Дмитро Грешко — досить плодовитий документаліст. Кар’єру розпочав ще у 2018 році з короткометражного фільму «66 сцен з Ужгорода». Уродженець Закарпаття, він створив парафраз фільму Йоргена Лета «66 сцен з Америки», де в такій самій спостерігально-медитативній формі простежив за рідним містом. Згодом використовував пейзаж як візуальну форму сторітелінгу в стрічках «Сніжні Барси Карпат» (2019) про гірських рятувальників і «Між небом та горами» (2021) про пандемічні будні парамедиків у високогірній Колочаві.
Також варто згадати, що Грешко — співзасновник Карпатського гірського міжнародного кінофестивалю, який відбувається восени в Ужгороді. У фокусі заходу теми гір, гірського туризму, спорту й екології. Минулорічна добірка представила фільми від чеського документального дослідження гірських лишайників до національних про спадок гуцульської культури та проблему вирубки карпатських лісів.
«Дівія» стала magnum opus режисера. Грешко намагається довести до ідеалу роботу з пейзажем як візуальним засобом документалістики. А також досягає повної медитативності, яка замінює структуру та драматургію сюжету. У результаті вийшло, мабуть, найбільш абстрактне документальне кіно в українській кіноіндустрії.
«Дівія» абсолютно бездіалогова. Кілька років після початку повномасштабного вторгнення Грешко знімав прифронтові території (від Слобожанщини до Таврії) — фіксував, як війна змінює природу. Режисер не надає жодного контексту чи пояснень — лише чистий візуал, де зйомки з дрона доповнює робота з камерою. Він створює неймовірно красиву і трагічну картину природи і війни.
Аерозйомка в «Дівії» дає загальні плани пощерблених полів, вигорилих лісів і буйства зелені там, де до приходу росіян була водна гладь Каховського водосховища. Спукаючись із небес на землю, камера Грешка демонструє роботу саперів, які звільняють поля від протитанкових мін, неначе від чиряків. Показує зооволонтерів, що годують розгублених котів у випалених селах і рятують собак, які шукають прихистку на дахах затоплених будинків. Тривожну музику у фільмі періодично розривають звуки вибухів — то російський танк розлітається на шмаття десь посеред Слобожанщини, то великою стіною попелу й ґрунту піднімається одночасний вибух десятка мін.
Такий мовчазний і майже вільний від контексту спосіб нарації може і дратувати, і заворожувати. Адже доводиться понад годину споглядати калейдоскоп пейзажів понівечених війною територій, не маючи жодного уявлення, що це за території. Харківщина? Херсонщина? До кінця не зрозуміло. Та водночас цей спосіб спонукає до глибоких роздумів й уважного перегляду — і це дозволяє вгадувати окремі місця за певними ознаками, як-от половецькі баби з Ізюма або жаби поруч з дельфінами на Херсонщині.
Так чи інакше, «Дівія» — не класична документальна стрічка. Це великий імпресіоністичний пейзаж, який, з одного боку, вганяє в стан медитації (чи сну), з іншого, він змушує задуматися над проблемою, яка на тлі численних людських жертв і зламаних доль часто відходить на другий план. Це проблема впливу війни на природу. У фільмі Грешка унаочнені дві ідеї. Перша — люди своїми війнами руйнують природу. Друга — природа відновлюється попри шрами від металу й пороху і стає не менш красивою, ніж була.
