Одеса нині має помітно спорожнілий вигляд. З початком повномасштабного вторгнення вона втратила більшу частину туристичної хвилі, що звично накривала її з травня по жовтень. Тепер тут напрочуд тихо й малолюдно. Ті, кого стрічаєш на вулиці — або місцеві, аба евакуйовані з окупованих територій українського півдня. Майже на кожному фасаді в центральній частині міста — жовто-блакитні прапори, нанесені фарбою ще в лютому 2022-го, коли висадка російського десанту з моря була реальною загрозою. Тоді ж, поруч з блокпостами й протитанковими їжаками, з’явилися мурали, що зображають котиків, які взяли до рук зброю. Одесити, що залишилися в місті попри загрозу його захоплення, воліли всіляко підкреслити, що не чекають непроханих гостей.
За останні два з половиною роки я бувала тут переважно для того, щоб висвітлювати вплив війни, розв’язаної Росією, — зернова криза чи наслідки бомбардувань. Крім руйнувань і болісних втрат, завданих місту «братами», щоразу помічаєш, що кожен вибух, кожна смерть від російських ударів відносить Одесу все далі й далі, геть від Москви: ось нова вивіска українською, ось постери місцевих художників, які графічно осмислюють наслідки війни, а ось у ще одній кав’ярні розмовляють українською. «У мене немає дому», — співають тепер вуличні музиканти на Дерибасівській. Ніби ніколи й не було тут ніякого Цоя чи ДДТ.
Одеса — місто особливе серед українських мегаполісів, тут точиться чи не найбільше суперечок і зіткнень на історичному ґрунті. Історія його створення довго була одним зі стовпів, що підпирали російський імперський міф. Чи не найпромовистіша ознака трансформації, що триває в Одесі — імпровізований пантеон загиблим воїнам біля підніжжя постаменту, на якому ще рік тому стояла Катерина II й інші «засновники Одеси». Прапорці, котрі принесли туди друзі й рідні тих, хто віддав життя за незалежність України, тріпочуть на теплому приморському вітрі. Сама ж бронзова Катерина ІІ, повалена й закута в контейнер, тепер лежить на території Одеського художнього музею. Під це її пристанище місто орендує там кілька квадратних метрів. Прикметно, що лише за дві сотні метрів від нового місця пам’яті на поки що Катерининській площі з оглядового майданчика над Потьомкінськими сходами, названими на честь фаворита Катерини II й колонізатора Причорномор’я, відкривається вид на зруйновані російською ракетою готель «Одеса» та морський вокзал.
Країна, що воює за своє існування, перевинаходить себе й потребує переосмислення і власної історії, потребує свіжого погляду на збереження культурної спадщини. На прикладі Одеси видно, наскільки контроверсійним може бути цей процес у місті, яке офіційно з’явилося під цією назвою саме в час активної побудови Російської імперії. Відкритим лишається питання, що робити з усіми цими помпезними монументами російським царям і колонізаторам. Якщо вони є пам’ятками, то в який спосіб їх експонувати? Як за помпезними фасадами й побляклою імперською позолотою не прогледіти чогось важливого, що десятиліттями, а то й століттями було сховане, бо не вписувалося у звичні рамки живучого імперського міфу?
Відповіді на ці питання треба шукати вже зараз, не чекаючи закінчення війни.
В останні відвідини Одеси я мала можливість побачити, як працює програма «Спадщина. Простір для роботи», яку впроваджують Мистецький Арсенал, Фонд «Ізоляція», Харківський літературний музей, Одеський національний художній музей за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну». Акцент програми – на залученні локальних дієвців культури до взаємодії, процесу пошуку й переосмислення власних культурних ресурсів. Серед них — музейні колекції, меморіальні й культурні об’єкти, нинішні або потенційні туристичні магніти й об’єкти спадщини. Прикметно, що цю програму фінансують уряди Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії, Швеції.
Одеський національний художній музей став ментором для проєктів в Археологічному музеї та в місцевій дитячій бібліотеці, а також зміг реалізувати власний проєкт.
Районна бібліотека в Пересипському районі, забудованому переважно однотипними панельками, мала вигляд типової радянської. За роки незалежності тут мало що змінилося. Завдяки програмі найбільшу залу закладу трансформували в сучасний простір, що дозволяє центру бути і таким собі коворкінгом, і місцем для спілкування громади. Тепер тут можна не лише дібрати книжку з оновленого бібліотечного фонду, а й зустрітися з цікавими спікерами. У спальнику, де особливо немає чим зайнятися, цей простір тепер є магнітом і для підлітків, і для молодих людей загалом: тут просто приємно перебувати.
На противагу бібліотеці Одеський археологічний музей розташований у самому серці історичної Одеси. Довгий час після вторгнення з безпекових міркувань ця частина міста була повністю закрита. Уперше після тривалої перерви музей відкрили для відвідувачів лише в серпні. Менторство Одеського художнього музею, співпраця музейників-археологів з художниками в рамках програми «Спадщина. Простір для роботи» допомогла подивитися на обмеження, накладені війною, коли найцінніші артефакти евакуйовано, як на можливість знайти новий підхід і до експонування наявних об’єктів, і до використання власних музейних площ. Результатом колаборації стала виставка про Зміїний «Острів, що боронять Боги».
Скелястий важкодоступний клаптик землі за 40 кілометрів від суші є крайньою південно-західною точкою української території по морю. До того, як українські військові послали російський корабель за відомою адресою, а Зміїний став символом незламності українців, про нього рідко згадували. Хіба що через скандальне розмежування шельфу Чорного моря з Румунією. А проте, історія острова дуже цікава: він пам’ятає античну Грецію, Стародавній Рим, Молдавське князівство, Османську імперію, Російську імперію, Румунію, СРСР і незалежну Україну. А перша письмова згадка про Зміїний, або ж Левке, або ж Білий, з’явилася ще 2700 років тому. В античні часи на острові панував культ Ахілла. У ІІ столітті до нашої ери Флавій Аріан повідомляв, що мандрівники лишають на острові чаші, персні й коштовне каміння. Саме тому, заходячи до виставкової зали, ми бачимо масштабне графічне зображення Ахілла зі списом, а під ним — кам’яне підніжжя з присвятою йому, знайдене археологами на острові.
Творці проєкту поставили собі за мету перекинути місток між давніми часами й історією, що пишеться самим життям у нас на очах. За їхніми словами, це розповідь про призабуте героїчне минуле, а також нагадування, що справжні герої живуть серед нас, зараз. Ця виставка сучасна за підходами, така собі гра з простором і образом, уявою і реальним. В експозиції місце знайшлося і старовинним монетам й амфорам, що розмістили у відреставрованих вітринах початку XX століття, і приголомшливим каменям з острова, списаним посланнями з античних часів, і сучасним поштовим маркам, випущеним на честь звільнення Зміїного українськими військовими. Контексту додають також фото з археологічних експедицій на острів.
Одеський художній музей виступив не лише одним з менторів програми «Спадщина. Простір для роботи», а й втілив власний проєкт «Музейна історія», присвячений самому музею, якому виповнюється 125 років. За цей час ним керували різні люди, але найбільші виклики, за оцінкою музейників, стояли перед Цві Емським-Могилевським, який очолював інституцію у 20–30 роки минулого століття й активно наповнював її колекцію, і Олександром Ройтбурдом, художником і візіонером, котрий відродив музей, перетворивши його з руїни на культурний кластер національного значення. Прихід Ройтбурда до Одеського художнього музею 2017 року був справжньою революцією. Як художник Ройтбурд свого часу був одним з тих, хто стояв біля колиски українського сучасного мистецтва. І при цьому він не лише візуалізував своє постмодерністське бачення в живописі, елегантно граючись з класичними сюжетами й нашаровуючи сенси. Його енергії вистачало й на роботу з міжнародними й локальними культурними інституціями: у 1990-х був представником Фонду сприяння розвитку мистецтв в Одесі, головою наглядової ради Центру сучасного мистецтва Сороса в Одесі, а пізніше в Києві формував колекцію ПінчукАртЦентру.
Жартома Ройтбурд називав Одесу «пгт Одесочка», натякаючи на її культурну периферійність. Як той Лаокоон, він кинувся боротися з гарпіями — місцевими чиновниками, дурисвітами та з безгрошів’ям, щоб перетворити локальний музей на потужну культурну інституцію національного рівня. Власне, це дало потужний імпульс і для всього культурного ландшафту міста. На посаді директора Одеського художнього музею Ройтбурду вдалося неможливе: він згуртував бізнесменів, депутатів, художників і культурних дієвців навколо ідеї відродження не лише музею, а й цілої Одеси, і не лише як сезонного курорту, а й як культурного кластера. Донорів музею він об’єднав у клуб Маразлі, названий на честь засновника музею.
Цікавий момент: мармурова копія знаменитої скульптури «Лаокоон і його сини», виготовлена коштом Григорія Маразлі та встановлена біля Археологічного музею, нині захована в металевий короб, який має врятувати скульптуру від осколків ракет і дронів. На тлі помпезної будівлі музею саме в такій формі скульптура, якої ми не бачимо, але про яку знаємо, сама виглядає як об’єкт сучасного мистецтва.
Але повернімося до Одеського художнього музею. У залі, відведеній під проєкт «Музейна історія», стіни віддали Ройтбурду: розміщені на них фото й відео дають хоча б маленьке уявлення про масштаб особистості. Тоді як основну площу зали займають фото, здруковані з негативів часів директорства Цві Емського-Могилевського. Це створює цікавий стереоефект: на багатьох світлинах бачимо працівників музею, його директора й експозицію сто років тому в тому самому просторі, в якому перебуваємо самі. У супроводі голоса Ройтбурда. Після його смерті музеєм опікується команда, яку він зібрав. Це небайдужі люди з відмінним художнім смаком і знанням історії. Завдяки цьому, попри виклики війни, музей продовжує бути центром тяжіння й формує українське обличчя міста.
Оновлений музей відкривається все новими й новими виставками українських художників різних епох, формуючи новий, постімперський ландшафт Одеси. Та й не лише: завдяки проєкту «Спадщина. Простір для роботи» взаємовплив і спілкування різних культурних інституцій з усієї країни відбувається горизонтально, що обов’язково виллється в нові колаборації.
