Легковажний Джеймс (Джеремі Ірвін) з косяком у зубах мчить гірським шосе у своєму «мустангу» й мало не влітає у вантажівку, а потім необачним доторком бампера патрає валізу красуні-білявки Мері (Ханна Емілі Андерсон). Так вони знайомляться. І починається їхнє кохання. Яке не принесе щастя.
Свого часу екранізація компʼютерних ігор видавалася вкрай сумнівним жанром, бо, зрештою, чого очікувати від гри, крім одноманітних перестрілок, штампованих чудовиськ і стрибків з поверху на поверх? Горор «Сайлент Гілл» (2006), створений за мотивами однойменної японської гри, змінив ситуацію. Сама ця гра — з тривимірною картинкою, винахідливим візуальним і музичним рядом і заворожливою атмосферою втіленого сновидіння — стала новим словом у геймерській індустрії. Французькому режисерові Крістофу Ґану, який з перших кроків у професії орієнтувався саме на жахи й фантастику, вдалося використати весь цей антураж і створити захопливу вишукано-моторошну казку.
Як зазвичай у хороших горорах, криваві атракціони в першому «Сайлент Гіллі» були лише засобом: найжахливішими чудовиськами виявилися люди. Охоплена параноїдальним релігійним фанатизмом спільнота ладна буквально спалювати відьом, зрештою, породжує весь той кошмар, що катує огорнуте попелом і туманом місто. Батьки, які жертвують дітьми заради збоченого суспільного блага; діти, нестримні в помсті батькам; нетерпимість до інших та інакших; фізичний біль як метафора і причина Апокаліпсису — усі ці смислові лінії в комбінації з хворобливим образним рядом зробили фільм 2006 року унікальним для свого часу.
Продовження «Мовчазний пагорб: Об'явлення» через шість років знімала інша режисерка — М. Дж. Бассетт. У неї вийшла доволі дидактична і прямолінійна історія з не надто винахідливою експлуатацією знахідок попереднього фільму. Очевидно, коли Ґан повернувся в режисерське крісло, перед ним стояв виклик уникнути самоповторів. І, забігаючи наперед, йому це вдалося, хай і в ризикований спосіб.
Отже, Джеймс зустрічає Мері. Замість помчати разом в оптимістичний захід сонця, Мері повертається у Сайлент Гілл, що цього разу (на початку) виглядає як чарівне, залите полуденним світлом містечко на березі гірського озера. Поступово, втім, даються взнаки обіцяні героїнею темні сторони її життя: виявляється, її батько є провідником якогось збоченого культу, а головним жертвоприношенням має стати, звісно, Мері.
Більшість ліричних сцен розкидана флешбеками протягом фільму. Основні ж події запускає таємничий лист, отриманий Джеймсом від Мері вже після її смерті. І щоб зрозуміти, що відбувається, страждаючому від алкоголізму й почуття провини художнику треба повернутися в Сайлент Гілл. Місто перетворилося на знайомі рівномірно вкриті попелом руїни, в яких ревуть сирени, валандаються безликі істоти, що бризкають концентрованою кислотою прямо з прорізів на грудях, а з підземних люків фонтанують міріади хижих павуків з людськими обличчями. Є і інфернальна дівчинка з потворною лялькою на руках, і улюбленець публіки — Пірамідоголовий, напівголий громило з металевою пірамідою замість голови, з велетенським ножем у руках — наче просто з полотна Босха.
Конфлікт, одначе, тут інший, і черговий орден фанатиків не головна сторона. Джеймс, згідно з ігровою логікою, проходить рівень за рівнем у пошуках загиблого кохання, але що далі, то більше цей шлях втрачає цілісність. Саме це критика і закидає фільму — в останній третині він просто розсипається на низку майже не повʼязаних одне з одним видінь. Проте все стає на місце, якщо виходити з того, що Сайлент Гілл у прикінцевих сценах — це радше внутрішній краєвид самого Джеймса, реальність його зболеної душі. Джеремі Ірвін, до речі, якнайкраще відпрацьовує весь цей метафізичний стрес, типом гри нагадуючи молодого Джека Ніколсона: зворушливий однієї миті, божевільний і навіть жорстокий іншої.
Запускаючи в сюжетну невагомість хаотичні, жаскі, а інколи й щемливі мініатюри, Ґан оповідає стару — старішу за кінематограф — історію кохання. Орфей не виводив Еврідіку з пекла. Він не озирався, і вона не зникала. Вони зникли разом.
