Головний герой Шекспірового «Гамлета» — порядна людина, справедливо обурена раптовим приходом до влади лихого правителя. Йому дошкуляють примари й жахи, він самотній, покинутий. Він розуміє, що мусить відновити своє відчуття часу.
«Цей час — як вивих, — каже Гамлет. — Та чи хтось закляв мене, щоб я назад його вправляв?»
Зараз час, без сумніву, вивихнутий. Ми спершу забули історію з певних причин, а тепер ризикуємо знехтувати нею з інших. Щоб знов стати відданими свободі, ми мусимо відновити своє відчуття часу.
Донедавна ми, американці, були певні, що майбутнє не загрожує жодними несподіванками. Здавалось, що давні травми фашизму, нацизму й комунізму втратили значення. Ми прийняли політику неминучості — відчуття, що історія може рухатись тільки в одному напрямку: до ліберальної демократії.
Коли у Східній Європі впав комунізм, ми прийняли міф про «кінець історії». Повіривши в це, ми дали своїм захисним інстинктам притупитися, обмежили власну уяву й відчинили двері режимам, що, як нам видавалось, ніколи не повернуться.
Політика неминучості вдає історію. Її адепти не заперечують існування минулого, теперішнього й майбутнього. Вони навіть погоджуються, що давнє минуле можна трактувати по-різному. Але теперішнє для них — лише крок у вже відоме майбутнє глобалізації, розуму й добробуту. Це так звана телеологія — уявлення про час, що нібито йде до визначеного, часто бажаного кінця. Комунізм також пропонував телеологію — обіцянку неминучої соціалістичної утопії. Й коли чверть століття тому цей міф розбився на друзки, ми зробили хибний висновок. Замість відкинути всі телеології ми повірили, що саме наша є істинною.
Політика неминучості — це введення самих себе в інтелектуальну кому. Поки капіталістична система змагалась із соціалістичною, а пам’ять про фашизм і нацизм була свіжою, американці мусили зважати на історію й припускали можливість інших версій майбутнього. Та щойно ми навернулись на політику неминучості, ми почали вважати, що історія більше не важить. Якщо все в минулому йшло до відомого нам майбутнього, то кому цікаві подробиці?
Віра в неминучість зіпсувала політичну дискусію. Дебати зійшли нанівець, а конкуренція між партіями звелась до того, що одна обстоювала статус-кво, а інша пропонувала зробити все навпаки. Ми звикли вважати, що чинному стану речей нема альтернативи, — відчуття, яке литовський політолог Леонідас Донскіс назвав плинним злом. Коли ми почали сприймати неминучість як належне, критика перестала працювати як слід, адже критичний аналіз виходив з неможливості змін у поточному стані речей, а отже, опосередковано його підтримував.
Дехто критикував «неолібералізм» — мовляв, ідея вільного ринку витіснила всі інші. Це було почасти слушно, але саме слово віддавало шану незмінній гегемонії лібералізму. Інші критики говорили про потребу у «зриві», запозичивши це слово з аналізу технологічних інновацій. Застосоване до політики, це слово натякає, що справжні зміни неможливі й саморегульована система поступово впорядкує безлад, який ми створимо. Людина, яка вибігає голяка на футбольне поле, може зірвати матч, але не змінить правила гри. Ідея «зриву» дитинна, бо передбачає, що діти влаштують гармидер, а потім дорослі прийдуть і все приберуть.
Але дорослих немає. Цей гармидер прибирати нам.
Другий антиісторичний спосіб осмислення минулого — політика вічності. Як і політика неминучості, політика вічності робить з історії маскарад, хоч і в інший спосіб. Вона переймається минулим, але байдужа до фактів. Вона ностальгує за минулими подіями, яких ніколи не було, у часи, що насправді були лихоліттям. Адепти політики вічності змальовують минуле як величезний туманний парк розпливчастих пам’ятників національній жертовності. Ці пам’ятники однаково далекі від сучасності й зручні для маніпуляцій. У кожній згадці про минуле, здається, фігурує атака зовнішнього ворога на чистоту нації.
Національні популісти — адепти політики вічності. Їхня улюблена відправна точка — час, коли демократичні республіки здавались переможеними, а нацисти й більшовики непереможними: тридцяті роки ХХ століття.
Прибічники Brexit — виходу Великої Британії з Європейського Союзу — уявляли британську національну державу, хоч така ніколи не існувала. Була Британська імперія, а потім — Велика Британія, що входила до Євросоюзу. Рішення вийти з ЄС — це не крок назад на твердь, а стрибок у незвідане. Зловісний штрих: коли суд постановив, що для виходу з ЄС потрібне голосування парламенту, один британський таблоїд назвав суддів «ворогами народу» — сталінським терміном із лексикону доби масових репресій. Національний фронт у Франції закликає виборців відкинути Європу в ім’я уявної довоєнної французької національної держави. Та Франція, як і Британія, ніколи не існувала без імперії чи спільного європейського простору. Лідери Росії, Польщі й Угорщини й собі кивають у бік сяйливого міражу тридцятих.
Американський президент використовував гасло «Америка понад усе». Так звався комітет, що у тридцятих намагався зупинити американський спротив нацистській Німеччині. Стів Беннон обіцяв політику «таку ж захопливу, як у тридцятих». Про які ж часи йдеться у гаслі «зробімо Америку великою знов» (Make America Great Again)? На жаль, це те «знов», що в «ніколи знову».
Президент пояснював, чому прагне повторення тридцятих: «Знаєте, що розв’язує проблему? Коли економіка падає, коли країна йде до повного хаосу, і все — катастрофа». На його думку, нам потрібні були «бунти, щоб повернутись туди, де ми були, коли були великими». Йому не вдалося це 2020 року, але це не значить, що він не намагався.
У політиці вічності спокуса міфологізованого минулого заважає нам думати про можливі сценарії майбутнього. Звичка зациклюватись на жертовності не дає працювати над собою. Оскільки цінність нації визначається не потенціалом, а успадкованими чеснотами, політика стає суперечкою про добро і зло, а не пошуком розв’язання реальних проблем. Криза невпинна, ми весь час почуваємось у надзвичайній ситуації, і планування майбутнього видається неможливим чи навіть непорядним. Хіба можна думати про реформи, якщо ворог завжди на порозі?
Якщо політика неминучості — це кома, то політика вічності — гіпноз. Ми споглядаємо обертання спіралі циклічного міфу, поки не впадемо у транс. А тоді ми робимо щось немислиме за чиїмось наказом.
Зараз нам загрожує перехід від політики неминучості до політики вічності. Від наївного й недосконалого різновиду демократичної республіки до невпорядкованого й цинічного різновиду фашистської олігархії. Політика неминучості страшенно вразлива до шоку, якого щойно зазнала. Коли міф розшматовано, коли час вивихнуто, ми борсаємось у пошуках способу перевпорядкувати те, що переживаємо. Шлях найменшого опору веде напряму від неминучості до вічності. Якщо колись ви вірили, що в кінці все буде добре, вас можна переконати, що нічого хорошого в кінці не буде. Якщо колись ви бездіяли, бо вважали прогрес неминучим, ви можете бездіяти далі, бо вважаєте, що час іде по колу знов і знов.
Обидві позиції, неминучість і вічність, — антиісторичні. Єдина річ, що стоїть між ними, — сама історія. Історія дозволяє нам бачити закономірності й робити висновки. Вона креслить для нас структури, в межах яких ми можемо шукати свободу. Вона відкриває нам моменти; всі вони різні, та жоден не є цілком унікальним. Зрозуміти один значить побачити можливість співтворення іншого. Історія дозволяє нам бути відповідальними: не за все, але за щось. Польський поет Чеслав Мілош вважав, що таке розуміння відповідальності запобігає самотності й байдужості. Історія пропонує нам товариство тих, хто робив і потерпав більше за нас.
Прийнявши політику неминучості, ми зростили покоління без історії. Як ці молоді американці відреагують на таке очевидне невиконання обіцянки неминучості? Можливо, сповзуть із неминучості у вічність. Та хочеться сподіватись, що вони можуть натомість стати історичним поколінням, відкинувши пастки неминучості й вічності, встановлені на їхньому шляху попередніми поколіннями. Одне зрозуміло: якщо молоді люди не почнуть творити історію, політики неминучості й вічності зруйнують її. А щоб творити історію, молоді американці мають щось про історію знати. Це не кінець, а початок.
«Цей час — як вивих. Та чи хтось закляв мене, щоб я назад його вправляв», — каже Гамлет. Але завершує він так: «Ходімо звідси разом».
***
Тімоті Снайдер — американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Університету Торонто (Канада); фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема: «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тоні Джадтом), «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка», «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація», «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника», «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним», «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», «Червоний князь», «Про свободу».
«Про тиранію» переклав з англійської Володимир Бабенко, редактор тексту — Отар Довженко, дизайнерка обкладинки — Христина Валько.