Архітектор Ласло Тот (Едріен Броуді), угорський єврей, який вижив у Голокості, наприкінці 1940-х емігрує до США. Пізніше до нього доєднуються дружина Ержебет (Фелісіті Джонс) і небога Зофія (Реффі Кессіді). Ласло влаштовується працювати в кузена Атілли. Одного разу їм пропонують реконструювати бібліотеку в маєтку корабельного магната Гаррісона Лі Ван Бюрена (Гай Пірс). Коли роботи завершують, Гаррісон робить Тоту запаморочливу пропозицію: побудувати як данину пам'яті про покійну матір Інститут Ван Бюрена, що вмістить бібліотеку, громадський центр і церкву. Але все не так безхмарно, як здається спочатку.
Тригодинний «Бруталіст» має пролог і післямову, ділиться на дві частини («Таємниця приїзду, 1947 – 1952» і «Жорстка сутність краси, 1953 – 1960»). Між ними — 15-хвилинний антракт з фотографією родини Тотів і «музикою виходу», як це було в ранні роки кінематографу, коли стрічки показували у форматі театрального спектаклю. Інші фільми Корбета структуровані схоже: вимишлена біографія, що ділиться на два акти й відштовхується від початкової катастрофи, яка спонукає героя / героїню кардинально змінити життя, але неодмінно призводить до іншої катастрофи вже в цьому новому житті. Так невинний хлопчик у «Дитинстві лідера» через тиранічні звичаї в родині нападає на матір, а потім робить кар’єру диктатора. Так співачка Селеста в мюзиклі «Вокс Люкс» (2018), покалічена божевільним убивцею, злітає до всесвітньої слави, але ціною буквального продажу душі дияволу.
Власне, угода з Ван Бюреном теж є чимось на кшталт якщо не продажу душі, то її здачі в довгострокову оренду з непередбачуваними наслідками. Ласло, пожиттєво нажаханий Винищенням, є ідеальною мішенню в Америці, повній расових і соціальних упереджень — принаймні так задумали режисер фільму Бред Корбет і сценаристка Мона Фастволд.
У всіх фільмів Корбета є ще одна спільна риса: майстерне візуальне виконання. У «Бруталісті» це до того ж продиктовано матеріалом: Корбет прагне створити екранний аналог архітектури Тота. Уже стартові титри тягнуться не по вертикалі, а по горизонталі, підкреслені прямокутними сполученнями ліній — наче креслення. У першій частині зринають винахідливо змонтовані плани нью-йоркських хмарочосів — апогей містобудівної утопії. Вишукана антитеза цьому тривимірному стакато після антракту — сцени в кар’єрах італійської Каррари, там, де добувають знаменитий мармур (мабуть, найкрасивіша локація на планеті: колосальні сходи в небо, торжество білої кам’яної плоті). Будівля Інституту взагалі має вигляд окремого персонажа, химерного організму, що живе власним життям завдяки феноменальній роботі художниці-постановниці Джуді Беккер).
У фільмі багато подібних моментів, які в різних формах підсвічують генезу Тотового стилю — зазначеного бруталізму, в його первісному вигляді достоту елегантного й космічно далекого від блочної профанації, якою забудували Україну за пізнього СРСР. Як зауважує онука Ласло, його будівлі максимально природні, вони «просто є». Тот дійсно доводить мінімалізм рідного йому Баухаузу до бруталістського абсолюту, але мало того: площу окремих приміщень в Інституті він робить рівною площі своєї колишньої камери в концтаборі, вписуючи власну травму в проєкт. Архітектуру порівнюють із застиглою музикою — але так само архітектура у своїй ритмічний основі конгруентна кіно, і Корбет це добре відчуває.
Естетичні ігри «Бруталіста» дійсно цікаві. Але вони все ж таки є риштуваннями довкола головної споруди — наративу. Історія — найслабше місце Корбетової режисури. Схоже, він хотів одразу і деконструювати американську мрію, і змалювати портрет митця у всій його суперечності і вразливості — але лише переобтяжив оповідь.
Так, Корбет рясно вклеює хроніку про повоєнну розбудову Америки й економічну потугу Пенсильванії, вочевидь, аби задати контекст і масштаб. Але цей відеоряд випадає з тіла фільму, лишаючись чимось на кшталт фонової телепрограми, що звучить у якій-небудь прохідній сцені — жодного впливу на події чи на атмосферу. Зайвим видається мотив наркозалежності Ласло: нікуди не веде, нічого не додає характеру і здається не дуже обґрунтованим. Елемент мотивацій загалом дуже хиткий. Ван Бюрени виявляються цілковитими негідниками, аж до зґвалтування. Однак хоча всі акторські роботи на потрібному рівні (особливо Броуді), нічого в характері, наприклад, Гаррісона не виказує того, що він ні сіло ні впало скоїть наприкінці другого акту. Коли починаються раптові зміни на гірше, вони мало підкріплені авторською оптикою, стилем гри. Окрім хіба що Броуді, але і той втілює не самотність генія, а невротичне саморуйнування. Замість Фауста отримуємо передбачуваного морфініста, замість Мефістофеля — типового джентльмена-промисловця, кримінальний психоз якого видається чистим оживляжем, а замість американської трагедії — спалах антиамериканського роздратування.
Риштування виявилися цікавішими за стіни, рама перевершила картину. Звісно, особисте є політичним. Але в Корбета політичне бере гору над особистим настільки, що виходить якийсь однорукий велетень. Красиво знятий і дуже довгий памфлет там, де мала б бути поема.
