Лютий 2022-го у вільнюській родині представників вищого середнього класу минає доволі похмуро. Чоловік Вітас блукає квартирою: розвішує білизну, готує їжу, відвозить доньку до школи й перемикає телевізійні канали. Натрапляє на репортаж про новий фільм литовського режисера про 1990-ті. Гіркота, що з’являється на його обличчі, знаменує затяжну творчу стагнацію, яка і є основним паливом його кризи середнього віку. Цю ж кризу переживає його дружина, втім з протилежними симптомами. Приваблива й харизматична Марія обіймає високу посаду в рекламній агенції, купається в заслужених похвалах керівництва й навіть встигає таємно крутити роман з коліжанкою. Залишилося тільки кинути чоловіка-невдаху й нарешті жити на повну.
«Я тебе більше не люблю, я тебе ненавиджу!» — волає Марія в машині на приголомшеного чоловіка, що, вочевидь, не має ані фінансових, ані ментальних ресурсів для самостійного життя. Довгий дубль статичної камери лише раз повертається ліворуч за Вітасом, що виходить з машини прокричатися крізь сльози. Сконструйована дистанція між героями й сатурація діалоговими кліше пересічного кіно про сімейну драму набувають сенсу на початкових титрах — вони зʼявляються на 22-й хвилині стрічки, вранці 24 лютого 2022 року, заперечуючи буквальне прочитання назви фільму.
У широкій парадигмі ігрового кіно про українсько-російську війну, тим паче західного виробництва, метафоричний ресурс державної трагедії в перетині сімейних/романтичних драм невичерпний — згадаймо хоча б «Під вулканом» Даміана Коцура. Ця метафора також зʼявлялася зі злішими намірами, як-от у фільмі «Глухі коханці» (Deaf Lovers) російського режисера Бориса Гуца про зародження кохання українки й росіянина на тлі війни, що постає як недоречний символ примирення «братніх народів». На щастя, «Як розлучитися під час війни» — третій повнометражний фільм Андрюса Блажевічюса — не спекулює примітивними конотаціями війни. Точніше навпаки: війна тут не постає метафорою, а є центральною, самостійною віссю сюжету, де сімейна криза використана як ресурсний кейс-стаді для дослідження некомфортних жестів європейської ліберальної натури загалом.
Ранок 24 лютого паралізує Вільнюс. Марія й Вітас, прокидаючись у різних кімнатах на межі панічної атаки під новинний репортаж, заспокоюють доньку Довіль обіцянками: «на нас ніхто не нападе». Тут слід віддати належне тому, як режисер відобразив хаос, що охопив місто: сльози болю за українців, спалах ненависті до Росії і переконаність, що Литва наступна в черзі — справді автентично скомпонований психологічний стан щиро співчуваючих людей. А втім, куди б герої не рушили цього дня, всюди звучить магічна заспокійлива фраза: «Ми ж у НАТО, у нас все буде добре». Так вибудувані центральні паралелі фільму — справжня солідарність з Україною і особистісне благо, які змішані й загострені так, що чим далі розгортається сюжет, тим смішнішим і трагічнішим він стає. Іронії й драми в календарній випадковості розлучення Марії й Вітаса чимало, але ж саме ця випадковість дарує кожному заповітний поштовх до соціальної експресії та, зрештою, вивільнення з особистісної нерішучості, чого їм так бракувало в повсякденні.
Для Марії, з її затятою проукраїнською позицією та довгоочікуваними змінами на користь чарівного лесбійського роману, істерія початку війни знаходить ідеальний канал викиду адреналіну. Разом з донькою вона селить у своїй гарній квартирі матір з двома синами з Харкова. А коли з’ясовується, що її рекламна компанія вирішила залишити російських акціонерів, вона негайно звільняється. Куди складніше Вітасу, що переїжджає до батьків, які прикуті до російських телеканалів, що навіть за вечерею буденно видають пропагандистські байки й цілком серйозно пропонують синові пошукати щастя в Росії.
Та безжалісний плин часу так само невблаганно знижує градус емпатії, поступово, але впевнено нормалізуючи факт війни і, як наслідок, перетворюючи всю вільнюську підтримку України на дивакуватий перформанс. І режисер не відмовляє собі в задоволенні познущатися з його циркової природи. У клубі п’яна молодь танцює під техносет на підтримку України, на вулицях з’являються мистецькі акції сумнівної якості. Однак саме на цих акціях Вітас знаходить вкрай зручну можливість постати перед камерою й нагадати про своє режисерське минуле співгромадянам. А що ж робити з російськими акціями тієї рекламної фірми? Треба просто переказати тисячі євро, найняти українців на роботу — і з часом хвиля хейту точно розвіється! Чи варто взагалі казати, що ця вкрай імпульсивна сублімація особистої кризи в соціальний активізм зіграє з Марією та Вітасом злий жарт?
«Як розлучитися під час війни» — це дотепна, прониклива комедія, яка не прагне бути повчальною чи викривальною історією. Навпаки, фільм безжально оголює тупикову позицію дуальної риторики й обмежений термін придатності гострої фази емпатії, він відмовляється від дидактики на користь багатошарового й безкомпромісного портрета реакцій на глобальні звірства та людську корисливість. Режисеру вдалося ідеально збалансувати градус щирого співчуття до України і водночас вдумливо зануритись у суть проблеми через самовисміювання. Попри блискучий сценарій і акторську гру, цього ефекту навряд чи вдалося б досягти без специфічного режисерського підходу. Сувора статична дистанція на тлі холодних інтерʼєрів створює необхідний для сюжетної авансцени театральний ефект. Це дарує глядачеві зручні умови для занурення в глобальну суть і не дозволяє відволікатися на нюанси міжособистісної драми.
Складно уявити походження цього фільму з будь-якої іншої європейської країни. Загалом Литва переживає свій моментум останні кілька років — починаючи з фестивальних тріумфів «Slow» Марії Кавтарадзе — чутливого висловлювання про асексуальність, чи «Tоксік» Сауле Блювайте — про підліток, що намагаються вирватися в модельний бізнес зі глухого села. А останній рік, ще щедріший на чудове литовське кіно, демонструє певні структурні схожості, що навіть натякають на зародження хвилі. Окрім статики й повільності, у спільному нові литовські фільми мають урбаністичний простір, у дієгезис якого вривається нав’язливий дух совка — цим характерний, зокрема, актуальний фестивальний улюбленець «Гість» Вітаутаса Каткуса. Або ж тривожна загроза російської агресії, яка, знов-таки, стає поштовхом для каталізаційних змін, як у фільмі «Ремонт» Габріелє Урбонайтє, де головну роль виконує блискуча Жигіманте Єлена Якштайте. Вона грає і в «Як розлучитися під час війни», і саме цей фільм остаточно сформував формальні й риторичні модальності нового литовського кіно. Зокрема, воно підставно відсилає до стилю Валентина Васяновича, особливо його останнього фільму «За перемогу!» — не менш самоіронічного тейку на сімейний розпад у повоєнній Україні. Його стилістичний та ідеологічний вплив на сучасний литовський кінематограф прозорий: режисери часто згадують його постать в інтерв’ю, та й загалом «За перемогу!» був частково спродюсований тією ж литовською компанією, що й «Як розлучитися під час війни».
Але якщо Васянович невтішно дивився в майбутнє, то Блажевічюс намагається оговтатися від пережитого, уже давнього минулого, датованого 2022 роком. Литва — чи не найбільш співчутлива до нас країна — геть не знає, як дати раду своїй позиції. З одного боку, країна справді налякана загрозою вторгнення і травмована жахливими новинами, а з іншого — усе це страшенно набридло. Та якщо резюмувати головне питання, яке лежить у відкритій риториці фільму, воно, мабуть, звернене до совісті: чи нормально всім живеться після такого короткочасного й істеричного проукраїнського сплеску на початку повномасштабного вторгнення? Замість відповідей приголомшливу реакцію демонструє маленька донька, єдина твереза людина в цій історії. Її гіперуважне спостереження за скаженими батьками та жахливими новинами кристалізує всю сутність цих реалій у безмовному погляді — погляді, де Європа може впізнати свої емоції, які вона так талановито навчилася пригнічувати.