Режисер Джефф Ніколс, якого більшість пам’ятає завдяки «Спецвипуску опівночі», а старі фанати — через «Мад» з Метью Макконагі, довго шукав собі сценариста, щоб зняти байкерське кіно. Урешті не знайшов нікого гідного й вирішив фільмувати за мотивами документальної книги Денні Лайона The Bikeriders 1968 року.
Лайон — фотограф, що провів десять років, між 1963-м і 1973-м, з байкерським Chicago Outlaws Motorcycle Club. Спочатку лише знімкував своїх героїв, а потім доповнив знімки історіями іллінойських їздців. Ніколс, натхненний книгою, вирішив за її мотивами створити історію про вигаданий байкерський клуб «Вандали».
У Чикаго живе Джонні (Том Гарді) — дорослий чоловік, сім’янин. У будні він працює далекобійником, а щовихідних бере участь у мотоперегонах. Якось Джонні подивився фільм «Дикун» з Марлоном Брандо і вирішив створити байкерський клуб, куди стягнулись усі розбишаки-мотоциклісти міста. Головним улюбленцем Джонні став Бенні (Остін Батлер), який ідеально втілює класичний образ «бунтівника без причини». Що він робить, окрім того, що втікає від копів на мотоциклі та б’ється з ким завгодно, незрозуміло та й неважливо. На вулиці ж 1960-ті!
Протягом фільму, події якого охоплюють декаду, ми бачимо, як перетворюються США, а разом з країною і мотоклуб. В’єтнамська війна, героїновий бум, контркультурні течії, зміна характеру організованої злочинності (у 1950-х вона була цариною італоамериканців) — усе це впливає на життя маленького мотоклубу, який врешті розростається до головного байкерського на Середньому Заході й стає однією з вагомих сил, що впливають на суспільство.
Водночас стрічка Ніколса — це не типовий кримінальний бойовик, де одні байкери ворогують з іншими й улаштовували криваві розбірки, що пахнуть бензином й однодоларовим віскі. Його фільм радше нагадує роботи Мартіна Скорсезе на межі 1980–1990-х. Є в ньому щось від спортивної драми про більярд «Колір грошей», а щось і від легендарних «Славних хлопців» і «Казино». Тут місце і жорсткості, несправедливості, вуличним поняттям і брутальності. Однак усе достатньо реалістичне: ніхто не вбиває людей штабелями з одного пострілу, а іноді в байкерів навіть закінчується бензин.
«Байкери» розповідають про перелом американського суспільства в 1960–1970-х роках, але без монструозного бетону Нью-Йорка чи сонячних ванн Лос-Анджелеса. Зосереджуючись при цьому на історії Середнього Заходу, Ніколс не вдається до демонізації глибинки й не подає її як соціальне пекло за фарбованими фасадами й стриженими газонами. Він відштовхується від образу «старих добрих» Штатів 1963 року, які ще не знають про В’єтнам, наркотики й культурну революцію. Це просто історія про бешкетних мужиків, які катають на мотоциклах і хочуть пити пиво у своєму пабі без зайвих гостей. Однак зміни в суспільстві, які сягають цієї пасторальної Іллінойщини, впливають і на цих хуліганів, які тим часом старіють.
Як оповідає культовий «Безтурботний їздець» Денніса Гоппера, байкери 1960-х не мають мети — вони просто їдуть безкраями американського хайвею. Так само не має мети чи чіткого сюжету фільм «Байкери» — це просто набір історій про мотоклуб, який став легендою. Але ці історії складаються в оповідь про те, як байкери із забіяк перетворилися на одну із центральних сил організованої злочинності.
«Байкери» — це дуже брутальне й маскулінне кіно. Ніколс не просто надихався сюжетом книги Лайона, а буквально екранізував його фотографії, які ілюструють фінальні титри. Брудно-жовта колористика фільму, що нагадує розпечений осіннім передвечірнім сонцем пісок, стає ідеальним фоном для свята олдскульної мужності, яке пашить потом, мазутом і кров’ю, запеченою на кастетах і лезах ножів. Дует Гарді й Батлера працює в ідеальному доповненні одне одного. Гарді створює мовчазний і вдумливий образ — це не просто лідер байкерів, а досвідчений старший брат, який знає, як розрулити, коли не знає ніхто. Батлер, обдарований зовнішністю героя бунтарського кіно 1950-х і харизмою молодого Джонні Деппа, продовжує грати образ з історичної драми про середину XX століття — нехай він буде хоч Елвісом, хоч майором ВПС США. У «Байкерах» його неслухняна, укрита трьома шарами гелю шевелюра в поєднанні з брудною від кіптяви білою футболкою відтворює вільний і скажений образ, який світу подарував ще Джеймс Дін.
Стосунки головних байкерів — це взаємини братів не по крові, а по духу. Ніколс примудряється створити діалогове кіно з малослівними розмовами, де за цією куцістю й суворістю криється більше емоцій, ніж за багатьма кінобалаканинами. Інші байкери тут слугують лише цікавим доповненням основної історії. Найяскравіший серед них Майкл Шеннон, який грає байкера-латвійця Зіпко. Хоч для решти теж є місце, щоб побути комічними й трагічними.
Однак найважливіше, що цю брутальну історію про маскулінність, братерство й братання розказує жінка. Сюжет фільму подається через інтерв’ю дружини Бенні, Кеті (неймовірно харизматична Джоді Комер). Її експресія, суб’єктивізм і сарказм — це те, що не дає історії Ніколса стати типовим мачо-фільмом. Героїня Комер постійно нагадує, що всі ці байкерські братерство й звитяги не скасовують того, що байкери регулярно поводять себе просто як мудаки, а іноді навіть як кримінальники. Жіночий голос, яким Ніколс розповідає свій фільм, дає змогу балансувати на межі надмірної до сміху брутальності (як у «Королі Талси») і при цьому не впасти в ніжно-манірні рефлексії про непропрацьовані травми, про які не говорили в ті буремні роки.
«Байкери» — це кримінальна драма, чия старомодність не змушує нудьгувати через застарілість тем і сюжетних ходів, а натомість пропонує особливий шарм минулої епохи. Це лаконічне кіно про грубощі, суворість і відчуття братерського плеча, яке водночас намагається проаналізувати, як відбувся надлам «старої Америки» та як це вплинуло на сьогодення.
