Харків — прикордонне, тож апріорі прифронтове місто. Російська армія обстрілює його з жахливою регулярністю третій рік поспіль, убиваючи людей, руйнуючи житлові будинки, культурні памʼятки, інфраструктуру. За цей час за Харковом закріпився образ опору й незламності. Частково завдяки тому, як місто вдалося відстояти у 2022-му. Частково завдяки тому, як частина харківців залишається в місті, попри чи не щоденні бомбардування й обстріли.
Досліджувати меморіалізацію війни в Харкові платформа «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» почала у 2023 році, ще до старту Лабораторії практик меморіалізації.
«Ми почали свій рух до меморіалізації в Харкові з роздумів про Північну Салтівку, — розповіла Катерина Семенюк, кураторка, культурна менеджерка, співзасновниця платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» й одна з кураторок Лабораторії. — Команда платформи неодноразово приїздила у Харків, спілкувалася з громадою та професійною спільнотою в місті і зʼясувала, що одна з перших дискусій довкола меморіалізації в Харкові стосувалася Північної Салтівки».
Мікрорайон Північна Салтівка розташований з боку кордону з Росією. Сильних руйнувань він зазнав навесні 2022 року, коли позиції російської армії перебували впритул до міста. Та й після того, як росіян відтіснили від Харкова, обстріли відбуваються постійно. Буквально 24 вересня черговий авіаудар зруйнував частину багатоповерхівки, а також пошкодив будинки, які встигли відновити з 2022 року. Кожен зі 120 будинків мікрорайону пошкоджено, розповіла Катерина Семенюк під час презентації ідей Лабораторії в липні 2024 року. Трагічним символом і свідченням масштабу руйнувань стала шістнадцятиповерхівка на вулиці Наталії Ужвій, 82. Пʼятого березня 2022 року в будинок влучила авіабомба, від чого обвалився цілий підʼїзд. Довкола меморіалізації цієї трагедії в місцевій громаді виникла дискусія.
«Люди на Салтівці жили, живуть і будуть жити», — каже Катерина. Звісно, кількість різниться залежно від безпекової ситуації. Хтось живе постійно, хтось навідується. Спілкування команди платформи «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» з громадою показало, що люди сприймали меморіалізацію виключно як консервацію руйнувань і жалоби. Цьому сприяло те, що до Північної Салтівки часто привозили іноземні делегації, щоб унаочнити для них масштаб руйнувань. Ті своєю чергою покладали квіти, що створювало скорботну атмосферу. У місці, де пошкоджено все, меморіалізація не може зводитися лише до капсулювання руїн і нагадування про втрати. Салтівцям важливо не тільки зберегти памʼять про трагедії. Важливі відновлення та проєкти, які включатимуть меседжі про повернення до життя.
Тож група учасників Лабораторії: художники, архітектори, скульптори та дослідники — запропонувала ідеї меморіальних проєктів, які враховували б досвіди й потреби місцевих жителів. Розробці ідей передувала експедиція учасників до Північної Салтівки, під час якої вони поспілкувалися з громадою та заглибилися в місцевий контекст. І як розповіла кураторка харківського кейсу Лабораторії Катерина Семенюк, частина роздумів вийшла за межі мікрорайону і трансформувалася у спробу зʼясувати, чи можлива меморіалізація в місті, де рівень небезпеки залишається високим, та якою вона може бути?
Ідеї проєктів для Салтівки: відновлення здатності говорити, піклування та співдія
Коли імперії прагнуть поневолити або знищити когось, то насамперед відбирають голос, здатність промовляти від свого імені й бути почутими зовнішнім світом. Постколоніальні та деколоніальні студії акцентують на поверненні голосу раніше підкореним спільнотам. У своїх проєктах Анастасія Хорошевська та Віталій Кохан звертаються до мови як форми роботи з памʼяттю.
Проєкт художниці Анастасії Хорошевської так і називається — «Говоріть, будь ласка». Вона розробила ідею безпечного простору, облаштованого так, щоб створити для місцевих жителів умови для розмови один з одним, з близькими людьми, які далеко, або ж для саморефлексії. Основою для проєкту має бути обладнане відповідно до вимог безпеки укриття, яке Анастасія пропонує побудувати в мікрорайоні. Так проєкт відповідає на проблему з наявністю укриттів на Північній Салтівці. Біля кожного з двох виходів авторка пропонує встановити бетонну телефонну будку з робочою телефонною лінією.
«Говорити вголос важко, тому для запрошення до говоріння я вирішила використати звичну конструкцію для розмов уголос з тим, хто далеко. Ба більше, людина, яка розмовляє телефоном, може проявляти будь-які емоції в публічному просторі і [майже] не привертати уваги. Звідти можна зателефонувати на будь-який робочий номер або навіть туди, де не буде відповіді. Також її можна використовувати як прикриття для рефлексій вголос», — описує ідею Анастасія.
Вона передбачає кілька форм взаємодії з простором і конструкціями. Можна говорити в телефонній будці зі собою чи телефоном з іншими. Допоки в будці хтось є, на табло світиться напис «Тут говорять», коли ж простір вільний — висвічується запрошення «Говоріть, будь ласка». Можна розмовляти з іншою людиною в укритті. Можна писати на стінах, залишати фото, малюнки — це перетворить укриття на своєрідний архів памʼяті.
Скульптор Віталій Кохан звертається до мови стритарту як до «ситуативного або тимчасового підходу до роботи з памʼяттю». На фасади будівель мікрорайону він пропонує нанести лаконічні повідомлення, наприклад: «Люди вертаються», «9 липня 2021, надворі +33, війна триває».
«Нанесення графіті я бачу як спосіб вдихнути життя в мовчазні фасади», — каже Віталій. Художник звертається до техніки й візуальної форми, характерних, за його словами, саме для Харкова: «Особливо важливий спосіб нанесення цих графіті, а саме — шляхом вибивання плиточок зі стінових панелей. Цю техніку я помітив років 10 тому в Харкові, і вона здалася мені дуже харківською. Ця візуальна мова нагадує малюнки в зошиті в клітинку, а також форми візерунків в українській вишивці й ткацтві. По суті, це татуювання на спорудах. Домінація тексту в графіті також дуже характерна для Харкова».
Відсутність статичності, можливість змін — характерна риса майже всіх проєктів, які учасники Лабораторії запропонували для Харкова. Наприклад, телефонну лінію в укритті, відповідно до ідеї Анастасії, повинні відключити, коли війна завершиться й у ній більше не буде потреби. Але, можливо, зʼясується, що її варто залишити, бо вона й далі необхідна місцевим жителям.
Інша прикметна особливість розроблених ідей — кожна у свій спосіб є відповіддю на прямий запит громади Північної Салтівки: не створювати традиційний памʼятник, до якого нестимуть квіти.
Ідея архітектора Назара Церни «Джерело Манжосів Яр» полягає в тому, щоб створити конструкцію довкола місцевого джерела, де люди набирають воду. Мета — з одного боку, полегшити процес набирання води, з іншого — створити підґрунтя для формування щоденного ритуалу взаємодії з джерелом й один з одним.
«Можливо, наша нова мова меморіалізації — це про зміщення акценту в майбутнє. У жодному разі не про забуття. Вона про роздуми, якими будуть люди і що можна зробити для них, аби було краще, аби вони простіше могли проживати складний досвід і виховувати в собі щось дуже важливе», — каже Назар. Він вважає запропоновану конструкцію тимчасовою. Її можна буде покращити або замінити після війни. Суть проєкту зараз не у вигадуванні естетичної форми, а в піклуванні про людей у ненавʼязливий спосіб, який залишає їм можливість вибору свого способу взаємодії зі створеним простором.
У цьому простежується ще одна риса тієї меморіальної мови, яка викристалізується в розроблених ідеях, — надати змогу обирати свій спосіб взаємодії із запропонованими просторами.
Художник Сергій Гула теж обрав Манжосів Яр як локацію для втілення своєї ідеї. Він пропонує створити там зелений майданчик, на який за допомогою слідів від взуття нанести схему вальсу. «Порожній» вальс, за словами Сергія, — це метафора втрачених внаслідок війни можливостей. У бордюрі по периметру майданчика відсутні два фрагменти. Так утворюються вхід на майданчик і вихід з нього, розташовані так, щоб відвідувачі меморіалу могли пройти слідами. Водночас ці відсутні фрагменти є метафорою війни як розлому в часі та житті. У відповідь на прохання місцевих жителів меморіал не помітно відразу, він є дуже обережним втручанням у простір — лише опинившись поряд, можна зрозуміти, що це місце памʼятання, каже Сергій. Поруч він усе ж пропонує розташувати інформаційний стенд, який пояснюватиме ідею. За його словами, вона полягає не тільки в нагадуванні про втрати, яких завдала війна: «Водночас це місце надії, стейтмент нашої стійкості і життєлюбності. І як би нас не намагалися стерти, ми обов'язково продовжимо жити».
«Під час війни ми зрозуміли, що бетон насправді крихкий, а граніт і бронза нагадують не найкраще минуле», — каже художниця Каріна Синиця у відео, в якому пояснює ідею меморіалу відновленню та памʼяті.
Йдеться про відновлення соснового бору біля Журавлівського гідропарку. Художниця розглядає довгий процес відновлення лісу за участю екологів, інших фахівців і місцевих жителів як комеморативну практику. Йдеться не тільки про відновлення після війни. Каріна заглиблюється в попередні шари історичної памʼяті, повʼязані з радянським часом, коли бір перетворили на типову монокультурну висадку. Художниця пропонує відійти від цієї монокультурності та відновлювати бір таким, яким він був до зміни в радянський період. Так, згідно з баченням авторки ідеї, можна «створити живий меморіал на Салтівці, який вшановує стійкість і навколишнього середовища, і людей, які постраждали від війни, наголошуючи на відновленні, догляді та природному процесі зцілення».
Художниця Діана Дерій під враженням від експедиції на Північну Салтівку запропонувала ідею інсталяції «Хиткі структури».
«Раніше, можливо, я назвала б це гнучкістю, але зараз це відчувається як хиткість, яка все ж зберігає форму й об'єднується в структури, опори, зв'язки, спільноти, — пояснює ідею Діана. — Два рухомих об'єкти — не макети для монументальних форм — передають враження від експедиції. Вони своїми матеріальністю та формою відтворюють крихкість і тендітність стану речей. Від поштовху починають рухатися, розгойдуються та повертаються в стабільну (хитку) структуру. Перший об’єкт нагадує архітектурну форму панельних будинків, зміщених унаслідок обвалу. Другий — молоде дерево з оголеним корінням, яке підсилюється дротом, наслідуючи його форму, і кріпиться до чаші з водою».
Обидва обʼєкти можна сприйняти як метафору стану українського суспільства під час війни, яке, попри хиткість ситуації, обʼєднується в структури о′пору й шукає опо′ри, вибудовує звʼязки та формує нові спільноти.
Пошук меморіальної мови для Харкова
Проєкти двох учасників Лабораторії — художника Тараса Ковача й архітекторки Аліси Александрової — вийшли за межі Салтівського району і стосувалися пошуку меморіальної мови для Харкова в цілому.
Художник Тарас Ковач запропонував створити більш захищений публічний простір для взаємодії молоді та підлітків, які живуть у місті. Через війну вони втратили можливість збиратися разом на фестивалях, концертах тощо.
«Для молоді спілкування, обмін думками, емоціями, переживання спільного досвіду є ключовими в їхньому становленні як особистостей. Адже комунікація з однолітками у звичному середовищі формує світогляд і громадянську позицію. Контркультура, протестні культурні рухи, автономні культури й антикультура — це явища, які мали зародження саме в субкультурі серед підлітків. Молодість під час війни позбавлена маси емоцій, якими і цінний цей період формування особистості», — каже Тарас.
Українські підлітки, які, наприклад, захоплюються скейтингом, часто використовують радянські меморіали для свого хобі та проведення часу разом. Це, до слова, повертає нас до питання, як довго місця памʼяті залишаються такими і транслюють початкові сенси, наскільки їхнє існування як місць памʼяті привʼязане до наявності спільноти памʼяті. У контексті Харкова йдеться не про радянський меморіал, а про площу перед театром опери та балету, де харківські скейтери збираються навіть під час повномасштабної війни. Тарас пропонує на площі перед театром зробити бетонне заглиблення й облаштувати там скейтпарк.
Проєкт архітекторки Аліси Александрової коротко можна назвати садом памʼяті, але він також про співучасть і можливість трансформації. Про важливість говоріння та можливість обирати свій рівень взаємодії з меморіальним простором.
«Людям, які щось втратили, не потрібні меморіали для нагадування про те, що вони і так пам’ятають, але важливо говорити про втрату з іншими», — каже Аліса. Вона поділяє думку, що сьогодні меморіалізація не може бути статичною та визначеною, тому що нам бракує розуміння досвіду, який ми проживаємо, щоб якось його узагальнити й концептуалізувати. Але, на її думку, кожен може розказати власну історію — і це варто робити.
Ідея саду памʼяті вкорінена в історії Харкова. За словами Аліси, місто «має доволі довгу історію із садами: від доробку Павла Макова і сидіння на газонах до героїчної висадки клумб комунальниками під щоденними обстрілами». Сад був звичним атрибутом життя в Харкові, допоки сади не замінили панельні будинки.
Також художниця звертається до саду як «загальнодоступної форми терапії». Це повертає нас до теми, на яку ми звертали увагу в попередній статті — ландшафтів памʼяті та все частішого звертання до форми парків, скверів, алей у проєктах, присвячених вшануванню памʼяті українських військових.
Аліса пропонує створити меморіальний сад у доступному місці Харкова, але такому, що не ретравматизує випадкових сусідів. Відповідно до ідеї художниці, саме місцева громада наповнюватиме меморіальний простір сенсами, доглядатиме за ним, формуватиме його. У саду, за задумом авторки, передбачені лаконічні меморіальні таблиці, чия форма нагадує голівки квітів на довгих ніжках. Ці таблиці виготовлятимуть на замовлення містян, зміст теж визначатиме людина, яка замовила таблицю. Там може бути адреса, побажання тим, хто відвідуватиме меморіал, QR-посилання на будь-яку новинну сторінку або портал з історією місця, події, мешканців, зі спогадами про загиблих тощо. Так меморіальний простір наповнюватиметься розповідями різних людей про їхній досвід війни, про втрати, про пережите, а можливо, і свідченнями про стійкість, словами підтримки.
«Пам’ятання набуватиме форми турботи про сад — поливу, посіву насіння та прибирання. Зв’язок з конкретним місцем може утворюватися через фізичні об’єкти, які формуватимуть сад: уламки, грудки землі, пересаджені рослини або вцілілі горщики квітів з пошкоджених будинків. Об’єкти можна додавати і забирати на згадку — наприклад, сушити квіти або збирати насіння й пересаджувати в іншому місці», — пояснює ідею Аліса.
Меморіальний простір постійно змінюватиметься, як змінюється місто. Спогади додаватимуться і зникатимуть, а меморіал трансформуватиметься, як трансформується людська пам’ять. «Згодом, — додає авторка, — можливо, в ньому взагалі більше не буде потреби і він стане просто садом — для кави, концертів і літературних читань».
***
Більше дізнатися про ідеї меморіальних проєктів для Харкова, а також Мощуна, Одеси і Чернігова можна у відео презентації Лабораторії практик меморіалізації.
Лабораторія практик меморіалізації відбулася за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ) — донорської програми, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. За спільної підтримки уряду України та урядів-партнерів Фонд реалізує проєкти в деокупованих і прифронтових громадах, а також на національному рівні. Метою ФПСУ є зміцнити стійкість українського уряду в умовах російської агресії та посилити його спроможності надавати критично необхідну допомогу громадам у співпраці з громадянським суспільством, ЗМІ та приватним сектором.
Ця публікація підготовлена за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю громадської організації «Культурні практики» і не обов’язково відображає позицію Фонду та / або його фінансових партнерів.