Застереження від наївності та неспроможності називати зло на ім’я
Хочеться побудувати цю передмову у вигляді переліку застережень. Якщо ви не готові зустрітися зі злом, смертю та насильством без жодної дистанції, окрім наданої нам книгою, яку можна згорнути, але від того вона не припинить свідчити, то краще далі не читайте. Цей текст не для тих, хто вірить у рожевих поні, не для наївних прихильників політичного релятивізму та виправдань зла. Він для тих, хто може впустити у себе реальність і мати сміливість назвати речі своїми іменами. Застереження для тих, хто сумнівається.
Брак дистанції. Це перше застереження й особливість цього щоденника. У ньому немає дистанції. Усі події тут — дивом збережені безпосередні свідчення очевидиці подій без жодної цензури чи ретуші. Це історія про те, як умить ціла родина, весь будинок з усіма сусідами, все майже півмільйонне місто поринають у війну і смерть. Як кров, голод, страх і мертва плоть стають звичними. Як приходить усвідомлення вразливості та безсилля, значення любові та відданості, розуміння хоробрості та героїзму, лицемірства та байдужості. Як зі звичних абстракцій чи замусолених слоганів усі ці слова перетворюються на повсякдення, починають стосуватися реальних людей і реального життя. Кожна сторінка переносить читача в небезпечний вир подій, і там ніде сховатися.
Нелітературність. Це друге застереження і особливість цієї книги. Хтось може вважати, що такі щоденники мають належати до певного жанру літератури. Помилка. Цей щоденник не є літературою, це саме життя. Життя, розказане людиною, яка, вочевидь, переживає більше і глибше, ніж уміє написати, ніж вміщається у ті тривіальні конструкції, що залишились їй від отриманої щойно дерусифікованої освіти й реальності. Може, Катерина Савенко і хотіла б подати свій досвід красиво, композиційно довершено й літературно, але вийшло інакше — це простий, грубуватий, але наскрізь чесний текст без жодної художньої претензії. Правда життя перемогла, і ми маємо це свідчення, яке можна назвати «документом епохи» або «его-документом», але аж ніяк не літературою. А втім, це не зменшує цінності цього тексту, а може, навіть навпаки — робить його особливо цінним. Адже в підсумку авторці вдалося найголовніше — прокричати останні дні життя, озвучити відчай багатьох моментів істини тими словами, які вона знала. А далі вже залежить лише від нас — чи почуємо ми, чи дослухаємось, або ж сприймемо як черговий літературний сюжет. У будь-якому разі Катя зробила більше, ніж можна очікувати від беззахисної цивільної особи, що опинилася в епіцентрі катастрофи. Вона думала про інших, говорила до них, хотіла, щоб люди знали правду, і сподівалася на справедливість.
Питання мови. Це третє застереження і дуже важлива концептуальна особливість. Більшість тексту, який залишила нам Катерина Савенко, написано російською мовою. Цього спершу не буде помітно, бо видання вже перекладено українською мовою. Але саме в цьому моменті криється одна з найважливіших драматургічних і, я б сказав, парадигмальних особливостей щоденника. У світовій та українській культурі цей текст має всі підстави стати іконічним, адже він фактично є невимушеним відбитком онтологічної боротьби з колоніалізмом на рівні мови. Йдеться про поступовий і тихий тріумф усвідомлення людиною своєї приналежності, відмови від чужого й повернення до себе, до власної символічної системи вираження думок. Вистраждані і добровільно написані з десяток сторінок українською мовою наприкінці щоденника свідчать про шкоду і збиток, завданий російською примусовою асиміляцією, більше, ніж десятки томів кон’юнктурних «Історій України».
Власне, перехід на українську мову — це неймовірно потужний неартикульований маніфест цього свідчення, спершу непомітний жест, який говорить більше, ніж пафосні зізнання в патріотичності. Це не про театрально наголошене прозріння і поривання з минулим, що супроводжується заламуванням рук, а тихе усвідомлення того, що ти більше не хочеш говорити «на их языке», що ніяких «ми» з цими створіннями більше не може бути. Це про сепарацію на найглибшому екзистенційному та символічному рівні. Про заслужену відразу і про перші кроки докорінного відторгнення й відчуження. Про усвідомлення неймовірного болісного відривання від себе вживленої російської ідентичності, коли злі й чужі люди нарешті, після всіх облудливих і лукавих казок про «ми же одін народ», «ми же братья», «ми же родня», приходять і методично вбивають тебе і твою спільноту. Руйнують твій дім за просте бажання жити своє власне життя, за відмову здатися їм, зректися свого.
Якби це була просто книжка, то така двомовність могла б бути сприйнята як фантастичного рівня художній прийом, а авторка заслужено отримала б лаври майстерного і тонкого психолога, що грається з рівнями тексту й метатексту, тонко й інтелектуально використовує мову для ненавʼязливого розгортання дискурсу про культурну й політичну приналежність лише натяками. Але у випадку Катерини Савенко це не про художній прийом, а про неймовірної сили потрясіння, про реальну трагедію усвідомленого й пережитого, але ще не поясненого ані собі, ані іншим розмежування на «свій» і «чужий».
Цей злам, цей біль, це відкриття й народження усвідомленої українки відбувається просто на очах читачів щоденника. Важко знайти у світовій чи українській літературі більш виразний і витончений приклад того, як століття імперської асиміляції та брехні в конкретно взятій людині відділяється і помирає. Це як відмерла шкіра у плазунів в одну мить стає пустою формою і відпадає. На останніх сторінках щоденника ми бачимо цю внутрішню напругу, це фактичне поривання із затхлістю «русского міра».
Проголошення винуватців. Останнє застереження особливо неприємне буде тим, для кого «не все так однозначно». Адже Катерина Савенко не чекає на майбутній суд, не заслуховує свідків, не потребує виголошення складних і продуманих стратегій обвинувачення від прокурорів. Вона чітко знає, хто в усьому винен, хто приніс війну і смерть в її місто, — Путін і російський народ. Кілька разів у тексті щоденника авторка торкається цього питання мимохідь («Спасибо тебе, тв*рь, за одно: ты сплотил нас как никогда!», «Як тільки піднялася рука зруйнувати все це через дурні нелюдські амбіції зʼїхавшого з глузду антихриста!», «… але все марно, бо зруйноване руками диявола», «Но они никогда не отнимут у нас Надежду!», «Чи існує назва хворобі нелюда, який затіяв цю безглузду криваву війну, покалічивши стільки життів?», «І народ цієї країни став кривавим мʼясом, який коштує менш як пів копійки») і один раз чітко каже: «1170 мирных человек за период Великого Российского "освобождения", или сумасшедшей адской игры чокнутого Путлера».
Легістів і процесуалістів ця обставина засмутить, а особливо витончені в казуїстиці правники будуть говорити, що брак дистанції та розуміння «повної картини» роблять навіть свідчення очевидця недостатніми. Але це той випадок, коли людина відмовляється мовчати і шукати чергових виправдань для колись «братнього народу». Так ми отримуємо черговий урок — ніколи, особливо в розмові зі самим собою, не варто боятися говорити всю правду тими словами, якими ти її відчуваєш і думаєш. Є випадки в житті, коли найменший сумнів, найменша тінь, найменша невпевненість людини, яка є прикладом сили і хоробрості, обовʼязково буде використана проти неї, проти самої реальності та правди. Викрите зло має бути назване і засуджене сповна. Тоді наші шанси на справедливість зростають. Цього вчить нас щоденник Катерини Савенко. Він уособлює поривання з досвідом напівмір, напівслів, напівправд і руйнує «чари мовчання», що переслідували нас не одне покоління. І ось ми вже живемо в ситуації, коли це все стає помітним, висловленим і оприлюдненим. У всіх нас з’являється можливість нарешті покласти край віковому злу, що звикло ховатися в тінях і напівтонах. Адже світло правдивої візії і випромінює ця книга.