Українська ідентичність та горизонтальні структури проти російського хаосу
Я був нещодавно на зустрічі, де ми говорили про питання ідентичності: як її формулювати, чи може цим займатися держава і чи не буде це сприйнято суспільством як тиск та нав’язування. Як, приміром, трапилося з патріотичним кіно — воно вийшло з точністю до навпаки.
У нас є ворог, який дуже потужно працює в темі створення міфів. Можливо, ви знаєте такий термін — «рефлекторне керування», або як самі вони себе називали — методологи. У часи СРСР був такий Щедровицький. І це були такі ігри інтелігенції: освічені люди думали над тим, як керувати бидлом. Є такий класичний референс у Стругацьких, у книзі «Важко бути Богом» — герой Румата, такий собі прогресор.
І ці методологи використовували певну теорію і навіть практикували, як вони це називали, «ігри». І цей рух методологів (вони не були дисидентами) налічував десятки тисяч людей. Вони напрацювали технологію, як можна дійсно керувати суспільством. Я трохи почитав їхні праці. Спосіб простий: шукаються тригерні точки в суспільстві або штучно створюються — і системно на цю точку тиснеш. У тебе є аналітичний центр, який може спрогнозувати реакцію. Головне завдання — максимальна реакція. Коли людині постійно тиснуть на цей тригер, вона або лякається, або їй боляче. І в цьому стані дуже легко маніпулювати.
Завдання до 25-го року було і у нас, і на Заході — максимально фрагментувати суспільство. Створюєш більше тригерів, довкола них формується бульбашка, а потім вони між собою комунікують, усе решта їх не цікавить, тому що вони шукають інформацію навколо рани. Вони в розпачі та зневірі. Апокаліптичний світ — що робити? Тут з’являються такі хлопці-популісти: «Не хвилюйтесь, ми все знаємо». Simple solution.
Треба розуміти, що лівий наратив в Україні — це кдбешна історія, але він працює і в Європі, і в Латинській Америці. Туди ж додається антиколоніальний рух, екологи. А права повістка — це почав робити Дугін. Пам’ятаю, як на початку 2000-х він збирав таких маргінальних неонациків у Пітері. Я ще не міг зрозуміти тоді — навіщо? Але вони вибудовували зв’язки з усіма крайньо правими по всьому світу. І як вони працюють зараз: вони дають технології, як просувати, і трохи грошей. Точно як говорив Верховенський у «Бісах»: як керувати суспільством — «треба развратить и запачкать».
Якщо вивчати антологію зла, то «Біси» Достоєвського — це просто підручник того, що таке сучасна Росія. З точки зору пізнання це варто розуміти. Там маргінальне угрупування, яке вбило людину, але зараз це реально мейнстрим.
Але у 25-му році Росія зробила наступний крок — вона винесла свій хаос на Валдайський клуб (формування, створене для пропаганди РФ і «русского мира» за кордоном). Головний наратив: коли руйнується світовий порядок, треба сіяти хаос. Я подивився їхні головні тези. Подумав: ок, можливо. Потім, мабуть, місяць тому голова МІ-6 підтвердив, що головне завдання Росії — сіяти хаос.
А тут у нас ще «чарівне дзеркало», чи скоріше криве, — Трамп, який підсилює цей хаос у світі. І тоді структуровані авторитарні режими, звісно, в цьому хаосі мають певні переваги, тому що вони керовані, а люди — в розпачі та зневірі. Зневіра — один із смертних гріхів.
Що робити далі? Як протидіяти хаосу? Хаосу може протистояти лише певна жорстка структура, але в турбулентному світі вона буде руйнуватися.
Скоріше потрібна гнучка кристалічна решітка. Як її будувати? Нещодавно канадійський прем’єр сказав у своєму виступі, що є передчуття нової мобілізації людей, вибудовування такої горизонтальної мережі, структури, яка гнучко і швидко може реагувати, тому що бюрократичні машини не встигають. І в цьому горизонтальному формуванні насправді Україна попереду всього світу, тому що в нас є цей досвід. Хоча він латентний, скоріше інтуїтивний.
Як робилися Майдани? Це горизонтальна структура. Перший Майдан — хоч і були лідери, але організація всередині була горизонтальна. А Революція Гідності була суто горизонтальна. І це дуже важливий кейс, коли формується така спільнота, яка швидко мобілізується, яка може напрацьовувати наративи. Єдине, що в нашому випадку — воно довго не тримається. Тобто є мобілізаційний ресурс на якусь кількість місяців.
Те саме було, як почалося велике вторгнення: швидка мобілізація, але за рік і далі вже складніше, тому що хтось втомився, хтось у розпачі. І знову ж таки працюють росіяни, які додають фрагментацію суспільства, закидають наративи, що вибудовують цю зневіру.
Зараз холодно в Києві, але я відчуваю формування такої солідарності, тобто правдивої історії. І важливо знайти певну форму, як це продовжувати, щоб це було не лише у формі мобілізації, а щоб це була форма життя.
Ми завжди бідкалися з приводу «хуторського мислення» в Україні — коли я порпаюся у своєму господарстві, а інше мене не цікавить. Але з іншого боку, в цьому є своя правда. Тобто у тебе є база, де людина створює свій осередок, свою якусь точку опори. А далі — як вибудовувати довіру? А друге питання: як взагалі побудувати можливість розмови?
Реальний діалог та вихід із «функції» в людину
У нас немає школи реального діалогу. Питання — де цього можуть навчити? У родині цього часто немає через різницю свідомості, досвіду, цінностей. Школа — стовідсотково ні. Університет — ні. Робота також навряд чи.
Я часто запитую на зустрічах: коли ви останній раз розмовляли з людиною, а не з функцією? Тобто ми всі розмовляємо з функцією — неважливо: дружина, чоловік, діти, батьки, касир у супермаркеті, колеги на роботі. Це функція. Чому функція? Тому що простіше. Людина кожного разу змінюється, а функція більш-менш стабільна.
Касир — зрозуміло, дружина — зрозуміло, чоловік — зрозуміло, у тебе є функція. А людині лінь напружуватися. Вона думає: зрозуміло, переді мною помаранчевий кубик. Якщо ще на початку спілкування це якось було коректно, то через пів року чи десять років це вже не помаранчевий кубик, а синя кулька, а я продовжую спілкуватися з тією старою формою.
Конфлікти в родинах насправді через це. Я продовжую спілкуватися з оранжевим кубиком, а вона, моя дружина, спілкується з тим прямокутничком, а я вже не прямокутничок. Я очікую, щоб був кубик, і відчуваю, що мене хтось обманює. Як же так — ми ж домовлялися, це ж кубик.
Це питання насправді дуже екзистенційне. Тому що якщо ми не вміємо бачити людину, то ми не бачимо і себе. Ми не бачимо себе як людину. Ми маємо лише уявлення. Ти граєш роль і очікуєш, що всі очікують від тебе, що ти маєш бути помаранчевим кубиком. А ти давно не помаранчевий кубик. І це внутрішній конфлікт.
У різних спільнотах ти граєш різні ролі. Знову ж таки — функція. А де ти як людина? Де цей простір, де ти можеш бути людиною? У західному суспільстві так само — всі грають ролі. Ще Шекспір писав, що весь світ — театр, просто актори дуже погані (усміхається). І якщо немає діалогу між людьми, якщо немає школи, немає розуміння — яка може бути довіра? Ти інтуїтивно відчуваєш, що перед тобою функція.
Я завжди пропоную дуже просту річ: спробуйте в супермаркеті звернутися до касира як до людини. Просто скажіть: «Доброго вечора», «Як справи?» Просто усміхніться їй — особисто.І ви побачите зовсім іншу реакцію. Вона відчує зустріч людини з людиною. Це певне зусилля, бо легше встати в чергу з поганим настроєм, кинути товар, буркнути й піти. Але ми втрачаємо цю можливість — побачити.
Це не просто. Але для нас, особливо в таких обставинах, як війна, коли руйнується весь світ, це критично важливо — навчитися чути одне одного.І якщо ми свідомо це робимо, якщо намагаємося вибудовувати цю школу діалогу— не монологу, тоді з’являється шанс. Бо зазвичай це все одно історія монологів: я такий, я такий і все. А справжній діалог — це коли між вами створюється додаткова цінність, коли народжується певний сенс, коли ви його будуєте разом і знаходите нове бачення.
А люди ж часто впевнені: або одразу блок, або діалог на рівні «сам дурень». І все — на цьому все закінчується.
Українці за кордоном як ресурс
Об’єднання українців за кордоном — насправді великий виклик. З точки зору безпеки та адвокації України, донесення певних сенсів у світ, українці — це шалений ресурс.
За різними оцінками, це 25–30 мільйонів людей, які асоціюють себе з Україною. Стара діаспора, нова діаспора — це майже півкраїни. І в нас майже немає жодної стратегії комунікації з цією спільнотою. Є, умовно, Конгрес українців — але це не дуже цікаво. Є певні організації в кожному місті, наприклад у Польщі — кілька українських організацій, які між собою сваряться, штовхають одне одного ліктями, не можуть домовитися. Немає культури домовляння.
А держава — це унісон для авторитарних режимів: всі співають однаково. А Україні скоріше притаманна поліфонія. Коли ти чуєш кожен окремий голос і коли вони налаштовані — це звучить дуже круто. Але питання: як це налаштовувати? Що може бути камертоном? Як домовитися, щоб ми, умовно, «співаємо» в одній тональності — соль-мажорі чи соль-мінорі? Хто є модератором? Хто заспівує? Хто починає?
І це, насправді, дуже схоже на те, як сьогодні люди співають разом. Там ніхто не знає нот. Хтось починає співати — навколо це підхоплюється. Потім у тій самій пісні хтось інший може заспівати, продовжити ту ж пісню, змінити тональність. І в цьому — крутість. Але всі приймають правила: ми налаштовуємося одне на одного. І якщо ви розумієте цю традицію, яка якимось дивним чином зберігається, і трансформуєте її в соціально-політичне життя як метафору, — то це класний кейс.
Є ще один приклад — організації та успішного державно-приватного партнерства — дрони. З 2014 року я знав кілька компаній, які почали розробляти дрони. Вони ніяк не могли налаштувати співпрацю з державою. Але протягом майже восьми років це дало базу для того, щоб, коли виникла потреба, швидко мобілізуватися й організуватися. І ми, в принципі, вийшли на паритет, а десь навіть перемагаємо Росію — при тому, що вихідні умови були зовсім не на нашу користь.
І от питання: як це працює? Тобто ми можемо: є позитивний кейс, партнерська історія — і це є в нашій традиції. Це треба налаштувати так, щоб це стало нашим образом свідомості — образом гнучкого, кристалічного рішення.
Про свободу, систему та глобальну безпеку
Якщо з дронами ясніше, то в гуманітарній сфері постає питання: а як ми працюємо там?
Бо зазвичай, чи то всередині країни, чи то за межами, роблять івенти — це не система, а разова подія: концерт, виставка, вистава — що завгодно, але один раз. І щоразу це як метафора: ти ніби кидаєш зернятка, але в тебе немає агрокультури. Ти не розумієш, як орати, як поливати, які добрива, які пестициди. Ти просто кидаєш пшоно, якісь помідори, огірки, гарбузи — і щось росте. А як воно росте — незрозуміло. І в той самий час цю ж «землю» обробляють росіяни. І в них є агрокультура. Вони роблять це свідомо. Навіть історію з «хорошими росіянами» вони роблять просто перфектно.
Якщо говорити про методологів — і це не конспірологія, то Кирієнко — один із ключових мозкових центрів, автор концепції «русского мира» — методолог. Голова офісу Путіна з питань війни — методолог. Сурков — методолог. Марат Гельман — методолог. Я називаю лише найбільш відомі імена, залучені до цієї історії.
У чому проблема, наприклад, західного суспільства? Я багато спілкувався у Франції, в Європі загалом, в Америці, в Канаді. Вони можуть обговорювати ЛГБТ, фемінізм, кліматичні зміни — усе дуже важливо, правильно. Але вони мені нагадують дітей, які ліплять пасочки на березі океану, коли на них насувається цунамі. Так, ваші пасочки дуже важливі, але якщо прийде цунамі — і це не тільки росіяни, а й свої ж неонацисти, — що ви будете робити?
Ви думаєте, ви й далі будете бавитися у ЛГБТ, фемінізм, екологію? Ні. Просто не буде такої можливості. Усі ці спекуляції про свободу слова закінчаться. І тоді постає питання: а що таке свобода?
Це надзвичайно складне питання. Усі мої екосистеми: DakhaBrakha, Dakh Daughters, Nova Opera та інші — за цей час ми зробили близько 500 івентів по всьому світу. Це дуже багато. І не завжди, але дуже часто ми намагалися організовувати комунікацію з глядачем. Я завжди питав: а що таке свобода?
Пригадую у Франції: перше слово їхнього державного гасла — «свобода». І коли я питав, що це таке, я майже ніколи не чув більш-менш притомних відповідей. Слово є, а наповнення — загубилося.
Якось на одній пафосній конференції з американцями я знову питаю: ви дуже часто вживаєте це слово — «свобода». А що ви під ним маєте на увазі? Що це для вас означає? І відповідь була дуже проста: «Я можу робити все, що захочу». Вітаю, кажу я, крута відповідь, а поруч стоїть дядько зі зброєю — і він теж хоче робити все, що захоче. І в кого тоді більше свободи?
Окей, кажуть, я можу говорити все, що захочу. Я кажу: без питань. Але поруч є дядько, в якого тисяча ботів. А ти говориш своїм чесним, живим голосом. І що важить твій голос проти тисячі ботів? Нічого. Його просто не чують, його заглушують.
І тоді я, звісно, не академічно, але запропонував таке визначення: свобода — це завжди про відповідальність. Ти щось робиш свідомо, робиш крок — і береш за нього відповідальність. Відповідальність перед собою, перед родиною, перед суспільством, перед містом, перед світом. Ти її усвідомлюєш.
Тоді одразу виникає наступна думка: багато людей хочуть свободи, але не хочуть ризику й відповідальності. Якщо хтось бував у західному суспільстві й подивиться на бюрократію — в Німеччині, у Франції — то все стає зрозуміло. Я, наприклад, три роки був «тимчасово переміщеним» у Франції. За ці три роки я отримав більше листів, папірців, електронних повідомлень, ніж за все попереднє життя. У якийсь момент у мене зібралася просто купа цих листів. Я розумію, що треба реагувати, щось робити — і думаю: оце гімн свободи? Тобі, насправді, вибудовують дуже жорстку рамку.
Я питаю французів: навіщо це все? Вони кажуть: людям же треба працювати. І ти приходиш у безліч офісів, де всі сидять. Це просто кафкіанський світ: ти маєш підписати папірець, поставити штамп, перейти в інший кабінет, потім ще в один, призначити рандеву. І я думаю: вау, як вони свідомо вибудували для себе такий бюрократичний концтабір, бо вони, насправді, дуже бояться відповідальності.
І коли вони кажуть: «От ми протестуємо», — я кажу: давайте порівняємо. Ваші протести у Франції, коли палять автівки, — і наш Майдан, де вбивали людей. У нас майже не було знищення міста. Одна вітрина тріснула, кілька автівок — і то тітушки палили один автобус. Чому так? Тому що люди на Майдані відповідали внутрішньо. Вони розуміли: це наша країна, наше місто. Навіть коли брали бруківку, робили це обережно — так, щоб потім можна було відновити. І це, знову ж таки, про ціну відповідальності.
Цьому можна і треба вчитися мирно. Це база відповідальності. А не так, як у Німеччині: настукати на сусіда, що він не так припаркував автівку, чи що він щось не туди повісив.
Як донести український наратив через культуру
Але як це сформулювати? Коли ти це просто говориш ротом, це одна річ, людям дуже складно це приймати. То як донести? Як упакувати цю історію? Як достукатися до сердець?
І тут знову — досвід. Ми зробили дві вистави, дуже сенситивні. Одна — «Danse macabre» з Dakh Daughters, друга — «Серце матері».
«Danse macabre» — це документальна історія дівчат Dakh Daughters, дуже трагічні історії жінок з Бучі й не тільки. І це працювало: майже 90% глядачів плакали. Там ніхто не кричав, не було істерики, актори нічого не «тиснули». Але коли люди відчували цей портал — Україну — у 2022–2023 роках, це працювало. А потім вони продовжують плакати, але до мене підходить продюсер і каже: «Розумієш, вони більше не готові до такого рівня чутливості. Ми не хочемо це бачити».
Друга вистава — «Серце матері». Документальна історія матері. Там просто розрив. І реакція та сама: «Ні, це занадто».
І я розумію їх. З точки зору людини, яка сидить із круасаном, кавою, цигаркою на терасі, — це дуже схоже на фільм «Меланхолія» Ларса фон Трієра. Там ти бачив планету, яка насувається. А тут — те саме, тільки вона ще не димить. Вони сидять у своїх кав’ярнях і ресторанах, і є ілюзія нормального життя. Хоча латентно вони відчувають: світ тремтить та руйнується.
Тоді питання: що дати? Як дати? Треба дати надію. Бо людина, коли інтуїтивно відчуває це насування цунамі, не хоче дивитися на нього прямо, наживо. Вони будуть співчувати дистанційно — і тут, до речі, Росія дуже технологічно це використовує. Як це просувалося у світі, як перебивалася повістка навколо України. І знову — це не конспірологія. Ви маєте розуміти: більшість лідерів палестинського руху навчалися в Університеті Патріса Лумумби — фактично філії КГБ, а потім ФСБ. Їх там навчали, як це все робити.
З іншого боку — релігійні організації, ісламські рухи, яким легко організовувати масу. Плюс співпраця з лівими рухами, зокрема в американських університетах, які часто взагалі не розуміють, про що говорять.
Єврейський досвід діалогу
Ви ніколи не замислювалися, чому євреї — одна з найбільш успішних націй у світі? З точки зору грошей, математики, музики, шахів, банків. Я колись поділився гіпотезою з дуже поважним євреєм. Я, до речі, сподівався, що я єврей, але не склалося — виявилося, що 92% українців (усміхається).
І він пояснив мені роль рабина. Рабин — це не тільки про історію чи релігію. Це комунікатор, вчитель, до якого люди приходять із питаннями. Але він ніколи не дає прямої відповіді. Він розповідає притчу. Тому там є первинна школа. По-перше, щоб поставити питання, ти маєш навчитися його формулювати. Це перший крок. Другий крок — ти маєш почути, що тобі сказав рабин. Але відповідальність за висновок — на тобі. Рабин дає тобі притчу. А що ти з нею зробиш — це твоя відповідальність. В тебе вже є первинний діалог: ти щось сказав, ти щось почув, і потім зробив власний висновок. І ця школа насправді дає можливість домовлятися. У них є первинна школа діалогу, розмови. Коли я це озвучив, він сказав: «Ти розумний. Я ніколи так про це не думав, але це дуже схоже на правду». Поважають не найбагатшого, а того, хто може бути комунікатором, медіатором.
Так само — адвокація. Як євреї лобіюють Ізраїль у світі, попри шалений спротив, як вони мобілізують суспільство — і країна стоїть. Так само вірмени, китайці. Вони не асимілюються повністю, зберігають ідентичність.
А українці часто асимілюються. Стара діаспора трималась на релігії і псевдофольклорі, вигаданому Радянським Союзом — віночки, шаровари. Молодь цього не сприймає. І зараз навіть Конгрес українців розуміє: у них майже немає контакту з освіченою молоддю, студентами, нерелігійними людьми. Це не їхній мейнстрим.
Маніпуляції, кенселинг росіян і сила міфу
Тепер — про маніпуляції. Є таке поняття, як рефлекторне керування. Будь-яка реакція підсилює атаку. Якщо тебе назвали «корупціонером» і ти кажеш «я не корупціонер» — у свідомості все одно закріплюється слово «корупціонер». Спростування фейків часто працює проти тебе.
Кенселити — не працює. І майже завжди все робиться під чужим прапором, без прямої згадки Росії. Приклад — партія «Свобода» в Україні: рядові члени якої — щирі патріоти, але їх намагались використати.
Ігнорувати? Частково. Але вони знаходять тригери для кожної аудиторії. Польща за пів року різко змінила ставлення до українців — це теж робота маніпуляції.
Або як майстерно змінився фокус — спочатку Україна, потім Палестина, тепер Гренландія. І адженда зсувається. Працює те, що стає асоціацією, брендом, міфом — не борщ і не сало.
Як не грати на полі росіян? Можна доводити до абсурду, висміювати, але це лише гіпотези. Я не експерт, я просто думаю і шукаю. Тому що, знову ж таки, коли ти реагуєш на цей тиск, ти його підсилюєш. Віддаєш нову енергію. Навіть коли ти говориш: «Так, я корупціонер», доводиш до абсурду, але все одно це поле — поле цивілізаційного сенсу — воно збільшується. І воно руйнується. Хтось почує іронію та абсурд, а хтось скаже: «Ага, він ще й кривляється».
Я придумав таку гіпотезу — не знаю, чи вона спрацює, але ми зараз пробуємо. Це ідея «щеплення». Коли тобою маніпулюють, а ти пробуєш показати саму маніпуляцію в безпечному просторі — в мистецтві. Як такий класичний референс — вар’єте Воланда в «Майстрі і Маргариті». Вибачте за приклад, але там видно технологію. Він збирає всіх. Спочатку люди не вірять, що це можливо. Пам’ятаєте сцену з одягом? Спочатку — скепсис, а потім натовп. Колективне несвідоме. Всі міняють одяг. Потім — гроші, рублі на долари. Жорстка маніпуляція. А потім — викриття. І коли люди опиняються на вулиці голі, з папірцями, наступного разу вони вже трохи обережніші. Можливо, вмикається критичне мислення.
Програма «АntiDote»
Я розумію, що це не може бути «серйозна» річ у прямому сенсі. Це має бути інтертейнмент. Ми, наприклад, з Dakh Daughters зробили програму «AntiDote». Ми вводимо маніпуляційні речі: люди танцюють, класний настрій, але питання, які там закладаються, — дуже провокативні. Спочатку вони просто танцювали, а потім раптом отримали дуже складний і непростий меседж.
Потім ми зробили колабораційний проєкт «Stop the Crime». І коли я спілкувався з глядачами, вони казали: «Слухайте, принаймні це збило моє очікування. Я прийшов за легкою історією, а в мене виникло відчуття, що мене “надули”». От саме це відчуття — ключове.
Так і з’явився рух «AntiDote». Один наш проєкт — це протидія маніпуляції через виставку. Другий проєкт — виставка про дітей. Тому що, знову ж таки, історія з палестинськими дітьми повністю перекрила тему українських дітей.
Ми зробили дуже несподіваний проєкт у Чилі, в Сантьяго, в музеї сучасного мистецтва. Його директорка — комуністка, але розумна людина. Спочатку вона погодилась, а потім почала «закручувати гайки»: не можна слово «геноцид», не можна «червоний колір» і так далі.
Але на відкритті ця виставка її реально вразила. Тому що там не було жодної шокової фотографії. Нічого, що прямо блокує глядача, були метафоричні речі. В результаті вона включила виставку в офіційні екскурсії для школярів і студентів і продовжила її ще на півтора місяця.
Виставка закінчилася в середині січня. Нам надіслали статистику — 10 тисяч відвідувачів. Просто шалений потік.
Зараз ми робимо її в парках і музеях: Мец (Франція), потім Польща, Прага, Братислава, Аргентина, Мексика, Філіппіни, Індонезія. Чому я говорю саме про цю виставку? Тому що вона flexible — не статична. Її можна адаптувати. Один з варіантів — як говорити про вбитих дітей. Коли ти кажеш: «600 дітей вбито» — це абстракція, статистика, вона не торкається людини.
Але уявіть простір, залитий водою. І там лежать цеглини. Ти можеш ходити тільки по них. Їх 692. І люди ходять по цих цеглах. А кожні 30 секунд з’являється напис: кожна цеглина — це вбита дитина. А ти стоїш на цеглі. Це одразу тебе чіпляє. Коли це абстракція — ти не звертаєш уваги. А тут ти раптом усвідомлюєш, що це про тебе, що ти буквально стоїш на цьому. При тому що ми нічого жахливого фізично не додали. Все створюється лише в свідомості людини. Це, звісно, найжорсткіший формат. Можна робити легші версії та в різних просторах: це може бути вулиця, великий простір, маленький простір, вокзал, музей. Важливо, щоб був органічний трафік людей.
І друге — одразу залучати локальних людей. Бо виставка зазвичай має певний бар’єр: от є ми, от є експозиція. А тут — ось аркуш А4 або А5, ось олівці: намалюйте або напишіть свою рефлексію. І це одразу стає частиною експозиції. Листки наклеюються, накопичуються, і виникає вже висловлювання локальної спільноти.
Чому ще раз діти? Тому що діти — в цьому сенсі найбільш універсальний ключ. Він працює і на крайніх правих, і на крайніх лівих. Усі на цьому спекулюють, і ніхто не може сказати «ні». Бо це діти. Коли йдеться про дорослих, навіть про жінок, у великих країнах можна знайти аргументи, щоб дистанціюватися. Діти — працюють на сто відсотків. Це може об’єднувати в Україні. І водночас бути входом для зовнішньої аудиторії, бо є емоційна зачіпка — ти торкаєшся серця.
А далі дуже важлива системність. Якщо ти робиш просто виставку і не плануєш, що з цього виросте, — це разова історія. А інша річ, коли з’являється подальша комунікація: з дипломатами, політиками, економічними середовищами.
Одна справа — говорити про Україну у війні в новинах, це абстракція, шум. А інше — коли тебе зачепила емоційна складова. Після цього набагато легше вибудовувати правильну комунікацію.
Універсальне українське висловлювання в світ
Зараз ми також готуємо велику виставку навколо Маріуполя. Ми намагаємося створити міф. Бо в Маріуполя є своя особлива історія: ми починали там фестиваль, робили події ще до повномасштабної війни. І дуже чітко відчувається, що знищення Маріуполя було не лише військовою операцією. Це була помста і показова акція залякування за те, що у 2014 році місто стало вільним. І постає питання: як подати західній аудиторії історію Маріуполя так, щоб це була не тільки історія жертви. Бо, чесно кажучи, нещасних не люблять. Можна співчувати раз, два, три, але потім люди втомлюються. Якщо історія тільки про страждання — вона відштовхує.
Тому питання: як розповісти про Маріуполь не лише як про злочин і жертву, а як про щось більше? Але тут дуже важливо ще одне: кожна країна має свій нюанс. Треба налаштовуватися. Розуміти не лише контекст, а й простір і культуру. Те, що працює в Польщі, інакше працює в Німеччині, і зовсім інакше — в Аргентині чи на Філіппінах. Ціннісна основа може бути одна, але мову потрібно адаптувати. Це принципово. Наприклад, грецька історія Маріуполя німцям чи полякам може бути нецікава. А от біблійна історія єврейського народу — вигнання з Єрусалима, мрія про повернення до храму — це вже універсальний код, який вони розуміють інтуїтивно. Ця історія дала їм стержень збереження культури, мрію про повернення.
З іншого боку — це як референс, не повтор. Інша історія — як зробити щось на кшталт «Герніки». Картина Пікассо створила образ злочину, але одразу перевела його в міфотворення. Це висловлювання, яке зараз майже стало власним ім’ям. «Герніка» — і всім зрозуміло, що це таке.
Зараз ми починаємо співпрацю з МХП, тому що Трипілля як базовий код — але як його переупакувати, об’єднати з сучасністю, щоб це не було штучно. Для мене це виклики.
Ми співпрацюємо з Реною Марутян і Наталею Кривдою — зараз відкритий безпековий інститут, який займається міфодизайном як аналітичний центр. Там була лабораторія міфодизайну — це дуже важлива історія. Для мене зараз важливо вибудовувати горизонтальні зв’язки: об’єднання українців за кордоном, кейси в різних країнах і місцях. Ось чим я зараз переймаюся.