Розкажіть, як латвійська аудиторія реагує на українські фільми у програмі сьогодні? Що змінилося від 2022 року? Чи відчувається певна втома від теми війни?
Усі стрічки Artdocfest/Riga — це особисте кіно. Чи то про війну в Україні або в Ізраїлі, а чи то про стосунки людей і тварин у Киргизстані. Але до нас приходять, купують квитки. Деякі покази збирають аншлаг, інші — дві третини залу. Іноді більше, ніж так зване репертуарне «попкорн-кіно». Щонайменше, 200—300 глядачів.
У 2022 році ми мали повний зал на все з України — незалежно від теми. Глядачі не просто хотіли розібратися, що там відбувається. Вони так висловлювали свою підтримку. А зараз мої друзі запитують: «що цікавого подивитися на твоєму фестивалі, але не про війну». У 2024—2025 роках ми відчули таку «яму» в інтересі публіки. Зараз, здається, трошки з цієї ями виходимо. Ще не вийшли, але виходимо. Не знаю, чи це наші зусилля організаторів, а чи загальна тенденція, але глядачі трошечки повертаються.
На Чернова ходять?
Ходять, бо його знають. Найменше — але все одно більше половини залу — зібрав фільм «Уламки світла» Міли Тешаєвої. Хоча, на мою думку, це дуже принципова стрічка для українського кіно, і взагалі для кіно про Україну. Одна із перших, де життя не розкладають на чорне й біле. Йдеться про жінку, яку після звільнення Бучі судять за співпрацю з окупантами. На свій захист вона каже: що було робити, коли моя армія лишила мене віч на віч із ворогом?
На цю тему ми дуже гостро сперечалися з учасниками фестивалю — не просто спілкувалися, а мали справжні дискусійні бої. Мені дивно, що в українському документальному кіно зовсім немає зображення бусифікації, залишення частини і такого іншого. Всі ж знають, що це відбувається. Аліса Коваленко стверджувала, що це нам «заважатиме», «працюватиме на ворога». А що, ворог не знає? Та вони цілодобово про це говорять у своїх пропагандистських програмах.
Питання, як про це розказати…
Безперечно. Але зовсім обходити таке — теж не найкраще рішення.
Як вирішується мовне питання на фестивалі? У Латвії достатньо глядачів, які знають лише російську. Ви працюєте спеціально з російськомовною аудиторією?
Artdocfest/Riga— міжнародний фестиваль із відповідним регламентом. Це означає показ фільму мовою оригіналу з англійськими субтитрами і латиським синхронним перекладом. Тобто російськомовні глядачі без знання латиської чи англійської не зможуть дивитися українську стрічку, як-от «Сліди», — через брак мови, яку вони розуміють. І спеціально для такого глядача ми нічого не робимо. Спершу, у 2014, 2015 роках, ми такий переклад організовували. Зараз — ні.
На прокатній премʼєрі мого фільму «Час підльоту» в Празі стався такий випадок. Це стрічка українською мовою, були англійський і чеський переклад. Прийшов опозиційний росіянин, який там вже десять років живе. Через двадцять хвилин він виходить і каже: «Чому немає російського перекладу?». А чому цей переклад має бути там? Ми ж у Чехії. От навіть опозиційний росіянин — не те щоб імперець, але вважає, що всі мають перекладати йому на його мову. Чому?..
Ви довго працювали в російському культурному середовищі і продовжуєте працювати в європейському контексті. Як змінюється ставлення до російських фільмів та фільмів про Росію та росіян після 2022 року? Наприклад, коли йдеться про фестивальні програми.
Я стовідсотково впевнений, що ми маємо знати, розуміти і відчувати, що відбувається по той бік лінії фронту. Для власної сили і спроможності. Треба це розуміти. «Розвідкова інформація» для нас, якщо можна так назвати, і то дуже важлива. Тому я даю і надаватиму екран таким фільмам — і людям, що виїхали звідти, і тим, які ніколи не були росіянами, але знімають там, і людям, які залишилися в Росії і наважуються про щось розповідати. Щодо останніх, то цього року жодної такої стрічки на фестивалі не було. Бо такого кіно зараз немає. Якщо буде, то я його візьму і буду показувати під псевдонімом автора чи як завгодно.
І про фільм «Росіяни на війні» Анастасії Трофімової та Венеційський фестиваль 2024 року…
Я дуже багато говорив про цей фільм і величезний скандал, із ним пов’язаний. З усього того лишилося враження, що я проти цієї стрічки. Я не проти стрічки; і вважаю, що вона важлива. Але я проти того, щоб на Венеційському чи Торонтському кінофестивалі такі фільми показували за стандартним регламентом: із запрошенням авторів на червону доріжку та включенням в офіційну програму. Тоді це відзнака фільму, який представляє наративи ворога і злочинця. Так не має бути. Але сама стрічка варта нашого перегляду і розбору. Для українців — це дуже важливий фільм. Навіть для військових — важливий. Для медіа. Для тих, хто формулює контрпропагандистські проєкти. Бо він показує, що і як відбувається там, на іншому боці.
А так — це наче запрошення Лені Ріфеншталь на червону доріжку Лондонського кінофестивалю 1941 року, з квітами від його очільників. Дивно, як директор Венеційського фестивалю Альберто Барбера це не зауважив. Мені це дивно. У такій ситуації я показав би цю стрічку на своєму фестивалі, але зробив би дискусію, запросив би режисера в зум, а не на червону доріжку, все це — поза офіційною програмою, де ми вітаємо авторів кіно.
У короткому списку цьогорічного «Оскара» — фільм «Містер Ніхто проти Путіна». Фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» — номінували, але до шорт-ліста він не увійшов.
Як член Американської кіноакадемії, я брав участь у цьому відборі. Про своє голосування розповідати не маю права, але можу коментувати обидва фільми.
Почну з Чернова. «2000 метрів до Андріївки» — шедевр. Бо це — наступний крок осмислення самої війни як розвитку людської цивілізації. Дуже шкода, що вона не пройшла в короткий список номінації. І з цього дуже добре видно, як працює і перемикається актуальність.
Про інший фільм, який вже отримав нагороду BAFTA. Якщо ти щось закриваєш, це стискується, як пружина, а потім відпружується. Чотири роки так відбувалося з Росією. Сформувався запит на тему, і ось — результат. Чи кращий цей фільм за Чернова? Звичайно, ні. Але коли академіки голосують, то керуються тим, що зараз цікавіше, і власними відчуттями від перегляду. У світі існує надія, що може Росія здатна якось змінитися. Це не перший фільм про пропаганду в російських школах. Є стрічки, теж номіновані на Оскар, кінематографічно потужніші, яскраві, професійні і так далі. Але там не було одного принципового елемента: того Паші Таланкіна, який показує власним прикладом, що в Росії є шанс. Ці всі стрічки були діагнозом або навіть вироком Росії. А вчитель Паша, який нібито всередині ситуації, засвідчує, що є люди, які не приймають все це. І це така надія, за яку голосують академіки і журі різних премій.
Нам теж важливо, щоб ця надія була, бо нікуди та Росія з українських і латвійських кордонів не дінеться. А це ядерна держава. Тож краще, щоб там були не тільки болота. Хай там буде ще і цей вчитель історії Паша.
Латвія готується до війни?
Влада — так, готується. Інтенсивно і помітно. Виділяють кошти на відповідне будівництво, дороги. Людям із російським громадянством заборонено купувати тут нерухомість, працювати на підприємствах критичної інфраструктури; недавно була гучна дискусія щодо скорочення півсотні співробітників лікарні у прикордонному Даугавпілсі. Тобто робиться все можливе, щоб підштовхнути цих людей до еміграції. І звичайно, російська меншина, громадяни РФ і політики це використовують, виступають проти. Я не політик, але я розумію, чому так відбувається.
А суспільство, люди… Я знаю багатьох, хто має чіткий план: що робити у перші 24 години, у якому напрямку виїжджати з родиною і так далі. І це не побутові розмови за пивом.
Війна впливає на культуру? На спосіб мислення митця?
Я вважаю, що недостатньо впливає. Краще впливала би більше. Аби не занадто.
Змінює ідентичність?
Так. Так, звичайно, змінює. На прикладі України ми це бачимо дуже виразно.
Ви сьогодні почуваєтеся українським режисером у Латвії? Чи змінила війна ваше відчуття культурної належності?
Я ніколи не був українським режисером, бо поїхав з України на навчання до Росії і не маю власної історії з українським кіно. Тобто я все життя був російським режисером і від цього не відмовляюся, та це й неможливо. Зараз я — латвійський режисер, але народжений в Україні і для мене це принципово. Я ніколи не зазначаю себе як українського режисера і виправляю це в біографіях, які надсилають мені на вичитку.
Але, наприклад, один потужний режисер пише всюди, що він український митець, хоча не живе в Україні і навіть не знімає там свої фільми (йдеться про Сергія Лозницю. – Ред.). Це дивно. Якби ще не було війни, то я не звертав би на це уваги. А так це просто нетактовно.
А як зазначається в описі ваших фільмів?
Латвія. Тут є дві форми. Виробництво: Латвія. І спільне виробництво. У «Часі підльоту» — Чехія і Україна. Тобто це українська стрічка також. Але коли питають, хто я, то я відповідаю, що я не український режисер. Зараз я живу в Латвії, громадянин Латвії, створюю продукцію Латвії.
Програма вашого фестивалю щороку має виразну географію. Через кілька років про ці умовно «пострадянські» країни все ще можна буде говорити як про спільний простір?
На час мого життя — сто відсотків. І наших дітей — сто відсотків. Онуків — 99. Це як лінія, де існувало кріпацтво. Ми досі бачимо, як по-різному живуть люди по обидва її боки. Спадковість — дуже важлива штука. І якими шляхами ми би не рухалися, це існуватиме. Це не те, за що воює Путін. Але це спільне минуле, яке визначає спільне майбутнє.
Яким словом означити це минуле?
Травма. Ми виходимо з тієї травми разом. По-різному, але разом.
Це — «від Берліна до Владивостока»?
Так. Можливо, ще варто додати Китай.