Поїзд свистить і рвучко рушає з місця. Олівець зісковзує, і Альфред лається. У її клуб жінок допускають лише за умови, що вони не лихословитимуть, хай там що вони дозволяють собі в інших місцях. Плитки на стіні станції за вікном починають пришвидшуватися. Вона все ще бачить двох хлопчиків, яким, як зауважила б мама, було б краще повчитися якогось ремесла. Мері запропонувала допомогти Беатріс у клубі цього тижня, а мама погодилася, настав уже час побачити світ, у якому вона живе. Мері, сказала мама, помітивши її захват від вишитої сукні Елізабет, останнім часом виявляє інтерес до всілякого роду несуттєвих речей, які вона мала б уже перерости у свої чотирнадцять. Станційний годинник у кінці платформи стає дедалі меншим. Сьогодні понеділок. Мама поїде в нову школу в Солфорд, щоб потім підготувати щотижневий звіт перед фундаторами. Книга покарань викликає занепокоєння. Схоже, що міс Гелстон не зрозуміла твердості переконань комітету щодо фізичних покарань. Насильство, каже мама, вчить лише насильства; ми всі повинні призвичаїтися самотужки втихомирювати свої пориви, а не залежати в цьому від інших. Віадук підносить потяг над ганебними помешканнями Галма. Під мостом сплять люди, і не лише п’яні чоловіки й вуличні жінки, а й діти, яким нікуди подітися. Всього кілька ночей під цими склепіннями, і від їхнього дитинства нічого не лишиться.
Вона згадує мамині методи навчання самоконтролю. Зараз я зав’яжу тобі на руці стрічку, Елізабет, щоби ти, дивлячись на неї, згадувала про свій проступок, і знала, що я його теж пам’ятаю. Ми знімемо її в неділю, якщо вона виконає свою роботу. Знаєш, Мері, перед тим, як вийти з дому, поклади собі в черевик цей камінчик і зашнуруй міцненько, щоби кожен крок нагадував тобі, як ти нас розчарувала. Мама збирає камінці в парку і тримає їх у кошику, сплетеному однією з врятованих нею жінок, що стоїть на столі в холі. Слухай, мамо, каже Мері, скоро ти нам верети одягатимеш. Може тобі полегшає, якщо ти просто наскубеш мені чуба? Щойно мама відволікається на щось інше, як Мері знімає черевика, просто на вулиці, і дістає камінець. Мері вже знає, що його треба зберегти, а повернувшись додому, вдати, буцім він був у черевику весь час. Методи мами не те, щоби геть насильницькі, але вона вірить у цілющу силу болю. Елізабет побоюється, що їй бракуватиме маминого керівництва в таких справах. Треба пильнувати себе більше, ніж вона звикла.
Вона схрещує ноги. Альфред, не спитавши дозволу, її малює. Треба чимось зайнятися: почитати, пошити чи написати листа. Мама дала їй нову книжку місис Геншоу про жінок і роботу, щоб вона з користю провела час у мандрівці. Вони вже на околиці міста, і небо світліє. Вдалині видніються пагорби. І вона подумки згадує шкільний атлас. Хребет Англії, що підіймається над Трентом і спускається до Клайда. Вона ніколи не сходила на пагорби, не була в Шотландії чи, дотепер, в Уельсі. На гілках дерев коливається листя.
Він, думає Елізабет, не лице її малює. Його руки рухаються швидко, а пальці — тонкі для людини такої важкої статури. Вона пам’ятає вагу його тіла в темряві, у готельному номері з незнайомими формами й обрисами, з накрохмаленими простирадлами, грубішими, ніж удома.
— Сподіваюся, ви добре спали, мадам, — посміхнулася покоївка, яка принесла їм ранковий чай.
— Сподіваюся, ви теж, — з усмішкою відповіла вона, сидячи в застібнутому по саме горло пеньюарі.
Ніби не могла, якби захотіла, покпинити значно вульгарніше, ніж цій дівчині доводилося чути на задвірках. Вона знала, чого очікувати, але реальність здивувала її лише буквальністю. Він дійсно засунув його туди. І робитиме це знову.
— Альфреде, — каже вона, — а ти чув історію про дівчину, яка в шлюбну ніч залишила чоловіка у вітальні, піднялася в спальню й отруїлася хлороформом, зоставивши на подушці записку: «Мама сказала, що ти маєш право робити все, що захочеш»?
Олівець зупиняється в повітрі.
— Це теж не звучить обнадійливо. — Він дивиться на неї. — Ти що, жалієш, що мама тобі хлороформу не дала?
Зараз вони перетинають поля, чеширську рівнину.
— Ні, і ти це чудово знаєш.
Він знову береться до малювання.
Capa Mocc (Sarah Moss) — англійська письменниця, професорка креативного письма в Університеті Ворвіка в Aнглії, авторка семи романів: Cold Earth, Night Waking, Bodies of Light («Фігури світла»), Signs for Lost Children, The Tidal Zoпe, Ghost WaII i Summerwater — i мемуарів про рік життя в Ісландії Names of the Sea. Її роботи увійшли до короткого списку Жіночої літературної премії, премії RSL Ondaatje Prize i книжкової премії благодійного фонду Веллкома. Народилася в Глазго, живе в Дубліні й викладає в Університетському коледжі.