«Їхні тіла тріпотіли наче метелики в проміні світла. Кожна, як комета, лишала свій слід. Кожна з них згорала в ночі. Для нас вони лише картинки без слів. Але я знала, що одного разу їм захочеться закричати. Як мені».
Це – те, що потай, в уривках між напруженою роботою, записує в своєму блокноті Анжель (Елла Рампф) — візажистка, яка працює у фешн-індустрії в Парижі. Анжель мріє стати письменницею. Робота, яку вона має – лише спосіб досягти мрії.
Друга героїня фільму Максін (Анджеліна Джолі спеціально для цієї ролі вивчила французьку) — сорокарічна американська режисерка, яка приїздить до Парижа на Тиждень моди, щоб зробити відеоінсталяцію в стилі горору про вампірів для показу нової колекції. Вона розлучена, намагається відбудувати стосунки з дочкою-підліткою, заводить роман з колегою (Луї Гаррель). Але прямо посеред усіх цих клопотів дізнається, що має агресивний рак молочної залози, і хіміотерапію треба розпочинати негайно. Нарешті, юна красуня на імʼя Ада (Аньєр Аней) — початкуюча модель, що приїхала в Париж з Південного Судану, але все ще не впевнена, яке саме майбутнє їй потрібне.
Аліс Вінокур народилася в Парижі, вивчала сценарну майстерність у знаменитій кіношколі La Fémis. Повнометражний дебют режисерки «Августин» (2012), що оповідає про стосунки між професором медицини Шарко та його пацієнткою Августиною, мав премʼєру на Канському кінофестивалі в рамках Тижня критики, а другий фільм «Меріленд» (2015) показали в секції «Особливий погляд» в тих же Каннах. Ще Вінокур написала сценарій (разом з Деніз Гамзе Ергювен) до нашумілого турецько-французького фільму «Мустанг», обраного як французький кандидат на здобуття «Оскара» у 2016-му.
Центральні мотиви всіх робіт Вінокур – жіноча взаємопідтримка і солідарність, протистояння жінок правилам, що їм навʼязує патріархат в тому чи тому вигляді. «Кутюр» (спочатку сценарій називався «Шви») знято під час реального Тижня моди в Парижі, з професіоналами високої моди, в просторі Chanel і на легендарних сходах на вулиці Камбон.
Однак при всій автентичності Вінокур уникає показу фешн-індустрії як тераріуму конкуренток. Темний бік моди тут в іншому: це тяжка ненормована робота. І дівчата, на чиї плечі лягає ця вага, якраз допомагають одна одній.
В кожної своє лихо і кожна справляється по-своєму. Але, парадоксально, найцікавіші тут не зірки. Психологічно складні `образи – явно не сильна сторона Джолі, і роль Максин вчергове це доводить. Акторка раз по раз вдається до доволі простих мелодраматичних прийомів; за стандартно-гарним заплаканим обличчям – жодної глибини, жодного насправді цікавого характеру. В цьому сенсі Елла Рампф і Аньєр Аней відпрацьовують свої завдання набагато різноманітніше і переконливіше. Анжель у виконанні першої – уважна і співчутлива спостерігачка. Водночас Аньєр Аней проводить Аду по цілій гаммі станів – від первісної соромʼязливості до гордо піднятої голови у фіналі і погляду дівчини, яка знає, чого хоче.
В цілому, фільм Вінокур – не той випадок, коли вам розкажуть все, що ви хотіли знати про моду, але не знали, де спитати. Але все ж режисерці вдалося відтворити людський вимір за поверхнею однотипного гламуру.
