*****
[…] Інтуїція зводить нас на манівці. Ми слушно пов’язуємо Голокост із нацистською ідеологією, однак забуваємо, що багато вбивць не були нацистами чи навіть німцями. Передовсім ми згадуємо німецьких євреїв, хоча майже всі представники цієї нації, що їх знищили під час Голокосту, проживали поза Німеччиною. Вказуємо на концтабори, хоча лише одиниці вбитих євреїв коли-небудь там побували. Винуватимо державу, хоча вбивства були можливі лише там, де зруйнували державні інституції. Дорікаємо науці, так переймаючи важливий елемент Гітлерового світогляду. Звинувачуємо нації, вдаючись до спрощень, які використовували самі нацисти.
Пам’ятаємо жертв, але схильні плутати вшанування пам’яті з розумінням минулого. Меморіал у шостому районі Відня має назву «Пам’ятати заради майбутнього». Чи є підстави твердити, що нас чекає гідне майбутнє після пережитого Голокосту? Ми зжилися із забутими злочинцями так само, як і з увічненими жертвами. Світ змінюється, воскрешаючи страхи Гітлерових часів, на які той відповів своїми діями. Історія Голокосту не закінчилася. Її прецедент є вічним, а уроки досі не засвоєно.
У кожному інформативному описі масових убивств європейських євреїв потрібно враховувати планетарні аспекти, адже Гітлер послуговувався «екологічними» поняттями, вважаючи євреїв «виразкою на тілі природи». Така оповідь мусить охоплювати історію колоніалізму, позаяк Гітлер прагнув війни на знищення в сусідніх країнах, де проживали євреї. Цій оповіді варто надати міжнародний характер, оскільки німці та решта вбивали євреїв не тільки в Німеччині, а й поза її межами. Потрібно зберегти хронологію, бо прихід Гітлера до влади в Німеччині — це лише частина історії, продовженням якої є завоювання Австрії, Чехословаччини та Польщі — події, які змінили перебіг «остаточного розв’язання». Ця історія певною мірою мусить бути політичною, тому що знищення Німеччиною сусідніх держав дало змогу створити зони (особливо в окупованому Радянському Союзі), де можна було винаходити нові методи масового знищення. Вона мусить містити різні перспективи, що виходять за рамки поглядів нацистів, опиратися на джерела, які написали представники всіх груп — євреї і неєвреї, — які проживали на територіях, де відбувалися вбивства. Йдеться не лише про справедливість, а й про розуміння. Ба більше, ця оповідь мусить бути історією людини: треба обліковувати спроби вбити й намагання вижити, розповісти про євреїв, які старалися врятуватись, і ту горстку неєвреїв, котрі хотіли їм допомогти, прийняти вроджену й незводиму складність індивідів та їхніх зустрічей.
Історія Голокосту має бути сучасною, щоб ми могли зрозуміти, що залишилося від гітлерівської епохи в нашій свідомості та нашому житті. Гітлеровий світогляд як такий не призвів до Голокосту, однак його неявна логіка породила новий тип руйнівної політики й нове розуміння людської здатності коїти масові вбивства. Поєднання ідеології та умов, яке виникло 1941 року, більше не повториться, однак може трапитися щось схоже. Тому почасти зусилля, необхідні для розуміння минулого, — це зусилля, необхідні для розуміння себе. Голокост — це не лише історія, а й застереження.
*****
[…] У своїй ідеології Гітлер відкидав релігійні та світські традиції і водночас на них опирався. Не будучи новатором, він запропонував певне розв’язання інтелектуальної і релігійної кризи. Подібно до інших, він намагався поєднати мислення і віру в одне ціле. Однак Гітлер прагнув отримати не величну синтезу, яка врятувала би душу й розум. Його вабила перспектива зіткнення, що знищила б обидві сутності. Гітлерова боротьба рас начебто спиралася на «наукове» обґрунтування, проте головною її метою, як він визначав, був «хліб насущний». Використовуючи ці слова, Гітлер покликався на один із найвідоміших християнських текстів, водночас глибоко змінюючи його значення. «Хліб наш насущний дай нам сьогодні», просять ті, хто читає молитву «Отче наш». Всесвіт, про який мовиться в молитві, — метафізичний: тут є лад поза межами нашої планети і спільне для всіх сфер поняття добра. Ті, хто промовляє молитву «Отче наш», просять Бога «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого». У Гітлеровій «боротьбі за природні ресурси» гріхом було не злочинно загарбати все, що можна, а дати змогу іншим вижити. Милосердя порушувало порядок речей, оскільки завдяки йому слабкі мали потомство. Гітлер стверджував, що люди мусять відмовитися від біблійних заповідей. «Якщо я і прийму якусь заповідь Божу, — казав він, — то ось вона: Бережи свій вид».
Гітлер використовував звичні для християн образи та тропи: Бог, молитва, первородний гріх, заповіді, пророки, обраний народ, месія — навіть знаний із християнства потрійний поділ часу: рай, вигнання і, зрештою, спасіння. Людство живе в моральному бруді й мусить прагнути очистити себе і світ, щоб повернутися до раю. Рай як боротьба видів, а не гармонія творіння — це поєднання християнського стремління з видимим реалізмом біології. Тому тотальна війна здавалася не жахливою безцільністю, а єдиним сенсом людського існування. Природні багатства належали людині, як у Книзі Буття, але тільки тій, яка дотримується законів природи й бореться за неї. У «Моїй боротьбі» і в Книзі Буття йдеться про те, що природа — це джерело ресурсів для людей: однак не для всіх, а лише звитяжних рас. Едем — це не сад, а окопи.
Тілесні стосунки — не проблема (як у Книзі Буття), а розв’язок. Переможці мусять вступати у статеві зносини. Першим обов’язком людини Гітлер вважав вбивство, другим — розмноження. Первородний гріх, який призвів до падіння людини, був вадою душі й розуму, а не тіла. Наша згуба, на думку Гітлера, полягає ось у чому: ми вміємо мислити і вважаємо, що представники інших рас теж на це здатні, а отже, визнаємо їх рівними собі. Люди пішли із «кривавого раю» Гітлера не через плотські втіхи. Люди покинули рай тому, що пізнали добро і зло.
У гріхопадінні та відокремленні людини від природи винуватцем стає інша істота, яка не є людською, але й не належить до природи, як-от змій із Книги Буття. Якщо люди справді були лише частиною природи, а природа, як доводить наука, є кривавою боротьбою, то людський вид занапастило щось позаприродне. Гітлер вважав, що саме євреї були носіями знання про добро та зло на землі і знищили рай. Це єврей сказав людям, що ті вищі за інших тварин і можуть творити своє майбутнє. Це єврей запровадив хибне розрізнення між політикою і природою, між людяністю і боротьбою. Гітлеру судилося, як він твердив, спокутувати первородний гріх єврейської духовності та відновити «кривавий рай». Оскільки homo sapiens можуть вижити лише завдяки нестримному винищенню рас, то єврейське домінування розуму над інстинктом призведе до вимирання виду. Раса потребувала «світогляду», який дасть змогу їй перемагати, — сліпої «віри» в її особливу абсурдну місію.
Спосіб, у який Гітлер обґрунтовував єврейську загрозу, — це своєрідне поєднання ідей релігії та зоології, які він сповідував. Якщо єврейський народ переможе, писав Гітлер, «тоді його лавровий вінець стане погребальним вінком людського виду». З одного боку, Гітлерове бачення всесвіту без людини представляло наукові ідеї про прадавню планету, на якій з’явилося людство. Після перемоги євреїв, вказував він, «земля знову мандруватиме всесвітом, вільна від людей, як це було мільйони років тому». З іншого боку, як зазначав Гітлер у тому самому абзаці «Моєї боротьби», прадавню землю, колиску рас і конфліктів, створив Бог. «Тому я вважаю, що дію за волею Творця. Воюючи з євреями, я бороню творіння Господа».
*****
Гітлер гадав, що людство як біологічний вид ділиться на раси, однак не визнавав євреїв однією із них. Вони не належали ані до нижчої, ані до вищої раси. Це була не-раса, заперечення раси. Раси послуговувалися законами природи й боролися за землю та їжу, тоді як євреї підкорялися чужій логіці «антиприроди». Відкидаючи потіху від завоювань нових територій, вони знехтували основний імператив природи і закликали інших діяти так само. Вони прагнули панувати над усією планетою та народами, що її населяють, вигадували задля цього універсальні ідеї, які відволікали раси від природної боротьби. Усе, що могла запропонувати планета, — це кров і землю, попри те, євреї примудрялися породжувати ідеї, що представляли світ не як екологічну пастку, а як упорядкований людьми простір. Ідею політичної взаємодії — практику, що спонукала людей визнавати інших рівними собі, — принесли євреї.
Гітлерова критика полягала не в тому, що людські істоти були за своєю природою добрими, однак їх зіпсувала цивілізація, яка перебувала під надмірним впливом євреїв. Він вважав, що люди — це тварини, а будь-які етичні міркування — ознака єврейської деградації. Власне сама спроба встановити універсальний ідеал і прагнути до нього викликала в Гітлера ненависть. Генріх Гіммлер, його права рука, хоча й не стежив за всіма думками, які снував фюрер, однак вловив висновки: етика як така — це помилка; єдина мораль — це відданість расі. Гіммлер стверджував, що участь у масових вбивствах була правильним вчинком, адже це приносило расі внутрішню гармонію та єдність із природою. Труднощі, які ми відчуваємо, коли бачимо, наприклад, тисячі вбитих євреїв, знаменували вихід за рамки традиційної моралі. Тимчасовий стрес під час вбивств — гідна жертва заради майбутнього раси.
Будь-які нерасистські переконання Гітлер вважав єврейськими, а будь-які універсальні ідеї — механізмом єврейського домінування. І капіталізм, і комунізм були єврейськими винаходами, а позірна боротьба між ними — лише прикриттям єврейської жаги до світового панування. Кожна абстрактна ідея держави також походила від євреїв. «Немає чогось такого, — писав Гітлер, — як держава, що є самоціллю». «Найвище прагнення людських істот» полягає не у «збереженні якоїсь держави чи уряду, а в збереженні виду». Під час расової боротьби сили природи розмиють межі держав, щоб: «Політичні кордони не відвертали нашу увагу від кордонів Вічного Права».
Із припущення, що держави — це не подиву гідне досягнення людства, а лише крихкі бар’єри, які зруйнує первісна сила природи, випливав висновок, що закон є радше партикулярним, а не загальним і що він утвір расової вищості, а не засіб досягнення рівності. Ганс Франк, особистий адвокат Гітлера, а під час Другої світової війни — генерал-губернатор окупованої Польщі, стверджував, що в основі закону лежать «основні елементи виживання нашого німецького народу». Законодавчі норми, які не спираються на ідею раси, — «безкровні абстракції». Єдиною метою закону була кодифікація миттєвих прозрінь фюрера щодо блага його раси. Німецьку концепцію Rechtsstaat, або держави, що керується принципом верховенства права, позбавили сенсу. Карл Шмітт наголошував, що і закон, і держава служили расі, тож важливо розуміти лише поняття раси. Ідея держави, яка ґрунтується на зовнішніх правових нормах, була фікцією, створеною, щоби підкорити сильних.
Проникаючи в неєврейські уми, універсальні ідеї, стверджував Гітлер, послаблювали расові спільноти на користь євреям. Зміст різноманітних політичних концепцій не мав значення, оскільки всі вони відігравали роль пасток на дурнів. Не було єврейських лібералів, єврейських націоналістів, єврейських месій і єврейських більшовиків: «Більшовизм — це позашлюбна дитина християнства. І те, і те вигадали євреї». Гітлер вважав Ісуса ворогом євреїв, вчення якого спотворив апостол Павло, тож воно стало ще одним фальшивим єврейським універсалізмом, що проповідує милосердя до слабкого. Від святого Павла до Лева Троцького, твердив Гітлер, були тільки євреї, які грали різні ролі, щоб звабити наївних. Концепції не мали ані історичного коріння, ані зв’язку з послідовністю подій чи творчістю окремих індивідів. Це були лише тактичні інструменти євреїв, і в цьому значенні нічим одне від одного не відрізнялися.
Гітлер справді відкидав історію розвитку людства як таку. «Усі події світової історії, — твердив він, — це прояв інстинкту рас до самозбереження, подобається нам це чи ні». Натомість важливим уроком минулого, який треба пам’ятати, були постійні спроби євреїв спотворити природні закони. Це триватиме доти, доки вони населятимуть планету. «Саме євреї, — стверджував Гітлер, — завжди руйнують цей порядок». Сильним належить морити голодом слабких, але євреї змогли повернути справи так, щоб слабкі морили голодом сильних. Це було не несправедливістю в її звичному значенні, а порушенням логіки буття. У спотвореному єврейськими ідеями всесвіті боротьба може призвести до немислимих наслідків: найбільш пристосовані загинуть голодною смертю.
Тож допоки існують євреї, німці приречені бути жертвами. Як найвища раса німці заслуговували найкращого й ризикували понести найбільші втрати. Протиприродна сила євреїв «вбивала майбутнє».
*****
Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Університету Торонто (Канада); фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тоні Джадтом), «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка», «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація», «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника», «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним», «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», «Червоний князь», «Про свободу».
«Чорна земля» виходить друком українською у колаборації видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за підтримки книгарні «Сенс».