Паял Кападія — 38-річна режисерка родом з Мумбая, на рахунку якої лише два повнометражні фільми. Її дебютна стрічка «Ніч, коли нічого не знаєш» документувала студентські протести в Інституті кіно та телебачення Індії. Фестивальна публіка полюбила цю роботу за бунтарство в поєднанні з крихкістю й поетичною формою. Так Кападія здобула першу каннську нагороду — «Золоту камеру» за найкращий дебютний фільм.
В Індії діяльність Кападії отримала іншу оцінку: за участь у протестах поліція порушила справу проти режисерки, а університет позбавив її гранту на навчання. Але після того, як Кападія завоювала в Каннах гран-прі, ставлення до неї змінилося: університет опублікував заяву, у якій назвав це досягнення великою гордістю; за нею пролунали компліменти від урядовців, які пишаються досягненням Індії. При цьому фільм був копродукцією Індії й Франції, у якій частка Індії склала лише 30 % фінансування. Визнання також не звільнило режисерку від проблем із законом: скоро вона матиме суд з університетом у своїй справі.
Та поза цим, перемога Кападії в Каннах перериває традицію ігнорування індійських фільмів цим фестивалем. Змагаючись із великими метрами, індійський фільм про жіночу долю знайшов своє місце в конкурсі. «Я дуже-дуже здивована, що мій фільм обрали, і я відчуваю себе дуже привілейованою, а може навіть трішки винуватою на тлі інших поколінь індійських режисерів і режисерок», — починає розмову Кападія.
На тлі цьогорічного каннського конкурсу стрічка «Все, що ми уявляємо як світло» мала вкрай самобутній вигляд. Цей скромний за технічними параметрами фільм голосніше висловився на універсальні для всього світу теми, ніж інші конкурсанти. Оповідає він про долю трьох жінок, які переїхали з віддалених районів Індії в Мумбай і працюють медсестрами у шпиталі. Головна героїня — Прабха; кілька років тому її чоловік поїхав на заробітки до Німеччини та зник, і це занурює героїню в сум і невизначеність. Молодша колега й сусідка по кімнаті Ану знайшла любов усього життя: усупереч родині й оточенню вона зустрічається з мусульманином і постійно потерпає від засуджувальних поглядів. Третя героїня Парварті намагається зберегти оселю, яку хочуть відправити на перебудову, — та для цього потрібні документи, які залишились у селі на узбережжі. Подруги вирушають туди утрьох, і в цій подорожі кожна знайде відповідь на свої питання.
Розповідаючи одну маленьку історію, Паял Кападія демонструє багато соціальних і економічних проблем великого Мумбая. Протягом двох годин режисерка торкається тем індуїстсько-мусульманських відносин, договірних шлюбів, джентрифікації, прірви між містом і селом, жіночої свободи. Усі ці складні питання вона висвітлює без великої драми: фільм спрямований на пошук солідарності і спокою. Разом з героїнями Кападія відшуковує світло навіть у найтемніших куточках нічного Мумбая з його суворими реаліями та дрібкою романтизму.
У той самий час історії індійських подруг відгукнуться жінкам в усіх кутках планети, де досі панують патріархальні настанови. «Я хотіла, щоб проблеми, які порушую у фільмі, виходили за межі індійського контексту. Мене цікавило відчуття надії, яке часто є ілюзорним. Я думаю, що такі проблеми існують усюди», — каже режисерка. Саме цей ефект універсальності підкреслює займенник «ми» в назві стрічки. Кападія також говорить про відповідальність за висловлювання на такому потужному майданчику, як Каннський фестиваль, і про привілей виступати на ньому: «Дуже маленька кількість жінок має ту підтримку від родини, яку маю я, і я відчуваю перевагу над мільйонами жінок, що борються зі щоденною рутиною та виборюють можливість просто працювати кожного дня».
Відчуваючи привілейованість, Кападія будує наратив фільму навколо жіночої солідарності між героїнями: вони підтримують одна одну й залишаються разом, хоч дуже різні. «Я виросла в родині, де багато жінок; з їхніх історій склала певний колаж. Можливо, частково вони списані і з мене самої, оскільки для мене кіно — це можливість більше зрозуміти себе й суспільство», — пояснює режисерка.
«Все, що ми уявляємо як світло» репрезентує західному глядачеві вузьку шпаринку, через яку жінки в Індії можуть отримати більші можливості. «У кіношколі я подружилася з медсестрою родом з Керали, — розповідає Кападія, — і вона багато розповідала мені про своє навчання. Я замислилася, як це — приїхати до Мумбая працювати, зробити це місто своїм домом? Професія медсестри — одна з небагатьох, яка дає можливість індійським жінкам залишити рідні міста, отримати статус і фінансову незалежність від консервативних родин. Утім справжньої незалежності майже не існує, коли йдеться про особисте». Головні героїні фільму старанно працюють і перебувають далеко від дому, але все ж перебувають під контролем. І контролюють їх не тільки родини, а й усе суспільство навколо. Проблем додає мовне питання: «Мова стає сильним аспектом відчуження, — пояснює режисерка. — Багато людей в Індії не розмовляють малаялам (мова південно-західної Індії, Керали. — Авт.), а гінді не так легко вивчити. Та водночас мова стає способом забезпечити приватність, бо, спілкуючись локальними мовами, ми можемо обговорювати найінтимніші речі в найбільшому натовпі. Так можна створити хоч якусь бульбашку приватності».
Особливу увагу режисерка приділяє історії Ану: вона закохана в мусульманина, а з таким коханим знайти інтимне місце для зустрічей їй удвічі складніше; інколи з ним просто неможливо разом вийти на вулицю: «Це досі не прийнято в Індії — мати стосунки людям різних релігій. Ану та її хлопець повинні ховатися, бо живуть у консервативному районі. В одній сцені Ану вдягає бурку, яка є своєрідним маскуванням — і в цьому цікавий парадокс, адже зазвичай бурку використовують, щоб покрити себе через скромність, а вона використовує її, щоб вийти за межі цієї скромності».
У фільмі чимало формальних елементів, які здаються свідомим естетичним вибором режисерки, але насправді є адаптацією до фінансових і соціальних умов зйомок у Мумбаї. Напівдокументальна форма, зйомки поночі, особлива палітра стрічки — це не штучна естетизація, а вміння працювати з рідним містом, перетворювати його перешкоди на частину історії. Наприклад, переважна частина фільму знята в синіх тонах. Синій колір у культурі Мумбаї насамперед асоціюється з Лордом Крішною та його звʼязком з нескінченними широтами неба й моря. У той самий час Арабське море грає велику роль в історії й економіці міста. Цей колір також пов’язаний і з природними особливостями. «У Мумбаї під час мусону світло стає блакитним, — розповідає Кападія. — Це створює довготривале відчуття магічної години. І через те, що світло також розсіяне, контрастність кольорів стає більш виразною, синій колір починає виділятися. Також це тропічна країна зі скаженою вологістю й нескінченним дощем, тому всі накривають свої балкони синім пластиком, тож під час мусону все місто стає синім».
У стрічці багато документальних елементів, що близькі режисерці, яка стартувала в документалістиці — але, як пояснює авторка, тут це радше фінансова необхідність: «Надає мені велику авторську та фінансову свободу. Мумбай — кінематографічна столиця Індії, але наш фільм не має бюджетів Боллівуду, щоб будувати сет і знімати вулиці постановно. Отримувати дозволи на такі зйомки дуже дорого. Тож уночі ми знімали життя міста як документалісти, меншою камерою».
У зйомках міста режисерка також надихалася фільмами Сатьяджита Рая, індійського режисера 1960–1980-х, одного з найвизначніших в історії кіно: «Якщо говорити про індійський контекст, то Сатьяджит Рай залишається для мене великим учителем. Мені дуже подобаються його фільми про Калькутту, наприклад, "Ратідванді". Він уміло працював з містом, змішуючи ігрове та документальне, і я прагнула вибудувати щось подібне». Стрічки Сатьяджита Рая вирізнялися ліричним гуманізмом, а також зображенням міста як живого персонажа, що взаємодіє з людьми. Кападія вправно відтворює ці техніки для Мумбая, підкреслює його контрасти й сюрпризи.
20-мільйонне місто стає повноцінним героєм фільму. «Мумбай повен суперечностей, — каже режисерка. — Це місто, де жінки можуть досягти незалежності, але чималу частину життя вони проводять, піднімаючись і спускаючись у метро, живучи в дуже поганих умовах, часто не маючи щастя, бо відірвали себе від родини й рідної культури. Зараз Мумбай змінюється: це місто на семи островах, яке перетворюється на єдиний острів, тут будують нові шляхи сполучення, тож місто живе в постійному стані змін. Триває будівельний бум, і багато районів джентрифікуються, з'являються гігантські ділянки обгороджених житлових комплексів. Це дуже турбує мене, оскільки мешканці не встигають за цими новими реаліями».
Утім Кападія наполягає, що зміни в консервативному суспільстві все ж відбуваються: «Гадаю, новини з Індії, що добираються до Заходу, переважно жахливі, і мені прикро усвідомлювати це. Але в суспільстві тривають зміни в ліберальний бік. Так, вони маленькі, але є. Наприклад, зараз у нас з’являється більше фільмів, які говорять відкритіше про сексуальність і свободу. Звісно, існує цензура, особливо якщо ви хочете отримати театральний реліз — зацензуровані будуть не лише інтимні моменти, але й багато політичних аспектів». На питання, чи вийшов перший фільм режисерки в її країні, вона із сумом відповідає, що документальні роботи майже ніколи не отримують театрального прокату.
Отже, сама поява такої стрічки, як «Все, що ми уявляємо як світло», в Індії, а потім ще й нагородження в Каннах дає надію, що негаласливі феміноцентричні історії далеких від «прогресивного Заходу» країн стають усе більш актуальними. У них можна дивитися, як у дзеркало: наприклад, у токсичному портреті Мумбая можна знайти відображення інших мегаполісів планети і також уявити світло.
