Яшміна та Малгожата — дві протилежності, хоч і доньки одного батька. Обом за 30. Однак перша витрачає своє життя на треш і угар у рок-клубі Варшави, а інша потонула в рутині й невлаштованості сімейного життя. Перша — улюблена татова доця, а з другою батько був відсторонений, і тепер Малгожата тихо ненавидить його.
Батько з початком вторгнення поїхав волонтерити на Харківщину й дістав поранення в Руській Лозовій. Тепер Яшміні й Малгожаті треба дістатися до цієї дивної та раніше незнаної точки на карті.
Дорога їхня звісно буде не без пригод, але складається враження, що Карвовський у своєму сценарії (створеному разом з Дмитром Широбоковим) узагалі не намагається ускладнювати сюжетну лінію. Усі проблеми полячок вирішують доброзичливі українці, які і нагодують, і грошей дадуть, і навіть безплатно в Харків завезуть, обов’язково додавши: «поляки нам більше всіх допомагають».
Поки роудсторі дівчат розгортається тиловими районами, Карвовський знімає сімейну кринж-комедію зі сценами сексу на автобусній станції, тьотями, що голосніше за всіх кричать, і таксистом-боягузом. Водночас тут є місце жінці (чергова надривна роль Марини Кошкіної), яка втратила через війну все й тепер тримається за останні фрагменти глузду, щоб спілкуватися з донькою по відеозв’язку, бо вона «у чужих людей в Польщі». Як дивно починається ця лінія, так само дивно вона і зникає.
Оператор Ромуальд Левандовський фільмує обстріляні багатоповерхівки та спалену російську техніку, а на тлі цих кадрів розгортаються драматичні діалоги, глибину яких, мабуть, оцінить лише польський глядач. Адже виявилося, що наріжна проблема в польському сімействі — аборт, який зробила одна сестра. Тут, мабуть, варто зауважити, що польське законодавство щодо переривання вагітності найсуворіше в Європі. Водночас цю травму героїні не розвивають у фільмі, щоб пробачити чи відпустити. Просто в якийсь момент отримуємо слізну розповідь про печальні для родини дні.
Від кринж-комедії із сентиментальними діалогами «Дві сестри» різко розвертаються до гостросюжетної соціальної драми з російськими окупантами, сценами обстрілів лікарні та спробою зґвалтування. Для чого у фільмі сцена зґвалтування — велике питання. Іноді складається враження, що подібні сцени у фільмах про російсько-українську війну починають перетворюватися на якийсь огидний кінотроп, що докладається до ретравматизації поверх ще досі свіжих ран війни. Наскільки етично використовувати такі сцени у фільмах про окупацію та війну — це окрема тема для обговорення. Якщо ж говорити про фільм «Дві сестри», її поява тут не видається обґрунтованою, адже у фільмі й без неї досить жорстке зображення воєнних злочинів, що їх росіяни вчиняють щодо цивільних.
Фінал фільму дуже трагічний, однак і він не схожий на логічний у контексті сюжету. Здається, наче Карвовському набридло знімати і він вирішив застосувати апокаліпсис у вигляді російських ракет, щоб швидше завершити роботу.
«Дві сестри» — це хороший приклад подібності польського кіно до українського у вадах і перевагах. Тут є цікава операторська й монтажна робота, яка досить непогано передає відчуття самотності та відчуженості між сестрами, що роками не спілкувалися. Камера Левандовського вправно фіксує суворі й мовчазні пейзажі України, сповнені невимовленого горя. Однак, попри хорошу візуальну картинку, сценарна робота у фільмі слабка. Мотивація персонажів і розвиток подій працюють лише тому, що сценаристи увімкнули режим Бога й рухають сюжет так, як їм треба. Намагання охопити кілька жанрів (сімейна мелодрама, комедія, воєнна драма) й дуже різні теми робить і без того нелогічний сюжет рваним і пошарпаним. Як наслідок — картинка красива, але задумуватися над нею не варто, і тоді фільм здаватиметься дуже чутливим і справжнім. Інакше риторичні питання заведуть у мисленнєву безодню.