Переказувати життя Дмитра Коцюбайла — марна справа. Офіційна біографія досить коротка (на жаль, чоловік загинув у віці 27 років), а легенди навколо його постаті настільки розлогі, що не помістяться в жоден повнометражний фільм. Тому режисер Володимир Сидько вирішує обрати серединний шлях між вікіпедійною біографією, яка стає фактично мапою стрічки, та історіями й легендами навколо Да Вінчі, які стають основою цієї історії.
Сидько веде оповідь лінійно, розповідаючи, як тихий і мовчазний Дмитрик з прикарпатського села, що любив малювати і цікавився історією, перетворився на живу легенду російсько-української війни, яка вже стала прикладом для наступного покоління.
Якщо винести за дужки тему війни, то в біографії Да Вінчі фактично лишається сама історія дитинства й підліткового віку. Не дуже багато матеріалу для документаліста. Однак Сидько досить вишукано й майстерно розповідає про цей етап життя Дмитра Коцюбайла. Окрім історій з дитинства від мами й сестри, де інтерв’ю перемежовується дитячими фото, Сидько використовує анімацію. І це не якась випадкова анімація, а анімовані малюнки самого Да Вінчі, який до початку російсько-української війни навчався на художника в Івано-Франківському будівельному ліцеї. Ожилі гетьмани й упівці, пейзажі й анімалістика не лише надають необхідної динаміки й заангажовують глядача у сюжет, а й розповідають про малознаний бік життя Дмитра Коцюбайла — його творчість. Адже сам Да Вінчі казав, що на війні він малює лише автоматом.
Революція гідності є поворотним моментом у житті Да Вінчі: саме тоді він стає на захист України, і подальша його біографія — це майже все про війну. Сидько дуже чітко проводить межу між довоєнним і воєнним життям Да Вінчі завдяки залученим у фільм спікерам. До подій Революції гідності й першого поранення на Донбасі в кадрі переважно рідні та педагоги, після — побратими, наречена (яка також була його посестрою) і колишній головком Залужний. І саме в частині про Революцію гідності й перше поранення ці інтерв’ю перетинаються. Так режисер показує екзистенційний перехід свого героя від тихого хлопчика-художника до найвправнішого воїна.
Більшу частину фільму, як і в житті Да Вінчі, займає війна. Тут Сидько теж знаходить кілька цікавих способів вирізнити картину з-поміж стандартних документальних стрічок про війну. Крім архівних кадрів з Да Вінчі на фронті, фільм наповнений унікальними записами з Go-Pro. Ці короткі ролики, які Сидько вплітає в загальну канву, дають змогу побачити війну очима самого Да Вінчі.
Окрім безкінечної оди військовій майстерності Дмитра Коцюбайла, до якої поза побратимами з батальйону докладається й генерал Залужний, Сидько менш помітно, але досить упевнено веде ще одну важливу (якщо не найважливішу) лінію у фільмі. Це історія Дмитра Коцюбайла як людини, що, крім подібності до античного Ареса в українському пікселі та життя на війні, намагалася жити й невоєнне життя. У частині про базу батальйону «Вовки Да Вінчі» Сидько розповідає історії величезних муралів, створення яких ініціював сам Коцюбайло. Так в умовах війни молода людина, що так і не встигла стати художником, утілювала творчі пориви.
Багато уваги режисер приділяє також стосункам Да Вінчі з нареченою Аліною Михайловою, яка згодом узялася керувати медичною службою в його батальйоні. Історія кохання, що починається з передачі молока для підрозділу, стає тим орієнтиром, на якому Сидько вибудовує цю ніби побічну, та насправді найважливішу лінію кіно: історію Да Вінчі не лише як воїна, а й як простого хлопця. Тут знаходиться місце таким звичним радощам, як мандрівка в Рим, де Да Вінчі нарешті побачив роботи Леонардо Да Вінчі, або перший спільний пес пари породи акіта. Режисер дає зрозуміти: такі буденні для нашого життя речі, як стосунки, мандрівки чи домашні улюбленці, для життя Да Вінчі у вирі війни були настільки винятковими, що дійсно можуть слугувати окремими й важливим штрихами для цілої сюжетної лінії. Історія Да Вінчі — це історія людини, що поклала своє життя на захист України. Як у переносному сенсі, через відмову від простих людських радощів, так і в брутальному прямому сенсі.
Завершується фільм на максимально пафосній ноті: найближчі побратими й наречена і посестра Да Вінчі розповідають новим добровольцям батальйону про цінності, які заклав легендарний комбат у цей підрозділ. Гучно й мелодійно Тарас Компаніченко співає Марш українських націоналістів: «Зродились ми великої години…».
А після титрів лишається відчуття, що це історія про якогось міфічного персонажа з минувшини, який осів у хрестоматіях і бронзі. Хоча насправді розумієш, що вона про молодого чоловіка, який жив поміж нас і захищав усіх нас ще буквально півтора року тому. Ми живемо в часи героїв — це дуже важливо пам’ятати. І про це нам нагадує фільм «Да Вінчі».
