Київ. 1977 рік. Розквіт правління радянського генсека Леоніда Брежнєва, який згодом назвуть «застій». На радіо працює Андрій Довженко (Костянтин Темляк) — типовий представник неформальної радянської молоді. Бунтарський малет і стильна шкірянка доповнюють його волелюбну в’їдливість й іронічне ставлення до системи, в якій він прожив усе життя. При цьому Довженко не вважає себе дисидентом і політикою не цікавиться. Його претензії до СРСР більше естетичні (чому не можна ставити рок-музику на радіо?) й етичні (навіщо так багато доносів на все у світі?).
Врешті хлопчачий вибрик приводить Довженка до кутузки, а звідти — на комісію, яка визнає його хворим на «повільноплинну шизофренію». Героя відправляють у спецпсихдиспансер, де той дізнається про каральну психіатрію і дисидентів. Він намагається вирватися з інфернального простору лікарні, щоб передати на Захід інформацію про злодіяння КДБ.
Цей фільм — режисерський дебют у повному метрі Дениса Тарасова, який до цього знімав і знімався в купі посередніх українських серіалів. Узявшись за досить складну і фактично не відрефлексовану в масовій культурі тему каральної психіатрії, Тарасов намагався створити не просто трилер, а трилер з елементами екшну.
Першим вдалим рішенням режисера став акторський каст. Актор Театру на Подолі (а нині військовий) Костянтин Темляк чудово грає покладене на нього амплуа супергероя. Остап Ступка видає негативну експресію, варту Гітлера, а Анастасія Пустовіт елегантно поєднує стандартне радянське хамство з майже еталонним проявом банальності зла. Також варто відзначити блаженний образ Дмитра Олійника та ще одну роль мудрого діда у Віктора Жданова.
Хоча, звісно, справжній викрадач сердець — це Віталій Салій. Укотре зігравши відбитого наркомана й садиста, він нагадує, що розмір його антигеройської харизми завеликий для українського кіно і проситься в каст до Квентіна Тарантіно чи хоча б Роберта Родрігеса.
Творці фільму запевняють, що стрічка створена на основі реальних історій з радянських психдиспансерів, а її консультантом був психіатр і дисидент Семен Глузман. І дійсно, у фільмі легко можна прослідкувати прототипи Петра Григоренка (радянський генерал, який став дисидентом) і Валерія Марченка (літературознавця, якого замордували в радянських спецзакладах). Однак деякі моменти викликають багато запитань. Наприклад, коли виявляється, що аполітичний Довженко в 1977 році докладно знає, хто такий В’ячеслав Чорновіл. Або коли КДБ бере в екстремальну обробку зятя високопоставленого радянського чиновника — і це тоді, коли бюрократичний непотизм був основою режиму! Та й сам кадебешник у фільмі аж занадто карикатурний, з ідеологічно витриманим чубчиком і підкресленою російськомовністю (значна частина оперативників КДБ того часу були не просто українцями, а вчителями української мови за освітою).
Але найбільше питань викликає сцена розстрілу у психлікарні (такі заходи не відбувалися публічно в СРСР навіть за Сталіна), коли відмах до розстрілу вартовому дає лікар з револьвером у руці. Внутрішні війська дійсно охороняли психіатричні спецзаклади, але лікарі, включно з головним лікарем, не мали жодного стосунку до охорони — вона перебувала під військовим керівництвом. Тому епізод, де лікар віддає накази вартовому, щонайменше дивний і нереалістичний.
Загалом стрічка нагадує химеру, зліплену зі «Втечі з Шоушенка» Френка Дарабонта, «Пролітаючи над гніздом зозулі» Мілоша Формана та класичного бойовика категорії В — «Тюряги» Джона Флінна з Сільвестром Сталлоне. Розгортаючи сюжетну лінію виживання у психдиспансері, Тарасов фільмує лікарняні будні з явними посиланнями на Формана, починаючи від сцени вживання пігулок в позі для причастя і завершуючи сюжетною лінією зради однопалатника. Усю сцену втечі з референсами в стилі «списуй, але не повністю» Тарасов бере зі «Втечі з Шоушенка». А фінальна бійка, в якій Довженко сходиться з найлютішим санітаром-психопатом, явно натхнена бійкою правдоруба Френка Леоне (Сільвестр Сталлоне) з тюремниками-відморозками в легендарній «Тюрязі».
Увесь простір радянської каральної психіатрії глядачеві подають як кінокомікс, зібраний з радянської естетики, дубових, але крутих фразочок і намагань наситити стрічку екшном скрізь, де це можливо. Ну і, звісно, з драйвової музики, яка є дуже важливою частиною фільму. Композитор Хосейн Мірзаголі виконав складну роботу зі створення саундтреку, який нагадує хард-рок 1970-х, улюблених Довженком Led Zeppelin і Deep Purple. Використання оригінальних саундтреків, скоріше за все, не влізло б у кошторис стрічки.
Залишається ключове питання: а що ж з героями? Френк Леоне в «Тюрязі» отримав справедливий суд. Енді Дюфрейн і Ред у «Втечі з Шоушенка» дісталися до моря. Рендл Макмерфі з «Пролітаючи над гніздом зозулі» помирає, але надихає Вождя на втечу. Чим закінчується доля Андрія Довженка в СРСР, залишається незрозумілим. Відкритий фінал у екшн-трилері має щонайменше дивний вигляд, але в цьому випадку він дуже логічний. Адже «БожеВільних» зняли як розважальне кіно, що засноване на трагічній історії в сетингу каральної психіатрії. Якби цей фільм був висловлюванням не про Аркгем радянського періоду, а про реальність конкретної трагедії та безвихідь радянської тоталітарної системи, то головний герой мав би померти чи принаймні зламатися під тягарем принижень, безправ'я та величезних доз галоперидолу. Але Андрій Довженко не реальний дисидент. Він герой кінокоміксу про каральну психіатрію. Йому треба перемогти систему, а не зламатися під її тягарем. Тому фінал відкритий і обнадійливий.
«БожеВільні» — ефектне кіно, але його зв'язок з каральною психіатрією насправді обмежується суто сетингом. Тему реальних злочинів радянської влади ця стрічка не розкриває. Якщо сприймати фільм як екшн і кінокомікс — це дійсно непогано зроблене кіно. Якщо ж співвідносити його із заявленим глобальним висловлюванням про каральну психіатрію, то він лише експлуатує цю тему.
