Семенкові аптечні вітрини.
Протяг скидає сукні додолу.
Трамваї, мов золоті цитрини,
розсипаються з нічного Подолу.
Люди прикуті до міста, як бранці.
Ниє, мов рана, злива остання.
Прибуття оголошують вранці,
ніби читають у церкві Писання.
Темрява чорна, ніч невидна.
Птахи серед ночі, як човни серед повені.
Пташині крила схожі на вікна,
за якими живуть закохані.
Ця панорама – ламка, далека,
запам’ятовується найлегше.
Тоді до міста приходить спека
і все починається як уперше.
І сутінки робляться великими.
І переписується літня хроніка.
І ти зауважуєш вечір за вікнами,
наче зморшки у співрозмовника.
Ось лише залишаються свідки
переходу і закорінення,
ось лише тиша надходить нізвідки,
перед якою всі будуть рівними.
Ось лише вперте бажання освідчитись.
Спроба відбутися мовчаннями.
Люди живуть поруч із вічністю,
не відходячи, не помічаючи.
Ось лише кожному так одиноко.
І далі не буде жодних відстрочок.
Небо втомлюється, як око.
Місяць змінюється, як почерк.