Чим «Лицар сімох королівств» схожий на попередні серіали світу Вестеросу і чи може нове шоу бути точкою входу для нових глядачів
Айра Паркер (шоуранер): Сподіваюся, що це справді чудова точка входу для тих, хто з певних причин не дивився «Гри престолів». Частково тому, що наш підхід досить простий і прямолінійний: є один основний персонаж — сер Дункан Високий, і є кілька моментів з перспективи Егга, але загалом ми розповідаємо одну історію.
Дунк відразу викликає симпатію. Він щирий, чесний, сповнений сумнівів у собі і тривог — і, сподіваюся, люди впізнають у цьому власний життєвий досвід. Він хлопець з наївною мрією стати лицарем, який не до кінця розуміє, як цього досягти. Можливо, йому бракує необхідних навичок. Він усвідомлює, наскільки складним і лякаючим буде цей шлях. А далі ми повертаємося до Вестеросу й до тієї самої «Гри престолів», яку Джордж Р. Р. Мартін так майстерно створює: жорстокість, що безпосередньо стикається зі щастям і з надією.
Про динаміку Дункана і Егга
Айра Паркер (шоуранер): Найважливішим було зберегти відчуття самотності обох героїв на момент першої зустрічі. І я не впевнений, що вони самі це повністю усвідомлюють. Дункан щойно втратив свого багаторічного наставника — єдину людину у світі, яка взагалі знала про його існування. Егг же переживає інший вид самотності: він покинутий і позбавлений чіткого напрямку. Вони сходяться, і є щось підсвідоме в тому, чому вони тягнуться один до одного. Це історія про сім’ю та про різні способи, якими вона може формуватися.
На поверхні це стосунки лицаря і зброєносця. Але водночас це наставник і учень, майстер і підмайстер, а також батько і син. Сер Арлан був для Дунка батьківською фігурою, хоч і дуже складною. Тепер же Дунк стає протектором Егга. Вони також схожі на братів — з багатошаровими й непростими стосунками. Усе це тому, що Дунк виріс без родини, сиротою з Блошиного Дна, і все життя шукає близькості. Егг — без спойлерів — також має складні стосунки з родиною і шукає той зв’язок, якого йому бракувало.
Про хімію між виконавцями головних ролей
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Я познайомився з Декстером наприкінці кастинг-процесу — ми разом проходили пробний чит у лондонському офісі Люсі Беван (кастинг-директорка. — Ред.). Я знав, що працюватиму з дитиною-актором, на той момент йому було дев’ять років. Але уявлення про його «незрілість» зникло майже миттєво.
Декстер надзвичайно зрілий і професійний. Складається враження, ніби працюєш з актором, який десятиліттями в індустрії. Він легко сприймав правки від режисера, мені не доводилося бути посередником. Ми мали близько двох місяців підготовки перед зйомками, що є великою рідкістю. Ми багато часу проводили разом, зокрема, часто ходили в ігрові зали в Белфасті.
Декстер Сол Анселл (Егг): Дуже часто.
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Дуже часто. Ми щодня їздили верхи, тренувалися в боях і працювали із Сісі, координаторкою трюків. Це було важливо не лише для екранних стосунків. Я дуже радий, що тепер можу назвати Декстера своїм другом. Я близький з ним і з його родиною, ці два місяці стали ключовими для нашого зв’язку.
Декстер Сол Анселл (Егг): Як уже казав Пітер, ігрові зали стали великою частиною наших стосунків. Ми справді дуже там зблизилися. Як казав Айра, ми як брати. З першого прослуховування між нами виник контакт, а далі ми просто постійно проводили час разом, гуляли й тусувались.
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Потім казино, нічні клуби й усе інше (сміється).
Декстер Сол Анселл (Егг): Це дивно, що я тут єдина дитина. Але я з цим проєктом уже… Я знаю, що знімаюся всього два роки, але це, типу, п’ята частина мого життя. Тож це все одно великий шматок. І тому відчуття таке, ніби я з цими людьми все життя. Ми дуже близькі, відчуваємо себе друзями, але наприкінці дня вони всі дорослі, і, напевно, саме це і здається дивним (сміється).
Особливість Дункана як фентезійного героя і як Пітеру вдалось у нього вжитися
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Дунк дуже багато на чому зациклюється, постійно хвилюється, має серйозні проблеми з тривожністю — і з цим у мене чималий особистий досвід. Коли я отримав роль і поїхав знайомитися з Оуеном (продюсер Оуен Гарріс. — Ред.) і Айрою, мене буквально нудило від очікування й нервів. І в цьому ми з Дунком точно схожі. Але я дуже захоплююся його моральним компасом, його чорно-білим уявленням про лицарську честь. Мені здається, я багато чого навчився в цього персонажа.
У такому жорстокому й безжальному світі, як Вестерос, де панують зради, інтриги й удари в спину, дуже зворушливо бачити героя на кшталт Дунка — того, хто намагається рухатися цим світом, дотримуючись моралі й правильних цінностей.
Айра Паркер (шоуранер): Це величезна частина його (Дунка) життя. Він переходить у щось нове. Уперше залишає гніздо, захист сера Арлена. Він мусить вийти у світ і вижити самостійно. По суті, це історія про двох дітей, які вирушають на турнір.
Про складну мораль у світі Вестеросу
Шон Томас (Реймун Фоссовей): Я вважаю, що Реймун дуже чесний, але його інстинкт виживання перебуває під тиском брата Стефана. Коли ж він починає вільніше рухатися Ашфордом разом з Дунком, відчуває себе значно розкутіше, йому справді подобається бути з ним поруч.
Деніел Інгс (Лайонел Баратеон): Здається, ми іноді неправильно розуміємо тексти Джорджа (Мартіна) з оригінальної «Гри престолів». У голові залишається відчуття суцільної безнадії через масштабні сцени смерті, хаосу й різанини — і саме це робить історію захопливою, бо ніколи не знаєш, хто виживе. Але водночас у всьому цьому завжди є маленьке зерно надії — і тут воно розкривається ще сильніше. Навіть у «Грі престолів» ми хотіли, щоб діти Старків возз’єдналися. А тут ти просто хочеш, щоб ці двоє (Дунк і Егг) вижили. Хочеш, щоб люди, з якими вони стикаються, побачили в них добро.
Сем Спруелл (Мейкар Таргарієн): Для морально сумнівних персонажів — часто це Таргарієни — дуже важливо відчувати виклик і протиставлення у вигляді доброти Дунка.
Берті Карвелл (Бейлор Таргарієн): Здається, це і є центральне питання всієї історії: чи можливо чинити правильно і чи є для цього простір. І саме Дунк постійно ставить це питання. Коли я дивився серіал на прем’єрі, мене вразило, як він увесь час сумнівається: чи не наївно слідувати честі? Чи не обманює він сам себе мрією про лицарство? Є ризик, що цинізм його зламає. І це дуже відгукується в нашому реальному світі. Ми всі постійно питаємо себе, чи варто мати моральну відвагу чинити правильно, чи це марна справа?
Саме тому це хороше телебачення і сильна історія. І, чесно кажучи, історія, якої нам зараз дуже бракує — у світі, що темнішає. Дякую, Айро. Нам потрібні такі історії. Приємно бути частиною цього.
Айра Паркер (шоуранер): На секунду це прозвучало саркастично, але потім я зрозумів, що ти серйозно.
Берті Карвелл (Бейлор Таргарієн): Я й хотів, щоб це звучало саркастично, але насправді я просто ховаю головну думку за сарказмом. Я дійсно мав це на увазі.
Про візуальну мову серіалу
Айра Паркер (шоуранер): Усе в цьому серіалі зводиться до Дунка і його погляду. У нас немає цього епічного масштабу — переходів від родини до родини, мертвих, що йдуть убивати людство, і драконів. У нас є один хлопець, кілька коней і трохи гарних дерев. Нам було дуже важливо, щоб усе відчувалося приземленим. А відчуття інтимності виникало дуже природно, бо ми просто слідуємо за історією однієї людини і бачимо світ її очима, намагаючись суворо не виходити за межі цієї перспективи.
У серіалі немає жодного кадру, знятого з дрона. Нічого такого — не тому, що ми ніколи цього не використали б, а тому, що це не погляд Дунка. Ми хочемо, щоб глядач відчував усе, що відчуває Дункан у кожен конкретний момент. Коли він дивиться, як лицарі зіштовхуються на турнірі, ми хочемо, щоб йому було страшно. Ми хочемо, щоб ці лицарі виглядали максимально велично. Коли Дунк лежить у багнюці, ми хочемо відчувати бруд під його нігтями. Коли він у шоломі — щоб ми відчували, наскільки важке його дихання і як швидко б’ється серце. Це некомфортні моменти. Коли він розмовляє з Танзель на ринку, ми хочемо відчути всю його незграбність.
Але жодна візуальна мова не спрацювала б, якби не містер Пітер Клаффі, який щодня приходив і передавав усе це через мову тіла, погляд і власне почуття гумору. Без цього ми ніколи не змогли б передати внутрішній монолог Дунка, який є надзвичайно важливим для цього серіалу й для цієї новели.
Як діарея перебила пафос «Гри престолі»
Айра Паркер (шоуранер): Для Дунка є момент роздоріжжя: він підбирає меч свого майстра і чує поклик до величі. У його голові звучить героїчна тема. У сценарії так і було написано: «Дунк чує героїчну тему». Але в процесі виробництва і постпродакшну, коли Ден Ромер (композитор. — Ред.) почав писати тему героя Дунка, ми знову подумали про самого Дунка. Тема стала більш оголеною, простішою. Це була не та велика, оркестрова, велична героїчна музика. І в цьому моменті вона не зовсім підходила, бо це поклик до того, ким Дунк хоче стати в майбутньому. Він чує цю тему, бо це найвищий можливий поклик героя.
Але в цей момент він ще не герой. Він нічого не зробив і нічого не досяг. І коли він усвідомлює, наскільки страшним і важким буде шлях попереду, це його нервує, у нього починається, як кажуть їдишем, шпілкіс у животі, і він опиняється навпочіпки за деревом у вкрай негероїчній, можна сказати, найменш героїчній позі. Бо на цьому етапі Дунк ще не герой. У нього є мрія, він хоче зробити щось велике, але ще не знає, як до цього дійти.
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Якщо чесно, мені дуже подобається вся ця сторона. У мене з цим не було жодних проблем, і знімати це було неймовірно смішно. Ми закрили знімальний майданчик, один мій дуже хороший друг, Ґордо, стояв переді мною. Я тримаю трубку між ногами, а він користується нею, щоб усе це «виходило». Я дивився на його обличчя — він не міг дивитися на мене під час зйомки, бо просто не міг перестати сміятися. І так, головне було самому не засміятися. Для мене це ті моменти, які я найбільше пам’ятаю з цього серіалу — дуже, дуже смішні моменти, і вони того варті.
Я не нервував через ці сцени, бо вважаю, що це було хороше доповнення. Це справді гарний знак оклику на самому початку, який одразу показує, про що ця історія. Тут є велич і епічність — тема представляє великі битви й масштаб «Гри престолів», але водночас тут є гумор. Я маю на увазі діарею.
Як увійти в образ персонажа, який уже двадцять років існує в уяві людей
Танзін Кроуфорд (Танзель): Я була надзвичайно нервова. Це дуже лякає. Але водночас це був виклик, який я дуже хотіла прийняти. Мені було цікаво додати власну інтерпретацію Танзель і водночас максимально поважати книжкову версію, залишаючись чесною з тим, як я її бачу. І так, ця персонажка цікава ще й тим, що я майже не грала разом з більшістю. Це перший раз, коли я зустрічаю половину акторів у цьому престурі (сміється).
Ця роль дуже відокремлена — вона не залучена до насильства, інтриг і схем. У неї свій творчий світ, і це дає певне полегшення, коли ти бачиш її на екрані й знаєш, що бодай на мить усе може бути спокійно, перш ніж знову повернеться насильство.
Сем Спруелл (Мейкар Таргарієн): Найбільший виклик — не думати про це. Просто зосередитися на сценарії й на діях, які написав Айра. Бо щойно ти починаєш думати про фанатську базу й масштаб світу, в який входиш, робота починає втрачати ефективність. Ти перестаєш робити те, що спочатку хотів. Думаю, ми всі уклали своєрідний пакт — разом чи кожен із собою — не переживати про це.
Фінн Беннет (Ейріон Таргарієн): Я не був частиною цього пакту.
Деніел Інгс (Лайонел Баратеон): Я згоден, думаю, що надто багато про це не варто думати. Насправді аудиторія, особливо великі фанати, може відчути, якщо ти намагаєшся служити чомусь іншому, а не історії. Ще хочу сказати, що Айра живе цим всім, він так класно оживив книги й персонажів; усе, що нам залишалося, — це вивчити свої репліки і грати максимально добре. Ми не дуже обговорювали, чого від нас можуть очікувати, просто потрібно було бути креативними і включатися в роботу.
Фінн Беннет (Ейріон Таргарієн): Вражаюче було відчути, як тиск поступово зникає, бо в нас вже були всі шматки пазлу: Джордж написав персонажів, Айра адаптував їх, Оуен і Сара режисували, Лорна робила костюми, Піппа Нусіль — перуки. Коли всі деталі на місці, залишалося лише додати останні штрихи. І це, знову ж таки, сміливий відхід від звичного тону «Гри престолів» чи «Дому дракона», і для цього потрібен справжній капітан, яким був Айра, і, звичайно, Пітер і Декстер. Так, тиск був щодня, але я довіряв неймовірно талановитим людям, і я пишався, я справді пишався, коли все це завершили.
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Повірте, тиск був дуже великий. Як сказав Ден, про цей пакт я майже не говорив на майданчику, не хотів навантажувати людей, але я ніколи не відчував подібного — увійти у світ, який я вже любив і поважав, і взяти таку ключову роль — це ще треба адаптуватися. Так, велика команда і прекрасний акторський склад допомагали пройти через це.
Айра Паркер (шоуранер): Ми хотіли залишитися вірними книзі. Окрім дощу в Белфасті, це було весело і просто. А коли в нас уже був чудовий акторський склад, ми просто продовжували роботу, і я справді пишаюся цим зараз.
Чи потрібні герої у світі, де домінують антигерої
Айра Паркер (шоуранер): Дунк — герой? Чи Дунк хоче бути героєм? Він ще не герой. Можливо, колись.
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Він про це мріє, але Берті минулого вечора філософствував, після чого я багато над цим думав.
Берті Карвелл (Бейлор Таргарієн): Що я сказав?
Пітер Клаффі (Дункан Високий): Не пам’ятаю.
Берті Карвелл (Бейлор Таргарієн): Добре, я скажу, що думаю. Я прочитав цю історію, подивився і подумав: вона ніби запрошує нас усіх замислитися, чи можемо ми бути героями і що це для нас означало б. Чи це абсурдно, гордовито, наївно — уявляти, що можна здійснювати героїчні вчинки? І я так бачу це в персонажі Дунка: він, як і ми всі в дитинстві, мріє про героїчні вчинки, а потім ми бачимо, як він справляє нужду за деревом, що нагадує про його людяність, смертність, обмеження тощо.
Він озирається навколо і бачить лицарів, які здаються вправнішими та величнішими, і тому це відчутно і зрозуміло. І саме тому це героїчна історія, бо вона ґрунтується на чомусь людському і кінцевому. Було б добре, якби ми всі запитали себе: що означає бути героїчнішим? Люди постійно роблять речі, звичайні речі, які насправді глибоко героїчні, і найбільший героїзм ви бачите у звичайному житті, це не обов’язково має бути щось грандіозне. А сукупність цих маленьких героїчних вчинків може забезпечити, що світ все ще існуватиме у 2027 році.