Лайза Міннеллі народилася в Лос-Анджелесі, і не просто в Лос-Анджелесі, а в Голлівуді. Її батька звали Вінсент Міннеллі — він був одним з найуспішніших кінорежисерів тих років і постановником мюзиклів, з «Оскаром» і «Золотим глобусом» у нагородному списку. Мати Лайзи сяяла на голлівудському небосхилі ще яскравіше, бо це була сама Джуді Гарленд, зірка естради і срібного екрана, яку в усьому світі знали як Дороті з «Чарівника країни Оз» (1939) (лауреатка «Золотого глобуса», двох «Греммі», юнацького «Оскара», спецпремії «Тоні»). Вінсент і Джуді назвали доню на честь пісні «Лайза (Усі хмари відкотяться)». Здається, уся рідня Лайзи артистична: зведена сестра Лорна – співачка й акторка, хрещені батьки — письменниця і співачка Кей Томпсон і поет-пісняр Айра Гершвін, автор тієї самої пісні про Лайзу і брат того самого Джорджа Гершвіна.
Нарешті, рік народження — 1946 — це апогей так званої золотої доби Голівуду, розквіт жанру нуар і час перетворення кінематографу на неофіційну владу Америки. Саме в 1946-му вийшли «Це дивовижне життя» Френка Капри, «Найкращі роки нашого життя» Вільяма Вайлера, «Погана слава» Альфреда Гічкока, «Убивці» Роберта Сьодмака з Бертом Ланкастером і Авою Гарднер, «Глибокий сон» Говарда Хоукса з Гамфрі Боґартом і Лорен Беколл.
Словом, діватися дитині не було куди. Тож на великий екран вона вийшла у три рочки, промигнувши у фіналі безтурботного мюзиклу «Старе добре літо» — на одному майданчику з мамою, Веном Джонсоном і самим Бастером Кітоном. У 16 років Лайза змінила узбережжя: переїхала ближче до Бродвею, тобто у Нью-Йорк, де вчилася акторства у Вищій школі виконавських мистецтв. Виступала на концертах з матірʼю, але частіше в нью-йоркських нічних клубах. Те, що Лайза — гідна дочка знаменитих батьків, стало ясно вже в 1967-му, коли вона отримала «Тоні» за роль у мюзиклі «Флора — червона загроза» на музику й слова славетного дуету Джона Кандера й Фреда Ебба.
Музика лишалася постійною пристрастю Лайзи нарівні з кіно: за свою карʼєру вона записала 11 студійних альбомів, співробітничала з такими різними виконавцями, як Еліс Купер, Pet Shop Boys, Донна Саммер, My Chemical Romance і, зрештою, отримала почесну «Греммі».
Перша головна жіноча роль дісталася в чорній комедії «Чарлі Бабблз» (1967), де вона зіграла з Альбертом Фінні. Однак загалом життя Лайзи ділиться на два періоди: до «Кабаре» (1972) і після. Роль безшабашної шансонетки Саллі Боулз принесла Міннеллі не лише «Оскар», а майже миттєвий статус живої ікони кіно. Ролей такого рівня в неї більше не було, і все, що вона грала, так чи інак порівнювали з «Кабаре». Загалом Міннеллі стала однією з лише 16 осіб, які здобули набір з «Еммі», «Греммі», «Тоні» й «Оскара».
Тягар такої слави, на щастя, не зламав акторку, вона і далі знімалася й співала, а також конвертувала культовий статус у суспільно значущу діяльність: допомагала дітям з травмами головного мозку, однією з перших знаменитостей заговорила про проблему ВІЛ/СНІД і обстоювала права ЛГБТ-спільноти.
Лайза Міннеллі запропонувала на екрані раніше небачений жіночий образ: сексапільна — і кумедна, бешкетна — і зворушлива, а головне — вільна, як вітер. Саме такого вибухового поєднання очікував світ.
Розповідаємо про шість найпомітніших ролей актриси.
«Чарлі Бабблз» (1967)
Коли зірка британського театру і кіно, лауреат премій BAFTA і «Золотого глобуса» Альберт Фінні вирішив поміняти професію та зняти фільм як режисер, він, вочевидь, прагнув підібрати в акторський ансамбль виконавицю, що врівноважувала б головного героя, відомого письменника Чарлі Бабблза. Адже останній (його грає той-таки Фінні, що набив руку на образах сердитих молодих людей) — це чистий мізантроп, постійно ходить з типово британським кислим обличчям, з дружиною давно розійшовся, а із сином контакт не складається. І слава йому поперек горла, і навіть гроші не тішать. Страшна людина.
У цьому депресивному тумані Лайза Міннеллі в ролі секретарки Елізи — правдивий маяк надії. Вона все, чим не є шеф. Вона всміхається. Вона радісно й емпатично реагує на світ. Вона любить людей і любить літературу, ба більше — хоче стати письменницею. І коли оте сумне непорозуміння, що є начальником, остаточно дістає її, робить радикальний крок: вдягає чорну перуку і… спокушає Бабблза. Від такого нахабства з нього спадають усі іпохондричні обладунки, і він виявляється не такою вже й кепською людиною. І сміх, і гріх.
«Безплідна зозуля» (1969)
Цей фільм вписаний в анали як дебют видатного режисера Алана Пакули, однієї з центральних постатей руху «Новий Голлівуд».
Сюжет картини дійсно незвичний порівняно зі стандартами тої-таки золотої доби. Протагоністка з легковажним прізвиськом Пукі (Міннеллі) випадково знайомиться зі студентом-ентомологом Джеррі (Венделл Бертон). Виявляється, вони вчаться в коледжах, розташованих у сусідніх містах. Що було б далі згідно з класичними настановами? Палке молодіжне кохання, низка милих комічних непорозумінь, можливо, трохи музики й пісень — і щасливий поцілунок у діафрагму у фіналі.
Але це вже кінець 1960-х. Тому Пакула влаштовує не молодіжну мелодраму, а справжнє зіткнення способів життя. Бо Пукі — це дійсно весела пташка, яка влаштовує цілий театр у театрі, не сумує ані секунди, весь час розважає себе і Джеррі ненабридливою ексцентрисіадою; її життя — суцільна імпровізація. А хлопець? Комахи йому, схоже, цікавіші, ніж це легкокриле диво, що пурхає поруч.
Тож кожен у фіналі піде своїм шляхом: Джеррі — до карʼєри ентомолога, Пукі — за обрій.
«Кабаре» (1972)
Почни з визнання від колиски до могили.
Це не так вже й довго.
Життя — це кабаре, старий друже.
Це лише кабаре, старий друже.
А я люблю кабаре!
Фільмографія видатного бродвейського режисера Боба Фосса складає лише п'ять робіт. Однак навіть мюзиклу «Кабаре» вистачило, аби стати безсмертним.
Час дії — останні роки Веймарської республіки, приреченої перед навалою нацизму, що переможно крокує вулицями. Весь настрій фільму — це бенкет перед кінцем світу. Прима берлінського кабаре, експатріантка Саллі Боулз (Міннеллі) — істинний символ цієї піднесено-істеричної атмосфери. Боб Фосс разом з Лайзою перетворив кожен номер Саллі на справжній пісенно-сценічний шедевр. Але «Кабаре» не типовий мюзикл, де діалоги слугують лише звʼязками між концертними номерами. Саллі-Міннеллі поза сценою — харизматична героїня, повна блискучих суперечностей. І у фіналі вона робить ризикований, навіть божевільний, але єдино можливий для неї вибір. Бо життя — це кабаре, а як інакше?
«Кабаре» здобуло 8 «Оскарів», а Лайза отримала не тільки статуетку, а й статус класикині кіно.
«Питання часу» (1976)
Цей фільм є суто сімейним проєктом, його режисер — Вінсент Міннеллі, а в головній ролі знялася Лайза; її партнерами на майданчику стали Інгрід Бергман і Шарль Боєр, а пісні написали дует Кендера й Ебба, а також Джордж Гершвін.
Стрічка починається з пресконференції, де показують сцени майбутнього фільму за участю популярної кіноакторки Ніни (Лайза Міннеллі). Дорогою на конференцію Ніна дивиться на себе в дзеркало і згадує перший приїзд до Рима в 19 років. Тоді вона, провінційна простачка, випадково познайомилася з ексцентричною графинею (Бергман) і стала її компаньйонкою, аби допомогти впоратися зі старістю; артистократка ж ввела дівчину у вищий світ.
Фільм вийшов нерівним, мелодраматичним, але яскравим – і Лайза там не поступається Інгрід. Роджер Еберт у Chicago Sun-Times охарактеризував «Питання часу» таким чином: «Досить велике розчарування як фільм, але в якості приводу для мрій він чудово справляється».
«Нью-Йорк, Нью-Йорк» (1977)
Мартін Скорсезе, досягши успіху в генерації Нового Голівуду з жорсткими драмами і трилерами, вирішив дати глядачеві розраду трохи легшим матеріалом.
«Нью-Йорк, Нью-Йорк» не є мюзиклом у чистому вигляді, але Скорсезе таки випускає Міннеллі в ролі співачки Франсін на сцену в цілком бродвейському епізоді. А втім, фільм є радше гострою жанровою сумішшю: окрім мюзиклу, тут є і комедія, і драма. Партнер і водночас суперник Франсін, саксофоніст Джиммі (у виконанні Роберта де Ніро, який за рік до того злетів до слави в «Таксисті» Скорсезе) — типовий маскулінний персонаж, який прагне бути головним у всьому; звісно, успіху дружині він пробачити не може. Франсін живе набагато гармонійніше, вона достатньо сильна, аби суміщати сцену і родинне життя, не жертвуючи нічим. Ця жіноча незалежність — те, що ріднить її із Саллі.
Цією роллю Міннеллі нагадала про себе, а пісня «Нью-Йорк, Нью-Йорк» стала класикою світової естради.
«Артур» (1981)
Ця стрічка Стіва Гордона — у певному сенсі інверсія сюжету «Чарлі Бабблза». Головний герой цього разу не іпохондрик, а цілком собі веселун, сибарит і спадкоємець 750-мільйонного статку на ймення Артур (Дадлі Мур). Обожнює співати, жартувати і пиячити. Витерпіти такого субʼєкта — ще та морока, але його всі люблять — чи то за веселощі, чи то за гроші.
Міннеллі знову випадає грати противагу надто специфічному чоловікові. Вона перевтілюється в офіціантку Лінду, яка мріє стати акторкою. Гордон, звісно, нагнітає мелодраматизму: і батько в Лінди безробітний, і грошей на подарунок йому немає, тому вона краде краватку в крамниці, а коли знайомиться з Артуром, то виявляється, що його статки її не обходять (так ми і повірили!).
Та якщо без жартів, то якраз Міннеллі і робить цю казку достовірною. Вона створює на екрані той рівень відкритості і щирості, який переконує навіть найцинічнішу частину аудиторії, що Попелюшці дійсно пощастить. За це фільм і отримав два «Оскари» — за найкращу чоловічу роль другого плану (Джон Гілгуд у ролі старого слуги) і за найкращу пісню. Лайза Міннеллі лишилася без нагород — але, зрештою, нащо нагороди генію?
