Фонди як метафора
Багато хто з нас зачитувався Аляйдою Ассманн, яка зазначала роль архівів як зберігачів пам'яті про пам'ять, як резервуарів для функціональної пам'яті майбутнього й ресурсу для актуалізації культурного знання. На колективному рівні накопичувальна пам'ять містить дивні, нейтральні, абстрактні знання про ідентичність, а також репертуар утрачених можливостей, альтернативних думок і невикористаних шансів. І головна, дотична до теми теза: знання в накопичувальній пам'яті спочатку є безперспективними й не мають жодної цінності, але завдяки науковому осмисленню, реконструкції та оживленню, а також індивідуальній пам'яті вони набувають цінності, сенсу й організації. Архіви чи музеї — це не лише сховища, але й місця, де минуле конструюється і виробляється.
До ревізії думок Ассманн мене підштовхнула співзасновниця ГО «Музей сучасного мистецтва» Ольга Балашова, яку я спитала про дивовижний, на перший погляд, феномен великої зацікавленості широкої авдиторії справами суто профільної сфери. Ольгу ж це геть не здивувало, навпаки, потішило: «Я так системно на Конгресі була вперше. І моє враження, що це такий рівень організації, який я не можу собі уявити в Києві — настільки фахово, цікаво, на високому рівні. Тому така велика авдиторія присутня весь час. І вона дуже різноманітна: це не тільки культурна спільнота, яку ми у Львові знаємо. Київ у цьому сенсі пасе задніх. Ставлення міської влади — теж показник системності».
Саме Ольга Балашова нагадала про метафору пам’яті Ассманн: у музеї є відкриті експозиції, те, що завжди на виду і до чого ми можемо звертатися; але його фонди приховані від нас, та в певний момент можуть бути відкриті — коли є суб’єкт, який може подивитися на них свіжим оком, інакше інтерпретувати, створити для них контекст й актуалізувати цю пам’ять. Фонди допомагають нам зберегти певний масив, архів культури для того, щоб ми могли згодом складати певні наративи й оприявнювати їх у колективній пам’яті й свідомості. Для Ольги саме оптика сучасного мистецтва є тим інструментарієм, що дозволяє подивитися на фонди в інший спосіб: «Що є фондом для нас, наприклад, коли ми говоримо про відбір творів до нашої колекції? Це сучасний художній процес. Це дуже широке поле культури, і ми виокремлюємо з нього якісь знакові речі, щоб зберегти їх у певній репрезентативній формі. Більша відкритість провокує більшу кількість наративів, візій і способів описування. Їхня конкуренція породжує дуже плідну роботу. І тоді ми реально можемо створювати образ нашого майбутнього, базуючись на більш об’ємній і вірогідній інформації».
«Архівна лихоманка» після 24 лютого
Антон Лягуша, академічний директор магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» Київської школи економіки, у рамках дискусії «Музейні фонди — перехід між реальностями» розмірковував про архіви як про щось, інтегроване в нашу повсякденність. Він запропонував відійти від сакральної стигматизації документів, адже одна з функцій публічної історії — робити її зрозумілою поза академічним колом: «Історія — це про нас щоденних. Мають відбуватися паралельно два процеси: законодавчий, за який відповідають професіонали, й адаптивний, який можемо робити ми з вами».
Лягуша посилався на «Архівну лихоманку» (Mal d'archive) Жака Дерріда, з її архівним імпульсом як способом упорядкувати світ: «Це означає горіти пристрастю. Це означає ніколи не зупинятися, нескінченно шукати архів саме там, де він вислизає. Це означає бігти за архівом, навіть якщо його занадто багато, саме там, де щось у ньому анархізується. Це означає мати нав'язливий, повторюваний і ностальгічний потяг до архіву, нестримне бажання повернутися до витоків, тугу за домівкою, ностальгію за поверненням до найархаїчнішого місця абсолютного початку».
Лягуша інтерпретує це так: насправді ми будуємо свою біографію як фонд. І про це треба говорити не тільки з дорослими, але й з дітьми. Тут адаптація як форма залучення проявляє себе якнайліпше. Антон навів приклади неоціненних академічних досліджень на тему архівування, які, на жаль, залишаються поза увагою публіки, адже навіть йому складно продертися крізь хащі наукового тексту. За його словами, ми ще не навчилися дивитися на масову авдиторію як на ринок, як на людей, яким ми можемо продати хороше знання яскравою зрозумілою мовою: «Тому й немає вау-ефекту, бо ми ще не навчилися його створювати, і це теж відповідальність академії, яка досі снобістська».
Важлива ремарка — публічна історія надає голоси маргіналізованим спільнотам або людям, у яких забрали голоси, зокрема в мистецтві. Богдан Шумилович, Катерина Яковленко, Ольга Балашова роблять саме те, до чого ні в кого в Україні не доходили руки. Лягушу вразила торішня виставка «Ти як?» в Українському домі — чималою кількістю робіт, представлених у щоденникових архівних форматах. Для нього це цінний інструментарій архівування.
Слухаючи Лягушу, я згадала інтерв’ю, яке зробила з ним критикиня сучасної візуальної культури Анастасія Платонова, — «У нас є величезний ризик отримати мертву пам'ять про поточну війну». Мене зачепила теза про відсутність політик комеморації військових і цивільних, що призвела до розквіту стихійної меморіалізації, почасти недолугої — пам'ять про загиблих наче є, але вона мертва. Це ілюстрація зневаги держави до фаховості й експертності. Коли ще вона подорослішає, якщо не зараз, коли заїжджене слово «консолідація» все одно залишається тим, що визначає шанси на майбутнє.
Відкритість і справедливість: точки перетину
Відповідаючи на питання, чому ми зараз розглядаємо фахові питання в дискурсі розширеної публічності, критик, куратор сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко, учасник дискусії «Чи може бути відкритою культура, коли закриті фонди?», надав відразу кілька оптик, оприявнивши імпліцитні зв’язки між межовими соціокультурними феноменами: «Мені така більш жорстка спеціалізація тематики здається значно важливішою, ніж загальні розмови про стратегії розвитку чогось. Ми працювали над стратегією розвитку української культури до 2025 року, потім до 2030-го замість того, щоб працювати над реєстрами наших музеїв. А тепер маємо жахливі втрати на окупованих територіях. Щобільше, ми дуже часто не можемо точно з'ясувати, що знищено в музеях, які потрапляють під обстріли. Отже, сьогодні написання стратегій наперед і їхні обговорення здаються не на часі».
З погляду Дорошенка, нібито вузька тема архів і їхньої прозорості набуває актуальності на тлі цифрової епохи з її тотальною транспарентністю: «Відкритість — це те, до чого нам треба звикати, ми нікуди не сховаємося, зараз вочевидь розмивається межа між приватним і публічним. Я впевнений, що архіви всіх музеїв, усі державні установи в Україні, які мають архіви чи якісь експонати, просто зобов'язані їх усі зібрати й представити публічно. Про такий реєстр публічних музеїв ми говорили з Ройтбурдом ще десь у 2020 році. Він запропонував, щоб Одеський художній музей першим зробив повністю відкритий реєстр своїх експонатів і артефактів, даючи приклад музейній спільноті».
Мені — послідовному критику успадкованого й культивованого музеями релікта у вигляді герметизму — така пропозиція видається дещо утопічною, хоча поточні реалії мають підштовхнути злам у цьому напрямку. З часів скандальної асамблеї Міжнародної ради музеїв (ICOM) в Кіото 2019 року, про яку я писала в статті «Нове визначення музею: від жорсткої критики до прийняття», точаться дебати про апдейт самого поняття «музей» і, відповідно, його політик. ICOM замахнувся на святе — той базис, на якому будувалася звична музейна філософія: «збирати, зберігати та допускати до спадщини на умовах елітарності та герметичності». Тоді дуже гучно пролунали голоси тих, хто представляв спільноти, які потребують музеїв, що мають безпосередній стосунок до їхнього життя, а не просто служать інтересам привілейованої меншості. Фронда у складі комітетів Франції, Італії, Іспанії, Німеччини, Канади та Росії, а також міжнародних комітетів п'яти музеїв заперечувала надто широке поняття сучасного музею. Автор теорії компенсації, історик Герхард Ріттер писав: «Як частий відвідувач музею впевнено скажу, що люди приходять насамперед дивитися колекцію. Усі інші опції роблять музей привабливим для багаторазового відвідування. Але без основної функції — зберігати й репрезентувати спадщину — він не заманить нікого й на один раз, оскільки перестане бути музеєм. Ми або відмовимося від цих "кладовищ", натхненних екстремізмом Поля Валері, або спробуємо виправдати їхнє існування. Та не коштом "множення сутностей", а завдяки чіткому артикулюванню самої суті».
Істина, як завжди, десь посередині. Дорошенко погоджується, що українські музейники жорстко проти ідеї таких відкритих архівів. І тут питання не тільки в консерватизмі, а й у розумінні того, що таке музеї взагалі. Класичне уявлення про «збірку шедеврів» диктувало відповідне ставлення до публічності: музейні співробітники вирішували, що демонструвати, а що не демонструвати. Так само і люди, які працюють в архівах, не поспішають робити доступними певні документи, «адже тоді не тільки вони, а й інші дослідники зможуть ними користуватись». Але, наполягає Костянтин, треба розуміти: усе, що перебуває в архівах, які належать Українській державі, належить усім громадянам України. Отже, абсолютно нормально, щоб не лише будь-який дослідник, а й будь-який громадянин мав доступ до будь-якої інформації з будь-якого архіву чи музею України. На додачу: що більше публічності, то ефективніше вона унеможливить крадіжки, підробки й таке інше.
Звісно, ми не могли не торкнутися болючої теми реституції. Дорошенко відверто каже про обопільну справедливість: «У нас досі в певних провінційних музеях виставлені роботи, вивезені Червоною армією з країн Європи після Другої світової війни. Мені навіть забороняли фотографувати роботи північного Відродження — «вони у нас з Німеччини, якщо їх побачать, захочуть забрати назад».
Костянтин вважає, що як країна, яка потерпає від жорсткого пограбування, ми маємо першими продемонструвати відкритість у питаннях реституції: «Як сильна держава, яка має суб’єктність, повернемо роботи, вивезені з палаців і музеїв Німеччини, Польщі, Румунії, окупованих радянськими військами в той час. Так, це викличе серйозне протистояння. Деякі зібрання можуть значно оголитися. І тут треба не просто мати волю, а розуміти, що настали часи, коли в інший спосіб промотувати себе неможливо. Ми просто зобов'язані прийняти реальність необхідності відкритих архівів».
У цьому сенсі надзвичайно важливі й приватні, сімейні архіви — слід заохочувати громадян зберігати, адже йдеться про великий обсяг інформації для майбутніх досліджень. Звісно, тут теж є свій виклик — кількість загиблих захисників і захисниць України збільшується, і родини вимагають гідної комеморації та музеєфікації. Але не можна заповнити музеї одностроєвими речами. Тут треба підключати ресурси для цифрової загальнодоступної архівації. Є кілька цікавих ініціатив, наприклад, цифрові меморіали, куди кожен може сам завантажити інформацію про загиблих.
Невизначеною є ситуація і з приватними колекціями. Деякі відкриті, але є колекціонери, які не зацікавлені демонструвати свої скарби. Дорошенко вважає, їхній інтерес зріс би, якби в Україні був нормальний закон про меценатство, що надавав би колекціонерам можливість зберігати свої колекції на якихось національних майданчиках: «Як свого часу легендарний український колекціонер Ігор Диченко передав власну колекцію авангарду на зберігання Музею історії міста Києва, а згодом Мистецькому Арсеналу. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки кожний музей — це фактично музей приватних колекцій. Там є конкретні зали, які носять імена тих чи інших колекціонерів, які надали свої роботи для показу. Їх не обов'язково дарувати, достатньо зробити відкритий доступ до них. Доволі креативно в цьому напрямку працює ГО «Музей сучасного мистецтва». Крім того, що вони збирають цифровий музей, то створюють мережу інституцій, мережу колекцій і державних, і приватних. Тут можуть доєднатися різні інституції, колекціонери, які, входячи в цю мережу, надають можливість, по-перше, вивчати роботи, експонати зі своїх колекцій, по-друге, використовувати їх у спільних проєктах і виставках. Цей підхід надсучасний, він випереджає час.
Резюмуючи, цьогорічний Конгрес Культури надав простір більш стратегічно значущим дискусіям, ніж абстрактні говоріння про те, як нам покращити хороше і зменшити погане».
Реституція поза популізмом
Тему всебічної справедливості підхопила Юлія Ваганова, генеральна директорка Національного музею ім. Ханенків. На моє питання, як слід вибудовувати подібну процедуру в наших реаліях, Юлія відповіла, що потрібна внутрішня суспільна угода, яка жодним чином не стане популістським рішенням: «Спільнота має домовитися про те, що відкритість для нас засаднича. Нещодавно моя колега зробила дуже цінний коментар: відкритість — це насправді про справедливість. Усі музеї, особливо постімперські, які починають відкривати свої колекції, стикаються з проблемою «хто що в кого поцупив». Так, буде складно визнати, що ми не святі. Це про дорослішання і сміливість говорити про ситуації, де ми не будемо ідеальними героями. Однак це не повинно працювати на поталу певних політичних амбіцій і бажання можновладців бути красивими, щоб заробити більше балів у західних авдиторій. Такі історії траплялися вже раніше, у 2000-х, коли ми повертали, наприклад, деякі архіви й артефакти до Німеччини. Дехто вважає, що це не було до кінця справедливим, тобто рівноцінним».
Щоб цього уникнути, треба зібрати експертну групу, що напрацює візію того, як ми бачимо цю справедливість. Ваганова пояснює, що це можна реалізувати по-різному: наприклад, ми кажемо, що нічого нікому не віддаємо, але надаємо доступ. Або це може бути компенсаторна реституція, яка полягає у фінансовій компенсації. Або, наприклад, картина десь у музеї, який дбав про неї, не знаючи, що вона чужа. Можливо, інвентарні записи були втрачені — тут ймовірні абсолютно різні сценарії. Тоді цей музей може отримати ексклюзивне право на довготривалу оренду цієї роботи, на папері повернувши її власнику. Можливий обмін роботи на якусь іншу, яка заповнить прогалину в колекції того чи іншого музею. Буває, власники залишають роботу в музеї, але вимагають вказати інформацію про те, хто вкрав, коли вкрав, як знайшлася. І це нормально, адже тоді публіка має доступ не тільки до роботи, а й до її історії. Було б непогано, якби й держава мала змогу викуповувати дещо. Шляхів багато.
«Це все про чіткі домовленості й пропрацьовані юридичні аспекти. І про потужну роботу науковців, які мають дослідити провенанси творів. А це стає все легше. Рівень цифровізації та ШІ допомагають відшуковувати інформацію майже звідусіль. Маємо відкритість, якої вже не зупинити», — додає Ваганова.
Кирило Ліпатов, куратор мистецьких проєктів, підтримує цю тезу. Конвенційна думка сучасного рівня дослідження взагалі не передбачає закритої культури: «Може бути певний період, певний час, певний регіон, але це все одно відкрита система. Якщо під час війни український матеріальний або нематеріальний аспект культури потерпає від її наслідків і культура є прихованою від дослідників і глядачів, це не означає, що її не існує. Рівень зацікавленості й свідомого ставлення до спадщини й того, що наразі відбувається в нашому культурному полі, збільшує це все. Культура — це та форма гри з контекстом, яка постійно триває. І все в цьому полі творить нові контексти й деконструює неробочі сенси».
Підкріплю цей стейтмент цитатою з «Архівної лихоманки»: «Нестабільне майбутнє, згідно з відкритим архівом, продукує більше архіву, і саме тому архів ніколи не закривається. Він відкривається з майбутнього».
Чому так мало медіамистецтва
Хто дійсно розвернув розмову у бік, протилежний до конвенційності, то це Богдан Шумилович, який у рамках дискусії «Невидимі фонди технічної культури» поділився «давньою фантазією» просувати зв’язок між культурою та тим, що зазвичай нею не вважають, — технологічною сферою. Іншими словами, він воліє просувати медіамистецтво, оскільки його сфери межові, вони не мають своїх фондів, колекцій, це почасти приватні ініціативи. Тут йдеться не про відкривання фондів, а про невидимі фонди, які ще треба ліпити, щоб вони збагачували нашу культуру. Технічне поле вимагає дійсно більше зусиль і ресурсів. Але воно дозволяє нам бути почутими на глобальному рівні, тому що медіамистецтво стає певним синонімом сучасного мистецтва.
Ось що Богдан розповів про враження від Конгресу, до організації якого долучився: «Я взагалі-то лякаюся велелюдних збіговиськ, а тут сто учасників! Та коли взнав, що будуть усі свої, зацікавився. Але у своєму ключі — відстоюючи, що має бути не тільки культура в конвенційному розумінні, але й трохи технологічної культури. Тому з’явився блок «Невидимі фонди технічної культури». На старті це не відразу схвалили, але я переконав: ви постійно варитеся в тій бульбашці, фонди, музеї, музеї, фонди... Ви забуваєте, що в нас культура — досить широка штука. Де розмови про українську кібернетику, про обчислювальні машини, про системи досліджень? Вони лежать мертвим вантажем, а це було б для багатьох досить цікаво.
Я був у захваті від дискусії, де ми говорили про Софію Яблонську, яку знають як авторку трилогії. У нашому центрі ми оцифрували її кіноматеріал. Це чудове занурення у феномен її особистого, нашарованого погляду. Вона ніби українка. З іншого боку, вона європейка. Але коли дивишся, що вона знімає, бачиш, як її гра з камерою вхоплює дух епохи… це не просто якась екзотика, це важливий матеріал, який якісно доповнює її тексти. Цілком згоден з літературознавицею Оленою Галетою, що всі компоненти доробку Яблонської не взаємозамінні. Олена вважає, що на Яблонську треба дивитися як на образ, що завжди є комбінацією її знімкування, фільмування і її тексту.
Та це дуже легко вилітає з уваги. Я спитав Олю Балашову, яка активно займалася медіамистецтвом, чому так багато закуповують конвекційних робіт, отого старого музейного штибу? Я вважаю звукові проєкти так само інформативними для документації досвідів війни та вартими включення до колекції. Звук теж може бути метафорою. Очевидно, що технічні аспекти впливають, адже потрібні потужні сервери для зберігання, але треба міняти саме ставлення до цього.
Я не хотів порушувати там тяжке питання, але ми знаємо, що до війни медіаархівом займалася Яніна Пруденко. Вона виїхала до Москви, і фактично це вже дорога в одному напрямку. Зараз продовжує лекційну діяльність у Росії, і це теж показник. Я до того, що вона володіє якимись роботами українських митців на усних домовленостях — і що буде, якщо її проєкт, наприклад, закриється? У будь-якому разі Яніна тепер у тій позиції, з якої вона вже не може говорити від імені українського мистецтва. Я шкодую, що свого часу не вийшло якось перетягнути її колекцію до нас. А тепер це навіть уявити неможливо».
Богдан був дуже радий долучити до цієї розмови шеф-редакторку сайту «Суспільне Культура» Катерину Яковленко, яка пише про відео як про мистецтво. Катерина почала з ремарки про те, що медіамистецтво варто називати мистецтвом рухомого зображення. Далі вона почасти відповіла на питання, чому в нас усе складно з його архівуванням: «Не хотілося казати, що до нас жодних досліджень не було, бо це неправда. Але багато чого змінилося. Тут можу згадати назву твору Дмитра Дульфана — ні Гройса, ні Бойса, ні Джойса («Ескіз світильника темнильника: Ні Гройса, ні Бойса, ні Джойса. 1995. — Авт.). Дульфан експериментував у 1990-х з різними медіа, у тому числі робив такі собі технологічні інсталяції. Це мені зрезонувало, адже і я, і інші колись апелювали до робіт Гройса. Зараз це неможливо, та й не цікаво. Цікавіше працювати з тим, що залишилося в тіні. Я згадую іншого митця, В'ячеслава Машницького з Херсона, який казав, що його задача — робити невидиме видимим. Він багато працював з локальним середовищем, яке часто перебувало поза увагою центру. Але великою мірою їм було начхати на всі ці глобальні процеси, вони просто отримували задоволення від того, що робили. Один з перших відеоартів, який зарахували до історії відеоарту, це аматорське відео «Білозерські розборки», 40-хвилинний треш-контент у дусі синтетичного авангардного відеоарту початку 1990-х. Це відео спровокувало розмови, а потім усе заглухло, тому що немає інституції, яка б це систематизувала й каталогізувала. Тільки-но зникають локальні дослідники, натхненні цими пошуками й знахідками, зникає і знання про ці роботи, і ми знову починаємо спочатку. Дульфан, Василь Цаголов, з його «Твердим телебаченням» у 1990-х, згодом повернулися до живопису, до зрозумілих медіа. І це насправді дуже велика трагедія українського мистецтва».
Додам, що ми з 2002-го робили в Херсоні не менш культове «Рідке телебачення» — за цим посиланням можна подивитися найкраще з херсонського відеоарту, який визнали значущою у своїй унікальності сторінкою в історії мистецтва рухомого зображення.
Людина як архів
Богдан Шумилович зауважив, що чимало учасників дискусій апелювали до мистецьких практик Алевтини Кахідзе як до взірця авторської методології архівування життя. Справжня людина-архів, з унікальним баченням культурних процесів, яке, безумовно, стане джерелом для відтворення, дослідження чийогось життєвого, творчого досвіду.
Саме тому нікого не залишила байдужим панель «Чи може людина стати «фондом»? Фондами може стати все», яку модерувала Анастасія Платонова.
Усі співрозмовники згадували емоційний виступ воєнної кореспондентки Анни Калюжної, яка розповіла, що до 24 лютого 2022 року була парламентською журналісткою, робила антикорупційні розслідування, висвітлювала «прискіпування до нашої тодішньої влади». А після вторгнення почала документувати свідчення людей, що стали жертвами російських воєнних злочинів, а також знімати репортажі з гарячих точок фронту. Її батько й колишній чоловік пішли добровольцями, мати живе за кілька десятків кілометрів від окупантів, тому війна для неї — персональна справа. Однак Анну непокоїть тенденція усвідомлення людьми, що можна бути на війні лише завдяки особистим історіям. На її думку, люди всіх сфер повинні їздити туди, де війна дуже близько, а не на закордонні ретрити: «Чесно, я не бачу чогось, що було б зараз важливіше і справжніше, ніж війна. І я готова ризикувати життям лише заради людей, для яких часто єдиною моральною сатисфакцією того, що вони жертвують нормальним життям, є те, що про них дізнаються не колись через 30 років, а зараз».
Затамувавши подих, ми слухали про людей-фонди — Сергія (Джедая) Ротчука, військовослужбовця бригади «Азов» й учасника оборони Маріуполя; Арсена (Лемка) Дмитрика, командира батальйону бригади «Азов» й інших.
Акцентуючи на важливості події як майданчика, аби проговорити проблеми секторальної співпраці, Юлія Ваганова була вражена саме роботою воєнних кореспондентів: «Вони зробили перший поштовх, перший крок для того, щоб побудувати цю тему й далі говорити про це. Це фокус на людиноцентричності, про яку завжди варто пам'ятати. Адже наші колекції, як правило, безіменні. Та самі люди як носії інформації є частиною нашої спадщини. Це треба фіксувати й колекціонувати — у хорошому розумінні. Окрім викрадення скарбів, є викрадення людей, і це все також питання архівів, збереження інформації про сьогодення. Власне, мене вразило на Конгресі те, що я побачила всі шари, коли все сконцентровано в одному місці. Утім хочеться, щоб це не стало одноразовим заходом. Має бути стратегія, ці теми мають підхоплювати масмедіа, причому не з нашої бульбашки, а на рівні державних медій, як інструментарій для встановлення справедливості».
Юлія нагадала про ІІ Форум «Українська культурна спадщина: #ДійЗадляСпадщини» наприкінці травня в Києві: «Там на останній панелі, яка розривала на шматки, Лариса Денисенко розповідала про сексуальне насилля проти жінок і чоловіків. Це ж усе та сама історія, ті самі архіви, і все це потрібно відкривати і якоюсь мовою про це говорити».
Мені це все відгукується постійно. Ще в окупації я перекладала історії жінок і дівчат, які пережили насильство. Перекладала й ридала. Після 40-ї історії я відмовилася це робити, адже мене просто задавив тягар знань про цей жах. Згодна з Юлією, що у випадку таких «архівів» ми ще не вміємо говорити про страшні приклади насилля. Тим більше, що можемо відкрити щось таке, що нам буде не дуже приємним. Це знову про справедливість в обидва боки.
Наостанок зауважу, що впродовж усіх дискусій регулярно лунало слово «сміття» — у контексті відбору до списку того, що варто передати наступним поколінням. Коли «сміття» стає спадщиною? Згідно з Ассманн, архіви сортують пам'ять, а збережені предмети утворюють своєрідну латентну пам'ять або залишки цивілізації — сміття. Його більше не використовують, але в архіві воно набуває нового значення, нового маркованого статусу. Власне із цим, у найширшому сенсі, й розбиралися на «Відкритих фондах».
Як підписантка Маніфесту Коаліції дієвців культури, скористаюся словами культурологині Світлани Федонюк: «Дієвці культури зараз закладають сад нової української культури». Мої саджанці, сподіваюся, теж не будуть зайвими.
Подію організували Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська-35» за підтримки Львівської міської ради, Міжнародного фонду «Відродження» і Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.