Сюжет книги, як і фільму — це біографія реального закарпатського мольфара-знахаря Андрія Ворона. Чоловік прожив 104 роки. Його життя є хрестоматією буремних і трагічних подій ХХ століття. Ворон устиг повоювати за Карпатську Україну 1939 року, пожити в сусідніх із Закарпаттям країнах, довго перебував у ГУЛАГу й урешті повернувся додому, де став шанованим старцем і знавцем народної медицини.
Сценарій фільму створював сам Іван Ніколайчук у співпраці зі сценаристами Анатолієм Кримом і Карлосом Де Лос Ріосом. За словами режисера, це був найскладніший процес у роботі над фільмом. Фактично знімання розпочали з ще недописаним сценарієм. І це перше, але не єдине, що стало значною проблемою. «Вічник» постійно спирається на закадровий голос (такі собі сенсові милиці стрічки), що сипле банальними фразами в дусі «життєвої мудрості», буквально керує сюжетом і супроводжує від першого до останнього кадру. При цьому йому не вдається компенсувати майже відсутню динаміку фільму, що триває понад дві години.
Ніколайчук намагається поєднати цілу низку жанрів: мелодраму, історичне кіно, робінзонаду, тюремну драму, і все це силкується загорнути у філософську притчу з явними посиланнями на стрічки Терренса Маліка. Як сенсово, так і візуально «Вічник» скидається на Малікове «Дерево життя». Але є нюанс: до того, як знімати довгі притчі, Малік здобув філософську освіту, був учнем Мартіна Гайдеґґера — одного з найважливіших філософів ХХ століття. Чомусь Іван Ніколайчук вирішив, що йому вдасться створити щось складно побудоване й сенсово насичене без усього цього бекграунду.
Також «Вічник» великою мірою побратим стрічки австрійського режисера Ганса Штайнбіхлера «Ціле життя» (2023). Цей фільм показували в Україні лише в обмеженому прокаті, тому він не дійшов до багатьох глядачів. У ньому Штайнбіхлер понад дві години розповідає досить нудну історію життя й кохання простого австрійця з Альп, намагаючись водночас передати велич гірських ландшафтів і філософську банальність про сенс життя. «Вічник» усе ж має хоч якийсь заряд сюжетної гостроти; персонаж свавільного чеського жандарма Ружички, сцени сексу, арка зі сталінськими концтаборами, епізод з прирученням вовка. Якщо герой «Цілого життя» — лісоруб, то в Ніколайчука — справжній мольфар, що силою віри розтоплює колимську кригу та здатен лікувати всі хвороби травами.
Українське історичне кіно має своїх великих Сциллу та Харибду, між якими майже неможливо пройти. Перша — майже музейна візуальність (тут можна згадати фільми останніх часів: від «Крут.1918» до «Іншого Франка»). «Вічник» також має цей ґандж, коли музейний лоск і плакатні зображення підміняють реконструкцію історичної дійсності. Друга — патріотичний пафос у поєднанні з надмірним сентименталізмом (за це ще в 1990-ті критикували батька цього жанру Олеся Янчука). У «Вічнику» надривні емоції, патетичні діалоги, поганий CGI і надокучливість постійно повторюваної «Мелодії» Мирослава Скорика перетворюють фільм на дуже нудну й довгу сентиментальну мелодраму з операторською роботою, що нагадує рекламу мінеральної води чи пива з карпатським колоритом.
«Вічник» — це приклад того, як адаптація цікавої книги, в основі якої лежить захоплива невигадана історія, стає неповороткою мелодраматичною оповіддю, яку рухають закадрові банальності, подані як філософія життя. Якби Ніколайчук використав увесь відзнятий матеріал і розділив його на кілька годинних серій, був би шанс отримати середню телевізійну історичну мелодраму на кшталт «Життя Якова» за романом Володимира Лиса чи «І будуть люди» за романом Анатолія Дімарова. Але в повному метрі спроба поєднати стилістику Терренса Маліка й Олеся Янчука лише створює відчуття нудьги і згаяного часу.