Ви майже десять років співпрацюєте із саксофоністом Тоні Кофі й ось видали дуетом платівку. Як ви знаходили ідеї для Alter Vita, звідки вони виростали?
З дитинства завжди обирала непрості шляхи й пригоди. До Лондона я прибула з метою розпочати кар’єру джазової арфістки — створити свій ансамбль і пропагувати арфу на найвищому світовому рівні. Початки були складні, бо 10 років тому ніхто навіть не знав, що арфа може бути джазовим інструментом, не кажучи про те, що арфістка може стати лідером гурту.
Зустріч з Тоні Кофі змінила багато в моєму житті. Наші інструменти практично закохалися — звук саксофона й арфи був настільки органічним, що ми почали більше творити разом. І платівка Alter Vita є своєрідним підсумком нашої співпраці протягом цих років. Ми слухали одне одного, вивчали записи з Колтрейнами й Фароа Сандерсом і, вже базуючись на їхньому досвіді й музичному феномені, шукали свої шляхи, свою музичну мову. Знали, що маємо місію і повинні створити разом щось цінне. Хоча бувало всяке: і успіх, і розчарування, часом доходило до дуже емоційних вибухів.
Я багато читала про стосунки Еліс і Джона Колтрейнів і була в захваті від того, наскільки їхня музика пов’язана з любов’ю до життя. Альбом Love Supreme (1965) є доказом цього: без підтримки Еліс, яка була його правдивою берегинею, Джон міг би не створити цього альбому. Ми тільки могли уявити собі, як звучала б арфа зі звуками саксофона Колтрейна. Вони надихнули нас на пошук цього особливо співзвуччя.
Свою першу сольну платівку ви записали, коли вже жили в Лондоні? Наскільки лондонська навколоджазова сцена надихає молодих музикантів? Чи легко на ній проявити себе?
Мій перший сольний альбом Harp Recital я випустила раніше, у 2005 році, коли закінчила університет. Це був Univercity of Arizona в американському місті Тусон, де я здобула ступінь Master і вперше почала грати джаз. Перший альбом показував мій артистичний розвиток — від класичної музики, через експериментальну сучасну й традиційну музику і до джазу. На той час я була початківцем у джазі й грала досить традиційно. Але це був мій старт, шукання власного голосу, стилю.
Лондон мені дуже допоміг, бо це неймовірне місце для митців. Там можна зустріти людей з різних країн, які привозять свої традиції: музику, ритми, коріння. Ми всі ділимося тим, що є таке цінне для нас. Мій стиль створювався протягом останніх 10 років. У ньому є своєрідний мікс доброї початкової арфової школи, знання сучасної техніки, створеної Карлосом Сальседо, впливи арфісток Еліс Колтрейн і Дороті Ешбі. Ще я згадала б народні мелодії та ритми, з якими виростала, а також експресивність й емоційність, які можна передати тільки через блюз.
Ви народились у Львові й часто навідуєтеся до нього, хоча живете в Лондоні. Як могли б описати свою музичну кар'єру? І що потрібно усвідомлювати сучасному виконавцю?
Львів завжди був і є в моєму серці. Це місто, де я виростала. Ніколи не зможу забути запах львівської кави чи відчуття часу, коли йдеш по львівській бруківці.
Перші музичні кроки я робила, навчаючись у Музичній школі імені Соломії Крушельницької. Але вже тоді я знала, що класика не буде стилем, у якому буду чутися собою. Тому експериментувала, де тільки була можливість. Після школи працювала на радіо «Незалежність» і грала в гурті «Плач Єремії». Перший виступ з Тарасом Чубаєм був на фестивалі «Вивих» у Львові 1990 року. На тому ж заході я виступала із сольною авангардовою програмою. А на фестивалі «Червона рута» в Запоріжжі 1991 року довелося грати на тамбурині, бо арфи дістати не можна було. Проте там теж було суперфайно.
Львів був меккою для творчих людей, і я надзвичайно ціную той незабутній час перебування в мистецькій українській еліті. Мій добрий друг поет Кость Москалець навіть написав для мене пісню. «Вона» стала пізніше шлягером Тараса Чубая, відомим на всю Україну.
Але я відчувала, що цей богемний час для мене завершувався, і коли я дістала стипендію на навчання в Музичній академії Варшаві, вирішила спробувати повернутися до арфи. А потім були стипендії на навчання в Німеччині й Америці. Я знала, що музика відкриє мені світ, і працювала дуже тяжко, щоб знайти себе й мати змогу розмовляти зі слухачами. Узагалі джаз є мовою свободи, і це слово завжди було дуже важливе для мене. Своїм студентам я раджу ніколи не зупинятися на тому, що вже зроблено, чого вже навчилися.
Я сім років викладала в Royal Scottish Conservatoire, а останні п'ять — у Goldsmiths University of London. Мені здається, треба завжди пам’ятати про те, що наступний крок може бути ще цікавішим, хоча також і нелегким. Не можна боятися помилок і не треба ставити цілей, концентруючись тільки на кінцевому результаті. Треба жити кожним моментом і цінити дорогу до своєї мети. Саме це робить життя повноцінним і прекрасним.
Цікаво, що у травні ви гастролювали разом з Шабакою Хатчингсом, якого в Україні добре знають завдяки праці в гурті Sons of Kemet і сольній роботі. Як ви познайомились, який вигляд має його програма зараз?
На мою думку, Шабака є одним з провідних світових джазових музикантів. Ми знайомі давно й розуміємося дуже добре від першої зустрічі на сцені, коли разом заграли музику Колтрейнів. Я дуже ціную його бачення музики й шляху в мистецтві. Граючи з ним зараз, бачу, як він повертається до коріння, беручи в руки сопілку, якій понад 200 років. З нею він ніби шукає сенс життя у простій мелодії. Мені подобається грати в його новому проєкті, де відчуваю глибокі впливи традиційної музики й народного співу.
Ви багато разів виконували композиції Еліс і Джона Колтрейнів. Якщо можна, поясніть, що, на вашу думку, ховається в течії spiritual jazz?
Для мене музика, яка йде від душі, вже spiritual. Стиль spiritual jazz був заснований у 1960-х роках в Америці, характеризувався модальністю, свободою форми й виконання. Але найголовніше, він походить від серця. Зараз я багато чую, як джазову арфу автоматично відносять до стилю spiritual jazz, але це не завжди так. Думаю, що критики вчаться розрізняти різноманітні стилі джазової арфи і з часом ми будемо бачити ці поділи. Але рада, що про арфу говорять, пишуть, організовують концерти. Коли я тільки починала грати джаз, могла хіба мріяти про це, а нині це вже стає дійсністю.
Здається, зараз зацікавленість подіями в Україні зменшується у світі. Проте ви нещодавно робили концерт на допомогу Україні. Чи відчуваєте підтримку України з боку європейської культурної спільноти?
У світі дуже багато зла і воєн. Часами важко усвідомити, що діється і як із цим жити. Я не пам’ятаю, скільки концертів для України я зробила з 2014 року, від початку Майдану, але за останні два з половиною роки це вже понад 50 заходів. Зібрані кошти ми висилаємо для воїнів, для дітей-сиріт, які проходять реабілітацію арттерапією в Луцьку, для Домівки врятованих тварин у Львові. Я дуже вдячна всім друзям-музикантам, які підтримують мене й уболівають за Україну.
Останній концерт, що відбувся 19 травня в Лондоні, був дуже емоційним для всіх нас, для музикантів з Великої Британії та України. Нас ще підтримали дві чудові українські письменниці. У людей були сльози на очах, коли почали співати українську пісню в супроводі бандури. Англійці відчували наш біль, але не було багато українців у залі, щоб підспівати, і це мені болить. Українці за кордоном часами робляться заробітчанами й починають думати тільки за себе. Сподіваюся, що люди, які віддають усе для України, будуть прикладом для всіх нас. Ми не можемо вимагати від європейців пам’ятати про нас, якщо наш народ потроху забуває, бо почав краще жити за кордоном. Маю велику надію на майбутнє України.
Які думки про наступні музичні проєкти маєте вже зараз?
Музика для двох нових альбомів у мене вже записана. Це проєкт з арфою та електронною музикою. Також уже існує мій наступний проєкт — музика для медитації. Ще хочу приїхати в Україну й допомогти доброчинній організації «Теплі долоні», яка мистецтвом реабілітує дітей-біженців. А ще маю мрію — заграти сольний концерт у Гарнізонному храмі у Львові.
