Про що йдеться в листі
21 жовтня італійські видання Corriere della Sera та Il Foglio опублікували відкритого листа до керівників ЮНЕСКО, Одеської обласної державної адміністрації та мерії Одеси. У ньому мова про особливий статус Одеси стосовно Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топоніміки», оскільки більшу частину її історичного центру (внесеного в січні 2023-го до списку пам’яток ЮНЕСКО) побудували саме в часи Російської імперії.
Автори листа вказують, що, ґрунтуючись на цьому законі, Одеська облдержадміністрація призначила до демонтажу 19 пам’яток (і ще ряд позбавила охоронного статусу), серед яких є невід’ємні елементи архітектурного ансамблю Одеси в центрі охоронної зони ЮНЕСКО. Причому це рішення адміністрація прийняла без публічних консультацій.
У листі також ідеться про перейменування, впроваджені в Одесі відповідно до нового закону, які призвели до «видалення з публічного простору імен визначних одеситів» (серед таких автори згадують «шотландського адміністратора Томаса Кобле, який боровся з чумою в Одесі 1812 року, маршала Малиновського, який захищав місто від нацистських військ, нобелівського лауреата Івана Буніна, який у своїх творах засуджував радянський режим, нобелівського номінанта Костянтина Паустовського, який критикував революцію в Росії, Олександра Пушкіна, якого заслали до Одеси за антицарську діяльність, письменника Ісаака Бабеля, який загинув під час сталінських репресій» і «єврейських письменників: Едуарда Багрицького, Михайла Жванецького й Іллю Ільфа»). А ще — про прибраний з центру міста «знаковий Пам’ятник засновникам Одеси» (разом із Катериною ІІ зняли «фігури неаполітанських, голландських і російських засновників Одеси») та запланований до демонтажу пам’ятник Бабелю, встановлений на гроші, зібрані одеситами.
Уся ця діяльність, на думку авторів листа, підриває космополітичні цінності ЮНЕСКО та знищує мультикультуральний дух міста. Апелюючи до обов’язку ЮНЕСКО сприяти захисту виняткової спадщини Одеси, автори просять міжнародну спільноту запропонувати президентові Зеленському «припинити невчасний демонтаж культурної спадщини» й відкласти ці процеси до кінця війни — лише тоді, на думку авторів листа, будуть можливі публічні обговорення й експертний контроль.
В українських медіа цей лист викликав шквал критики: його авторів звинувачували в «захисті російської культурної зброї» та «просуванні російських меседжів».
Щоб розібратися в ситуації, ми звернулися до чотирьох підписантів листа з проханням пояснити позицію, а також попросили відреагувати на нього голову Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича, історика Сергія Гуцалюка, очільника Першого міжрегіонального відділення Українського інституту національної пам’яті, нардепа, одного з авторів закону про деколонізацію Володимира В’ятровича.
LB.ua також отримав офіційну відозву на лист від ЮНЕСКО.
Олександр Бабіч
історик, представник історико-топонімічної комісії в Одесі, нині військовослужбовець ЗСУ
Слід зрозуміти, що ті люди, які підписували цього листа, не є ватниками чи якоюсь прокремлівською агентурою. Вони просто переймаються історією Одеси, люблять це місто, люблять Україну. І їм не байдуже, що починають зносити пам’ятники, які стоять у місті по 100–150 років; що перейменовують вулиці, названі на честь батьків-засновників міста й на честь інших визначних одеситів. Можна взяти приклад Бабеля, якого розстріляло НКВС — це майже священна постать для Одеси як письменник, як людина, що якоюсь мірою створила одеський міф.
У жодному разі не йдеться про те, що ми проти іменування вулиць на честь загиблих героїв цієї війни. Але можна знайти місце і героям війни, і залишити тих, хто створював історію міста. Це цілком можуть бути паралельні речі, які співіснуватимуть. Тут не йдеться про захист «русского міра» — це про захист історії міста, яка вміщує 200 років дуже складної, незрозумілої нам дотепер історії. На жаль, в Україні досі немає розуміння, як нам жити з радянським, з імперським минулим, що ми маємо зберегти, а чого маємо позбутися.
У першу чергу я підписував цього листа для того, щоб ми всі разом сіли й виробили правила, за якими будемо з цим працювати. Адже той закон про деколонізацію, підписаний Зеленським, дає занадто широке поле для трактування. Хто такі ті, хто глорифікував радянську політику, — незрозуміло.
Хто такі військові високого чину? Умовно всі батьки-засновники Одеси: де Рібас, де Воллан, Ланжерон, Кобле, Рішельє — усі вони були адміралами й генералами. Отже, ми маємо їх позбутися. І якщо ми перейменували вулицю Коблевську, тепер маємо зносити Дюка, це буде логічно. Якщо перейменували вулицю Амвросія Бучми — великого українського актора, який знімався в радянському кіно, — маємо позбутися й Олександра Довженка — лауреата двох Сталінських і однієї Ленінської премії, який глорифікував радянську політику.
Я хочу довести, що нам потрібно зберігати нашу різнобарвну історію: євреїв, французів, італійців, росіян, які тут жили. Вони теж складали це місто, складали історію нашої країни. У мене немає відповіді, як це зробити, але я хочу, аби ці питання розв’язували цивілізовано. Я зараз на фронті, і мені, безумовно, неприємно чути, що я запроданець, який пішов у ЗСУ для того, щоб приховати свою «ватну сутність». Нас зараз звинувачують у тому, що це наклеп у ЮНЕСКО на Україну, — ну вибачте: якщо ми не можемо розібратися тут між собою, то звертаємося до закордонних арбітрів. Може, вони нам підкажуть, як поводитись у цьому разі. Ось у цьому була ціль нашого листа.
Кирило Ліпатов
історик, куратор, до січня 2024 голова наукового відділу Одеського художнього музею
Цей лист — відкрите звернення до ЮНЕСКО як до організації, щодо якої Одеса не так давно взяла певні обов’язки. Я наполягаю на тому, що номінація та отримання статусу охоронної зони для історичного центру Одеси — це в першу чергу обмеження в режимі експлуатації та розвитку цієї зони. Ці обмеження місто виборювало протягом, здається, 20 років: було сім чи вісім спроб отримати охоронний статус за різних політичних режимів в Україні, за різних мерів Одеси.
Цей лист виник тому, що процедури, пов’язані з міською топонімією та збереженням чи незбереженням пам’яток, порушено: в обхід історико-топонімічної комісії, протягуючи зміни в національному реєстрі пам’яток. Невеличкий синкліт в оточенні чинного губернатора (йдеться про очільника ОВА Олега Кіпера. — LB.ua) захотів остаточно розв'язати питання зі спадщиною імперської доби в Одесі.
Підписанти цього листа зібралися за принципом снігового валу навколо його ініціаторів. Серед них є науковці Британської академії, є представники культурної спільноти Євросоюзу. І мені не здається, що факт їх перебування чи неперебування всередині країни має якось знецінювати їхню думку.
Жанр відкритого листа передбачає, що підписанти можуть не мати цілком уніфікованої позиції. Особисто я не поділяю всіх думок, сформульованих у цьому листі. Але я вирішив поставити свій підпис, адже мене бентежить, як відбуваються зміни в Одесі. Я трактую їх як волюнтаризм політичного іконоборства зі спадщиною. Мені здається, кейс із Катериною ІІ показав, що подібні питання можна вирішувати шляхом дискусії — хай гарячкової та напруженої. Натомість зараз усе робиться шляхом одностороннього адміністративного рішення.
Я розумію, що ЮНЕСКО не може жодним чином практично вплинути на ці рішення. Цей лист скоріше дає можливість ще раз звернути увагу на ці процеси — на те, як вони відбуваються.
Тарас Федірко
антрополог, викладач Школи соціальних і політичних наук Університету Глазго
Я підтримую переоцінку спадщини по всій Україні незалежно від того, йдеться про спадщину Російської чи Османської імперії, Австро-Угорщини чи СРСР. Але правильна деколонізація дорога й вимагає копіткої роботи, чітко затверджених процедур і дискусій, які закладають норми. А от за дешеву деколонізацію, як-от в Одесі у виконанні делюстрованого Кіпера, нам усім доведеться заплатити в майбутньому. Переоцінка минулого повинна відбуватися демократично, з обговоренням і втіленням світових практик проблематизації минулого, а не тим найгіршим радянським підходом, коли «немає памʼятника — немає проблеми».
Українські міста пройшли через надто багато зачисток за останні 100 років у спробах створити зручне минуле. Я розумію відторгнення символів російського панування в контексті війни, але не розумію бажання влади й частини інтелектуалів повторювати помилки минулого й відтворювати абсолютно радянське за його формою насилля. Невже ми таку Україну відстоюємо зараз?
Що нам, наприклад, робити з режисером «Щорса» Довженком чи авторами гімну УРСР Тичиною і Бажаном? Я підписав цього листа в ЮНЕСКО, бо вважаю, що зі складною спадщиною потрібно працювати, а не просто зачищати її указами, які вузько інтерпретують нечітко прописані закони. Здатність подивитися непростому й неприємному минулому у вічі, не заперечуючи реальності і визнаючи, що довкола нього може точитися легітимна дискусія серед громадян, — це екзамен на демократію. У стані війни же відсутні умови для демократичної дискусії довкола цієї спадщини. Україна пережила стільки насилля за останнє десятиліття, що нам як ніколи потрібна терпимість і відкритість один до одного. Потрібен час. Саме тому «прості рішення» потрібно відкласти на момент, коли можна втілити дух закону про засудження й заборону пропаганди російської імперської політики, а не лише його букву. Ось про що для мене цей лист.
Невиважений підхід влади до власне одеської спадщини Російської імперії та СРСР аж ніяк не допомагає іміджу демократичної, європейської України на Заході, серед міжнародних інституцій та української діаспори й лише прискорює кінець моди на Україну серед тих, чия підтримка нам вкрай важлива. У цьому розумінні лист захищає репутацію України як країни, де, незважаючи на війну, можлива суспільна дискусія про складні питання.
Як дослідник медіа додам, що я не здивований, але все одно неприємно вражений перекручуванням змісту листа в ЗМІ. Замість того, щоб допомагати українцям створювати простір для діалогу, і медіа, і частина українських інтелектуалів роздмухують внутрішню ворожнечу. Якщо ми не можемо витримати дискусію про минуле, то як ми будемо будувати спільне майбутнє?
Софія Дяк
історикиня, очільниця Центру міської історії Центрально-Східної Європи
Критичне осмислення минулого, особливо спадків кількох імперій і ХХ століття з його радикальними політиками й ідеологіями є важливою частиною не лише професійної роботи істориків, але й суспільних дискусій. Це концептуальна передумова мого підпису під листом. Також є кілька конкретніших міркувань.
У питаннях, які зачіпають майбутнє громади, важливими є не лише дотримання юридичних процедур, але й організація процесів, які враховують і включають голоси тих, кого рішення безпосередньо стосуються, — у цьому випадку мешканців конкретного міста й навіть конкретних вулиць. Ми маємо певні приклади в Україні: у Львові процеси перейменування включали не лише численні зустрічі комісії в розширеному форматі, але й залучення зацікавлених середовищ та експертів і рейтингове голосування мешканців. У Одесі цього не відбулося. Натомість була вертикальна дія: від прийнятого закону — до постанови військової адміністрації, але не було партисипативної горизонтальної розмови. Коли рішення не лише спускають зверху, але й запроваджують за допомогою примусу, то це матиме проблемні наслідки. На жаль, у процесах і підходах у декомунізації можна побачити спадки радянських практик.
Закон про деколонізацію встановлює чіткі часові рамки й таким чином сприяє творенню нових нерівностей, коли виокремлюють деякі міста й регіони як такі, що не встигають, не справляються (або саботують), а відтак «недостатньо українські». Такий поділ є проблематичним і небезпечним для нашого спільного майбутнього. Війна створює багато нерівностей, і не потрібно додавати нові.
Дуже важливо бути чутливим для різних контекстів, у яких ми перебуваємо, особливо коли ми говоримо про ресурси для критичного переосмислення минулого: час, експерти, інституції. Львів зараз має їх більше порівняно з Одесою: з людьми, які приїжджають, а не виїжджають, з наявними і новими культурними, дослідницькими й освітніми інституціями. Дуже важливо розбудовувати в Одесі інституційну інфраструктуру, особливо для гуманітарних досліджень. Але це важко, тому що місто так близько до лінії фронту і російська армія так інтенсивно веде обстріл. Отже, знову потрібен час на розвиток інфраструктур для дослідження й осмислення, а не спішити з такими діями, як знесення пам’ятників.
Чи то в Одесі, чи то у Львові, чи в інших містах України (і не тільки України) складно працювати з болючими темами минулого, з незручними питаннями та спадщиною. Тому має сенс заклик про паузу в листі, бо вдумливе осмислення й критичне переосмислення (якщо ми це маємо на увазі під деколонізацією) потребують тривалої роботи, мислиннєвих зусиль, емоційних і матеріальних ресурсів і насамперед багато часу.
Загалом я вважаю, що такі питання, як деколонізація, слід вирішувати не через інструмент закону чи указу, а через роботу багатьох інституцій, дослідження, мистецькі й культурні проєкти, освіту. Але закон уже є, і відкриті листи — один зі способів комунікації та коригування його імплементації. Це те, що відрізняє Україну як демократичну країну від авторитарних режимів. І це підводить мене до останнього пункту — про міжнародне сприйняття листа.
Я не поділяю занепокоєнь про те, що такий лист шкодить Україні міжнародно. Навпаки, я вважаю, що такий лист є ознакою того, що Україна — демократична країна, а українське суспільство — відкрите й вільне суспільство, на відміну від сусідньої країни-агресора. Так, можуть бути не до кінця продумані закони, не особливо чутливі й досвідчені керівники, але в Україні, попри війну, є можливість реакції, дискусії, коригування й комунікації з владою та між різними частинами суспільства. І це велика цінність, яку ми вже маємо й можемо розбудовувати — через творення процесів і місць для критичного мислення, випрацювання чутливості до відмінностей і здатності вести дискусії — і відтак творити майбутнє України як демократичної країни та відкритого суспільства.
Антон Дробович
голова Українського інституту національної пам'яті
Мені також пропонували підписати цей лист, і я дуже здивувався його тексту, коли побачив. По-перше, він містить ряд маніпуляцій, по-друге — некоректний до самої одеської спільноти, і по-третє — він має ряд процедурних недоліків.
Цей лист маніпулятивний, бо містить якісь дивні пасажі. Наприклад, пам’ятник Катерині ІІ там називають іconic monument, а Пушкіна, який у своїй творчості висміював інші народи і глорифікував російську імперську політику, використовують як приклад мультикультуралізму. Це надзвичайно сумнівні тези.
Але найбільше мене здивувало й зачепило те, що ініціаторка цього листа і дуже багато його підписантів взагалі не живуть зараз в Україні. Вони залишили свою громаду й тепер виносять питання, які стосуються цієї громади, за її межі. Вони не порушують дискусії, не звертаються до області, до міністерства, не пробують вирішити проблему за європейським принципам субсидіарності — тобто на тому рівні, де вона виникла, — а починають писати в міжнародні організації. Це можна й варто робити, але лише тоді, коли вичерпані всі попередні етапи.
Окей, є 80+ перейменувань, дискусійних із них десь п'ять-сім прізвищ. Зокрема, наш Інститут погоджується з тим, що щодо цих прізвищ є питання. Якщо люди не задоволені дискусією, то треба бустити її: збирати петиції, робити обговорення, можна звертатися до нас як до профільного органу. Наприклад, нам написали незадоволені одеські активісти, і ми передали їхні звернення на експертну комісію. Вона проаналізувала це звернення й винесла стосовно деяких імен рішення, що вони дійсно не підпадають під перейменування. Оце нормальний процес.
А цей лист створює враження, ніби ніякої дискусії немає взагалі, він повністю ігнорує громаду, процедуру й національні інстанції. Закон давав рік на те, щоб органи місцевого самоврядування на своєму рівні провели дискусії, проаналізували кейси з краєзнавцями, дослідниками і так далі; десятки громад це зробили, і там немає таких проблем. Потім є наступний рівень: якщо міська громада сама не вирішила складних питань, це право передають на область. Тоді область збирає фахівців — так сталося, зокрема, в Одесі — і тільки в разі повного ігнору області це право передають далі. Тоді вже Верховна Рада може приймати рішення про перейменування населених пунктів. Тобто процедура є, і вона коректна щодо громади.
Крім того, на всіх цих етапах мають право голосу Український інститут національної пам’яті (у питаннях спадщини, історії) та Комісія зі стандартів державної мови (у питаннях коректності найменувань). Більшість громад вирішили питання самі, вони проаналізували біографії своїх діячів і діячок. Наприклад, у Вінниці був складний випадок з Пироговим: з одного боку — імперський чиновник, з іншого — видатний лікар. Але в законі є винятки на такі випадки: для діячів мистецтва, культури, науки, для учасників Другої світової війни, які боролися з нацизмом. Може, це і недосконале законодавство, може, є якісь нюанси, але розбираймося з ними за процедурою.
У разі складного випадку можна звернутися до Інституту нацпам’яті: нам пишуть листа — якщо в нас вистачає кваліфікації, ми самі даємо рекомендацію, якщо не вистачає — збираємо спеціальну комісію, на яку не маємо впливу. Перш ніж критикувати закон, варто скористатися його механізмом. Щодо Ільфа й Петрова, щодо Жванецького хоч хтось, перш ніж писати кляузи космічного рівня, звернувся до експертної комісії? Ніхто. І навіть якщо всі ці механізми не спрацювали — ще залишається суд. На рівні національних процедур можливості не те що не вичерпані — вони й не початі.
Тобто ми маємо дискусію, яка нормально ведеться на національному рівні, маємо багато додаткових процедур — а тут люди, які самі не є частиною спільноти, пишуть фактично донос у міжнародну організацію, зневажаючи громаду, перестрибуючи через усі процедури, не спробувавши в рамках спільноти знайти якесь рішення. Це виглядає дуже некоректно. І що зробить міжнародна організація? Та вона напише нашим органам і запитає: а що там у вас, чи є якась дискусія? Серед підписантів є дуже порядні люди, і я не знаю, чим вони мотивувалися, чи вони взагалі вчитувались у цей лист. Деякі люди вже відкликають підписи, бо підписали за них, а вони навіть того листа не читали.
І зверніть увагу, що, через декілька дискусійних моментів лист пропонує зупинити дію національного закону в цілому. Це дуже дивно й «попахує» нехорошими речами. Не буду займатися конспірологією, але це щонайменше некомпетентність і некоректність. Чи необдуманість дій. Може, це взагалі політична технологія — хтось в Одеській міській раді хоче просто хайпувати на цій темі і світитися поряд з іменами ЮНЕСКО замість того, щоб іти за процедурою. У будь-якому разі критикувати закон, не скориставшись жодним механізмом з нього, та й іншими способами цифрової демократії — це популізм.
Сергій Гуцалюк
історик, очільник Першого міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (поза штатом), офіцер ЗСУ
Серед підписантів цього листа — дуже великий процент людей, які вже давно не живуть в Одесі й узагалі в Україні. Як на мене, це абсолютно маніпулятивний і неправдивий лист, фактично наклеп на нашу державу, звинувачення її в якомусь уявному антисемітизмі. Це абсолютно не відповідає дійсності.
Радянські письменники-пропагандисти, як Бабель, Ільф і Петров, Жванецький, чомусь у тому листі зазначені як єврейські письменники. Вони не відчували себе єврейськими письменниками, хоча за походженням і були євреями, та не пов’язували себе з іудаїзмом чи єврейською традицією, не писали ідишем чи івритом. Бабель узагалі служив у ЧК і був комісаром підрозділу Першої кінної армії, яка зі зброєю в руках нав’язувала радянську владу в Україні. А те, що його потім розстріляли чекісти — то в тому самому розстрільному списку був і Єжов.
У той самий час цей лист не згадує, що в Одесі вшановані такі єврейські письменники, як Жаботинський, як Мойхер-Сфорім, на честь якого у 2023-му назвали площу, як Шолом-Алейхем. Є вулиця на честь Олександра Ройтбурда — українця єврейського походження. Є провулок Бориса Айзенберга — це людина, з якою я на початку вторгнення пів року служив в одному підрозділі, він загинув, захищаючи Україну.
Також маніпуляцією є те, ніби будуть знищувати пам’ятник Пушкіну. Його будуть не знищувати, а переносити в музейний простір. Цей пам’ятник видають за архітектурну особливість площі, яка тепер вже називається не Думська, а Біржова. Але його встановили тоді, коли архітектурний ансамбль площі давно вже був складений. Щодо пам’ятника Бабелю — його встановили в Одесі 2012 року фактично на російські гроші, на його відкриття в Одесу приїздили державні діячі з РФ. І якщо пам’ятник Пушкіну, який створений в ХІХ ст., має історичну цінність, то пам’ятник Бабелю — ні, і чи опиниться він у музейному просторі — ще невідомо. Є рішення обласної держадміністрації прибрати все це з публічного простору, але виконавцем цього рішення є міська влада.
Міська влада мала рік на вирішення цих питань, але вона фактично їх проігнорувала, опікуючись збереженням своєї електоральної бази. Тож прийшов час, коли повноваження міськради щодо цього питання минули. Потім протягом трьох місяців це міг вирішити міський голова, але він так само нічого не зробив. Тому, згідно з чинним законодавством, питання перейшло до обладміністрації.
Подібна ситуація була у 2015 році, коли набув чинності закон про декомунізацію — тоді міська влада так само його проігнорувала. І коли обласною адміністрацією, яку тоді очолював Міхаел Саакашвілі, було прийнято рішення перейменувати велику кількість вулиць, то міська влада разом з декількома депутатами обласної ради і Верховної Ради подали до суду. Суди тривали до 2020 року, і в усіх інстанціях вони програли. А зараз, щодо нового перейменування, жодного позову немає. Але є оцей маніпулятивний лист до ЮНЕСКО.
Володимир В’ятрович
історик, народний депутат, голова Українського інституту національної пам'яті у 2014–2019 роках, один з авторів закону про деколонізацію
Я вважаю цей лист шкідливим, і його шкідливість не обмежується внутрішньоукраїнськими дискусіями. Те, що він адресований ЮНЕСКО, те, що серед його підписантів є багато людей, які вже не живуть в Україні, посилює його шкідливість. По суті, він співзвучний з багатьма російськими наративами про утиски всього російського в Україні «фашистським» урядом, про те, що [в Україні] є якась особлива російська культура, центром якої є Одеса, і позбавлення Одеси маркерів Російської імперії (чи то у вигляді пам’ятників, чи то у вигляді топонімів) позбавляє її унікального обличчя. Насправді ж мова йде лише про позбавлення російських імперських символів.
В Одесі триває процес перейменувань від часів декомунізації, але особливість цієї хвилі в тому, що вона спричинена новим законом про деколонізацію, який передбачає обов’язкове перейменування топонімів і демонтаж пам’ятників, пов’язаних з російською імперською політикою. У законі досить чітко прописані критерії того, що підпадає під визначення «символіка російської імперії». Ба більше, закон передбачає можливість використати думку експертів, які можуть пояснити й обґрунтувати. Одеська міська рада мала на це час, але не справилась із цим завданням, тому повноваження перейшли до обласної адміністрації, яка виконала свою роль і видала розпорядження про демонтаж пам’ятників і перейменування топонімів в Одесі й на Одещині. А міськрада не справилась, тому що, на жаль, там досі дуже багато людей, які робили собі політичний капітал як проросійські політики. Починаючи з самого пана Труханова, який періодично вдягає якісь патріотичні шати, але це не змінює факту, що вся його політична кар’єра була проросійською. Мені здається, що він персонально продовжує орієнтуватися на проросійський електорат в Одесі.
На жаль, такі ініціативи мають глобально негативний вплив на сприйняття України у світі і дуже шкідливі в контексті війни з Росією, адже вони підсилюють міфічне право Росії претендувати на Україну.
Відповідь ЮНЕСКО на запит LB.ua
Багата мультикультурна історія Одеси та її особливий тип міського планування з неоднорідними архітектурними стилями є тими елементами, які сприяли включенню історичного центру міста до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Статус Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО передбачає відповідальність держави-учасниці за забезпечення ефективного й сталого управління й охорони об’єкта та запобігання будь-яким змінам, які могли б вплинути на засновки, відповідно до яких міжнародне співтовариство взагалі вирішило надати йому цей статус.
Як правило, ЮНЕСКО виступає за участь усіх громад і зацікавлених сторін, яких стосується об’єкт Всесвітньої спадщини, в обговореннях і процесі прийняття рішень.
Після запитів третіх сторін щодо модифікації або переміщення культурних об’єктів у місті Одеса, де розташовано об’єкт Всесвітньої спадщини, ЮНЕСКО співпрацює з компетентними національними органами для отримання детальної інформації та коментарів.
Після аналізу експертами ця інформація може бути доведена до відома Комітету всесвітньої спадщини (керівного органу Конвенції ЮНЕСКО, що складається з 21 обраної держави-члена) в рамках наступної перевірки стану збереження пам’ятки. Ця перевірка запланована на липень 2025 року в рамках 47-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини.
Тим часом Організація залишається в розпорядженні влади для підтримки інформованого та консультативного управління будь-яким об’єктом всесвітньої спадщини.