Формально нагороду “Хореї” присудили за аудіоальбом “Пісні Української революції” (2019), підтримуваний Українським інститутом національної пам’яті. У альбомі — пісні визвольних змагань 1917–1921 років, які очільник “Хореї” Тарас Компаніченко збирав 30 років. Знаковим став і рік нагородження — до річниці повномасштабного вторгнення Росії. Водночас Шевченківська премія — це визнання усього масиву роботи “Хореї Козацької”, а також титанічної праці й харизми її учасників.
Зрештою, не просто збігом є те, що гурт засновано 2005-го — після Помаранчевої революції, коли, якщо ще хтось пам'ятає, за спиною виростали крила від можливостей національного ренесансу.
Пам'ятаю той момент, коли під час особистої зустрічі буквально закохалася в “Хорею”. То був 2009 рік. Фестиваль української культури в скансені під Мюнхеном, організований олімпійським чемпіоном німцем Маркусом Васмаєром та українкою Вікторією Щербань. Тоді, у 2009-му, я почула в старій баварській церкві янгольський спів, що лунав згори. Це з хорів співали учасники “Хореї” і “Гуляйгорода”. Чомусь мені здається, що то був уривок із духовного концерту “Оле, оле, окаянная душе” (“Доки, доки, нерозкаянна душе?”) — неймовірної краси музичний твір барокової України. А десь за день, на іншій імпрезі, був бенкетний кант “Пийте, браття, попийте”, який я про себе називаю “гімн п'ятничному вечору”:
З похмілля як же вставши,
Ті ж чарки в руки взявши, —
вчить нас автор із 1600-х років.
Без занудства і дидактики, а якось так доречно і вчасно “Хорея Козацька” влаштовує глядачам зустрічі з давнім і близьким минулим, що, власне, і є нашим ґрунтом під ногами. Феномен “Хореї” в тому, що вона закриває лакуни в нашій музичній культурі. Тій, що довго і ґвалтовно була промаркована переважно як селянська чи сільська. Тій, що не мала права претендувати бути високою. “Хорея” ж заявила: у нас була висока, шляхетська і духовна, музика, і розвивалася вона в контексті європейської.
Матеріал, озвучений “Хореєю”, важливий ще й тому, що ілюструє знакові періоди нашої історії. Сьогодні, наприклад, “Фортеця Бахмут” чи альбом “Ukrainian Songs of Love and Hate” закарбовують важливі для нас події і почуття. А до того був співаний літопис доби Хмельниччини, про зруйнування Батурина росіянами у 1708 році, цикл про турецько-татарську неволю, стрілецькі й упівські пісні. Зрештою, цей героїчний епос зазвучав голосніше й виразніше в нинішні воєнні часи.
У цьому плані абсолютно логічними й очікуваними є концерти “Хореї” для (і на користь) українського воїнства — ще з 2014 року. Бо як співається в марші періоду визвольних змагань “Гей, не дивуйте, добрії люди”:
З рідним братайтесь, правду любіте,
Край свій шануйте й кохайте,
Душу високу, серце юнацьке
За рідний нарід віддайте.
Написала його поетеса Христя Алчевська з родини українських багатіїв і меценатів, що дала ім'я місту Алчевськ.
У “Хореї” можна побачити приклад нашої резистентності. І не лише в репертуарі. А й у тих, хто його відтворює. Ніхто не сперечатиметься, що обличчям і двигуном гурту є Тарас Компаніченко. Його батьки ввели сина, названого знаковим ім'ям, у коло шістдесятників. Записали у клас бандури й навчили рідної мови в зросійщеному радянському Києві. Кожен батько чи мати зрозуміє, наскільки це важка праця — ростити дитину всупереч мейнстриму. Подібну родинну історію має і Северин Данилейко: його батько Володимир Данилейко — фольклорист і етнограф, мама Ніна Данилейко — художниця.
Якщо розбирати “Хорею” на детальки, то стане зрозуміло, що кожен учасник тут талант і майстер своєї справи. Шліфувалися ці самородки в різних школах і цехах, тобто плинність тут присутня. Сергій Охрімчук — бог скрипки, який однаково віртуозно заграє і народну “Санжарівку”, і музику сучасної композиторки Алли Загайкевич. Максим Бережнюк уміє грати на силі-силенній традиційних музичних інструментів. Світлої пам'яті Данило Перцов — мультиінструменталіст у “Хореї” і автор електроакустичної музики. Його смерть 5 грудня 2021 року від ковіду стала великою втратою. Ярослав Крисько — братчик кобзарського цеху, дослідник старовинної музики та кобзарсько-лірницької традиції.
Власне, з думкою про плинність я водила свого сина на концерт “Хореї” в Лаврі. Може, він мало що зрозумів. Але в його пам'яті точно закарбувався цей момент. І у фотоальбомі назавжди лишиться малючкова фотографія з Тарасом, Северином і бандурою. А в моєму заповіті — щоб мене прощали під спів “Хореї”. Бо ж “хорея” – це пісня-танець, якщо ви не знали. Хай живе вічний танець українського життя!