовослужбовцем, якого надміру охайні пасажири «Інтерсіті» прогнали геть від себе, бо він їм якось не так пахнув. У цієї історії, як у всякого мемотворчого повідомлення, є кілька стадій розвитку. Вторинні повідомлення (фактоїди), інтерпретації і тлумачення, узагальнювальна міфологізація. Потім вона доходить до пафосу, а потім і до забуття.
Що тут корисного для нас у цій історії, якщо взагалі можна говорити про користь від травматичної події? Бо є така опція, як «посттравматичне зростання». Те, що нас гнітить, якщо ситуацію правильно усвідомлено, дає шанс на відновлення.
Насамперед подію треба поставити в трохи ширший часовий контекст. Вона не унікальна. Після 2014 року було чимало повідомлень про огидну поведінку (водіїв маршруток, персоналу різних кафе і ресторанів) стосовно військовослужбовців в уніформі. Громадянське суспільство активно на це реагувало. Когось із пихатих зробили відомими, хтось поплатився місцем праці, а кому і просто натовкли пику.
Відмінність у тому, що тоді негідники репрезентували якусь структуру (хоч і діяли на власний розсуд). І праведний гнів проти конкретної структури лягав на старі дріжджі: «Народ проти влади».
У ситуації з «Інтерсіті» дуже швидко з’ясувалося, що це власне «воля народу» виявилася така потворна. Не те що всього народу, а обраного - того, що користується саме цим недешевим засобом перевезення пасажирів. І на момент перевезення вирішив, що це їхня особиста територія.
У первинних коментарях відбувся облом - зачаєні прадавні травми від залізничних перевезень, усі ці поневіряння з квитками, посадками, місцями, дрібним шахрайством провідників і провідниць та інші стигми не отримали шансу вибухнути традиційним антисистемним гнівом. Нарікати треба було на гігієнічно стурбованих пасажирів, і тема якось попливла.
Прикрість у тому, що інцидент - частина традиційної суспільної динаміки ставлення до військовослужбовців. Знову-таки, це зовсім не про все суспільство, але крайнощі завжди помітніші й у масовій поведінці репрезентативні.
Є два етапи таких проявів.
Спершу сентиментальне обожнювання і прославляння всіх. Навіть тих, хто дуже далеко від нуля. Емпатія, вдячність, ейфорія – усе цілком справедливо.
Тільки потім воно потроху кудись починає діватися. Формальне позитивне ставлення залишається, на рівні раціонального осмислення. Але всередині з’являються відчуженість, страх і бажання дистанціюватися.
Це далеко від розуму, а ближче до інстинкту самозбереження. Ближче до того, чим ми є глибоко всередині себе. Так глибоко, що воно не має назви. Солдат - це війна, війна - це смерть, інстинкт підказує віддалитися від символу смерті або символічно прогнати смерть.
Ця упослідженість у ставленні до воїнів, яка настає за вшануванням, не має поправок на якусь спеціальну націю, расу, гендер і все таке інше. Ще понад сто років тому це описав Кіплінг у баладі «Томмі Аткінс». Як британський ветеран в однострої хотів зайти в шинок і як його туди не пустили, бо солдат для шинкаря – то вже нікчема.
Між цими двома позиціями з різними потенціалами, між шаною і відчуженням виникає приховане відчуття сорому, бо різниця між ними величезна, але однак це відбувається. Раціонально усвідомити це і, тим більше, прийняти неможливо, і сучасна людина починає вигадувати собі різні відмазки, але від цього злоститься ще більше. На себе чи на інших – залежить від обставин. Здебільшого спочатку на себе, а потім це виливається на інших.
Хоча всі ці епічні світоглядні драми відбуваються у вузькому просторі між двома вухами однієї голови.
На соціальну поведінку це впливає ось яким чином. Психіатри знають такий варіант нервового розладу, коли моторика, наприклад, однієї руки, існує самостійно від того, що людина хотіла б нею робити. Хочеться чогось торкнутися, а твоя рука б’є тебе по писку. І не факт, що незаслужено.
Так от, про запахи. Пасажири начебто скаржилися на те, як кепсько їм пахне людина в однострої. Лишимо за дужками обставини, у яких можна просторікувати про матеріально-технічне забезпечення підрозділу, відповідальність безпосереднього командира, обставини поїздки – ми ж тут не слідчі дії проводимо по конкретному випадку. Так й говорити про це мають право лише ті, хто в цьому живе і вмирає, щоб ми жили.
Я про біологію. Еволюційно людина значно втратила нюх за рахунок розвитку розумових здібностей. Як на мене, це далеко не завжди добре з огляду на те, куди людину заводить її вміння думати. Ну, вже як є.
Запахи повідомляли людині про ситуацію швидше, ніж вона щось бачила. Сильні запахи довкілля говорили про їжу, воду, хижаків, вогонь. Слабкі – феромони – говорили про поточний біологічний стан і настрій іншої людини і навіть якого роду-племені ця людина.
Загалом усі запахи можна ділити на дві групи, вони або про життя, або про смерть. Війна пахне смертю, і цей запах огидний до запаморочення, раз понюхав – не забудеш ніколи.
Політична глорифікація воїна - це такий соціальний парфум, який має на меті відбити, перекрити запах смерті. Як зі всяким парфумом, коли напшикаєш його донесхочу, може й дратувати інших. Але свою функцію - перебити інший запах - воно виконує.
Але трапляється так, що люди опиняються окремо від своєї «опарфумованої» групи і пахнуть так, як вони пахнуть.
Тварини до всіх природних запахів ставляться нормально. Просто беруть їх до відома. А у людей вмикається механізм соціальних порівнянь. Їх навчили за якихось сто-двісті років, що природні запахи - це деградація, небезпека, низький соціальний статус, хвороби і смерть.
Натомість штучні, синтезовані запахи технологічного походження ототожнюються з багатством, прогресом, високим соціальним статусом, сексуальністю і владою.
Але люди – то просто люди. Ви, либонь, читали, що парфуми поширювалися, щоб перекрити апофеоз аристократичної немитості. І французькі панянки при королівських дворах, попри всю ту гламурну косметику, неодмінно мали при собі елегантні чухалки спини і копирсалки в зачісках від бліх і вошей.
Так от, це наша українська європеїзація. Парфуми придбали, а блощиці й воші в мізках нікуди не ділися. Хіба що адаптувалися до нової мовної політики.
В Україні відсутня соціальна етика в принципі. Кожен президент з політичною свитою і медійною обслугою донедавна пропонував власний ерзац-варіант. Але їхні зусилля все одно імітували якийсь моральний кодекс «строітеля комунізма».
Бо люди, виховані на комунізмі, нічого путнього демократичному суспільству в принципі запропонувати не можуть, хіба що взяти участь у корупційних схемах. Та й то надурять, до ворожки не ходи.
Етика згори ніколи не насаджується. Тоталітарні країни просто заміняють її своїми кримінальними кодексами, і через залякування суспільство взаємодіє більш-менш синхронно.
Українське суспільство пішло традиційно хитрим шляхом, видаючи свою побутову і цілком дієву мораль за етику. Воно на бурлескному рівні «Енеїди» Котляревського і козака Мамая (чарка, шабля, кінь, заплакані услід цим носіям маскулінності чорняві молодиці) годилося, бо ніхто всерйоз за це ні в кого не питав. На практиці в нашій суспільній комунікації завжди був кум-сват, який порішає. Або кума, бо в неї впливові подруги. І так воно собі працювало потихеньку років тридцять.
От частину декоративного непотребу війна вже спалила. А що лишається, коли згорають декорації? Правильно, лишається конструкція, на якій вони трималися. Усі ті брудні і потворні поцвілі риштування, іржаві труби, гайки, яких уже не знати чим відкручувати, бо таких стандартів більше немає. А щось узагалі на мотузці, ледь тримається.
Що ця метафора нам каже? Демократизація державного ладу не забезпечує соціальної справедливості. Може, лад би і хотів. Але треба на це немало грошей, а грошей мало і самим треба.
Соціальна нерівність, розшарування – це не марксизм, це біологія. В умовах перевитрати ресурсів і безперспективності їх поповнення суспільство кластеризується. Розбивається на групи за ознакою економічних (силових) спроможностей, усі оті «білі комірці», «сині комірці», як їх культурно раніше називали.
Є групи, які більш-менш об’єднуються за ознакою спільних цінностей. По-перше, це релігійні групи. Точніше сказати – воцерковлені, незалежно від віросповідання. Тобто ті, хто є дієвою частиною громади. Ті, хто «що ж воно таке, як не прийду в церкву, то завжди Пасха», сюди не належать.
По-друге, це групи з націоналістичною ідеологією. Об’єднує ці групи власне наявність у їхніх світоглядах чіткого етичного компоненту. Він є фундаментом, на якому зводиться чітка архітектура комунікацій. У разі деталізації, науково-історичного підходу воно, звісно, все починає трохи сипатися. Але людській психіці наукові подробиці не потрібні. Є за що триматися, зрозуміло, кого підтримувати і в який спосіб, та й годі.
Субфактори цих груп часто перетинаються навзаєм. Додаєте емпатію - і маємо емоційну основу нашого масового волонтерського руху. Але волонтери або швидко вигорають, або переходять в інший статус, професійний чи комерційний.
У кожному разі ми дивимося на всі ці соціальні групи згори, і ми бачимо їх в одній площині як рівних серед рівних. І влада, яка згори, каже, що правильно бачите, такий погляд єдино правильний.
А от погляд збоку – це як ви випадково випадаєте з вікна і в польоті розумієте й виразно бачите, що то був не перший поверх, а п’ятнадцятий. І на кожному поверсі якесь своє життя. Але вже трохи пізно для вашого особистого.
Раніше два вагони «Інтерсіті», які їздили на схід України, традиційно закріплялися за ОБСЄ і ООН. Я там одного разу теж невідповідно повівся. Дві англомовні тітки щойно всілися о шостій ранку і на повен голос почали обговорювати якісь свої теревені. Я трохи потерпів і запитав у них, чи не були б вони такі ласкаві трохи заткнутися, бо тут люди сплять, котрі не на відпочинок їдуть. Подіяло миттєво.
Хтозна, може, це були якісь поважні пані, які, безумовно, добре пахли. А я взяв і зірвав їм обговорення миротворчого процесу. Мій протест був інстинктивним протестом людини «з низів», бо я їхав цим поважним вагоном не за власний кошт. І було відчутно, що ті пані перебувають серед тубільців, хороших і милих, але з ними не конче треба зважати аж на всі тонкощі.
Ті з вас, хто мав нагоду їздити в паризькому чи нью-йоркському метро, либонь, бачили там, м’яко кажучи, різні моделі поведінки різних людей. Доки тебе не торкнулися фізично, ніхто не реагує ні на що. А з запахами у клошарів й різних інших безхатьків там теж усе не дуже фіалково.
Але є соціальна етика. Соціальний договір передбачає, зокрема, взаємно нейтральну поведінку різних, у тому числі недружніх, соціальних груп на нейтральній території.
У нас існують різні соціальні групи з різними уявленнями про те, що таке етика. Вони (з традиційною для політично молодого суспільства агресією) захищають власні уявлення і тролять тих, хто думає інакше. Конфлікт довкола події в «Інтерсіті» є маркером цього процесу. Він не має політичного чи культурного підґрунтя, це, знову-таки, зоологія: хтось пахне інакше, ніж уся зграя.
І це означає, що за інших обставин така ситуація може дзеркально перевернутися. І перевертатися багато разів в інших випадках з іншими групами.
Рівень конфліктності в суспільстві наростатиме. Те саме з рівнем готовності до фізичного насильства. Дарвінізм, звичайно, з часом сам це все відрегулює, але хотілося б, щоб з мінімальними збитками.
Тому є така рідко згадувана категорія, як «совість». Це усвідомлення відповідальності за свою поведінку. Для того, щоб совість з’явилася в масовому вимірі і породила дієву загальноприйняту етику, потрібні дві речі: відповідальність і усвідомлення. З відповідальністю у нас справа потроху налагоджується. Колись дослідник японської культури, ірландсько-американський письменник Лафкадіо Херн сказав, що японці тому такі чемні і виховані, бо в кожного самурая було два мечі. Відповідальність, коли вона має фізичний аспект, дуже швидко з’являється.
З усвідомленням трохи гірше, бо соціальна етика передбачає необхідність поступатися власними амбіціями й уявленнями про те, як правильно керувати всесвітом, не привертаючи уваги санітарів. Тут наш індивідуалізм, волелюбність і любов до конспірології витворюють такий чарівний парфум, що, як у романі Зюскінда «Парфумер», здоровий глузд відходить на другий план. Але кризова ситуація – вона як шквальний вітер, провітрює і прожогом видуває всю штучність.
Тому куди б ви не йшли чи не їхали, насамперед треба брати в дорогу совість. Крім свічки і мотузки, звісно.
