Для розуміння: процес повернення росіян і білорусів (не забувайте про них) розпочався не вчора. До президентства Томаса Баха не будемо повертатися, щоб не впасти в шкідливу ностальгію. Як то кажуть, чи буде ще на нашій вулиці свято? Уже було, хоч президентство німецького фехтувальника в нас зазвичай не згадують добрим словом.
Про росіян. Їхнє повноцінне повернення, хоч у МОК вирішили перестрахуватися й назвати своє рішення тимчасовим, розпочалося в травні 2026 року. Тоді Міжнародний олімпійський комітет виступив із заявою, в якій рекомендував не обмежувати участь білоруських спортсменів у міжнародних змаганнях. Докотилися до того, що співучасники агресії виступають на міжнародних змаганнях під власним прапором.
Це рішення було перевіркою реакції зокрема й української спортивної спільноти. А що ми? Якщо вас не заблокували в Google, можете знайти офіційну позицію, в якій і НОК, і Мінмолодьспорту засуджують це рішення. Чи цього вистачило? Побачили 7 липня.
Після рішення МОК послабити (читай – зняти) санкції щодо росіян президент Національного олімпійського комітету Вадим Гутцайт розповів, як воно було, коли МОК білорусів повертав. Він запевнив, що під час зустрічей із представниками МОК наполягав на недопуску за таким самим принципом росіян до змагань. Відповіддю було гучне мовчання. Фактично за тим же сценарієм проходили зустрічі представників Мінмолодьспорту з європейськими колегами. Представників українського міністерства слухали, але не чули.
Так, українські спортивні інституції, очевидно, не допрацювали, бо, як то кажуть, результат на табло. Однак, той факт, що росіян фактично не було на двох Олімпіадах – це вже нівроку результат. Достатній? Ні, адже війна триває, росіяни продовжують вбивати українців, бити ракетами по українських містах.
Що ми маємо у підсумку? МОК перевірив на білорусах нашу реакцію і вирішив піти далі, повернувши й росіян. І давайте не виносити за дужки українських спортсменів, яким нині недостатньо просто “тренуватися і йти до своїх мрій”. Про це згодом. Зараз – знову про МОК.
Ще в лютому 2026 року на Олімпійських іграх в Італії Кірсті Ковентрі плакала, пояснюючи, чому скелетоніст Влад Гераскевич не може одягнути “шолом пам’яті” на заїд, а вже менш як за півроку не виступила проти повернення росіян до міжнародних змагань. Ба більше, МОК вчинив настільки гидко, наскільки можливо: залишив питання повернення росіян на відкуп міжнародним федераціям. Здавалося б ідеальне за своєю цинічністю рішення і росіян повернути, і обличчя, на їхню думку, зберегти. Бо коли росіян повернуть (а їх повернуть, не сумнівайтеся, бо у фехтуванні, боротьбі й гімнастиці вже повернули) завжди можна прикинутися дурником і сказати, що це винятково рішення окремих міжнародних федерацій.
А от від чого відбілитися не вдасться, так це від повернення до родини МОК Олімпійського комітету Росії. Коротко про цю ситуацію: ОКР відсторонили у жовтні 2023 року через те, що він включив включив спортивні організації з окупованої території України до свого складу. Як думаєте, що змінилося з того часу? Слово МОК: “ОКР більше не включає до свого складу як членів будь-які регіональні спортивні організації на територіях, що входять до юрисдикції НОК України”. Віримо? А чиновники з МОК не хочуть поїхати на тимчасово окуповані території України, щоб на власні очі побачити, що там відбувається? Звісно, що з Лозанни видніше.
Чим далі, тим абсурдніша аргументація МОК.
“ОКР підтвердив, що він не здійснює і не здійснюватиме жодної діяльності на цих територіях. ВК МОК продовжуватиме уважно стежити за ситуацією щодо будь-якої діяльності ОКР на згаданих територіях і залишає за собою право вжити будь-яких подальших заходів, якщо це буде визнано за необхідне”, – йдеться в заяві МОК.
Треба попросити в СОУ розвіддрон, щоб чиновникам МОК зручніше було за цим стежити. На “підтвердження” від ОКР взагалі не зважаю і вам не раджу. Хто як не ми знаємо, чого варті слова росіян.
Абсурд? Єдине цензурне слово, яким можна описати рішення МОК. Виникає логічне питання: навіщо вони пішли на цей крок?
Очевидно, намагаються не відставати від світових трендів. Дональду Трампу нормально зустрічатися на Алясці з воєнним злочинцем Володимиром Путіним, президенту ФІФА Джанні Інфантіно не складно підписати російський прапор під час заходів, присвячених чемпіонату світу з футболу…
Важко не помітити у світі тенденцію поступового повернення росіян до культурної, наукової й інших спільнот. А чим спорт “гірший”? Особливо, коли на чолі настільки гнучка керівниця. Занадто жорстко сказано? Як ще описати життєві принципи людини, яка приймала нагороди і грошові премії з рук зімбабвійського диктатора Роберта Муґабе. А тут під боком “Газпром” (на щастя, СБС займається зменшенням його потенціалу) і інші російські компанії, які наввиперидки хочуть інвестувати в “розвиток олімпійського руху в світі”. Про пропаганду через спорт, яку застосовує Росія, написано стільки, що повторювати цю аксіому – тільки час втрачати
Додайте до цього російських лобістів у міжнародних федераціях, які точково впливають на рішення МОК, нашого представника Сергія Бубку, який і досі не зрозумів, хто ж на кого напав 24.02.2022. Герой України, Господи прости. Не відзначався особливою принциповістю і Валерій Борзов, перший очільник НОК, який під час епопеї з відстороненням Влада Гераскевича від Олімпійських ігор 2026 рахував, скільки ж ще воєнних конфліктів у світі. Маємо те, що маємо.
Підсумовуючи зауважу, що в ситуації, яка сталася, винних багато. Мова й про українських спортсменів, частина яких вирішила зосередитися на своїй кар’єрі замість адвокації інтересів України в світі – єдине заняття, яке забезпечує їм бронювання. Так, якщо запитати, то вони обов’язково засудять Росію і наголосять на тому, що виступають, щоб прославляти прапор України. А що по факту?
Один з кращих боксерів сучасності Олександр Усик нещодавно запостив десяток фото з Вашингтону, пафосно тиснув руку Дональду Трампу й уже став причиною безсонних ночей українських політтехнологів. Але чи сказав він президенту США про неприпустимість повернення до міжнародних змагань росіян? Свічку не тримав, але можна здогадатися. Ні, президент США не всесильний (тільки йому не кажіть), але сказати про це було б не зайвим. Курочка ж по зернятку клює.
Усик натомість називає у спілкуванні з журналістами росіяни Хабіба Нурмагомедова найкращим бійцем змішаних єдиноборств (чому б не згадати Ярослава Амосова?) і фотографується з російськими боксерами Біволом і Бітербієвим у рамках одного з вечорів боксу. А ми тут МОК критикуємо.
І це ж не лише Усик. Іллі Забарному комфортно ділити роздягальню ПСЖ із росіянином Матвеєм Сафоновим, колишній футболіст Дмитро Чигринський спокійно тренує кіпрський клуб із російським власником. А що про допуск росіян думають інші? Ну, окрім Ольги Харлан, Ярослави Магучіх, Таїсії Онофрійчук Олексія Середи й ще невеликої групи українських спортсменок і спортсменів, не дуже то й чисельної. Отож.
Проблема з допуском росіян серйозна і зволікати часу немає. Це – наслідок не лише світових тенденцій із повернення росіян у різних сферах життя, а й недопрацювання української спортивної спільноти. Та й недостатньо під час війни сказати, мовляв, ми намагалися, але не вийшло. Треба, щоб вийшло.
Перед Олімпійськими іграми в Італії я спілкувався з Вадимом Гутцайтом. Тоді, за два місяці до початку змагань, ми намагалися спрогнозувати, як розвиватимуться події з допуском росіян далі, після Ігор. Він говорив відверто: “Тенденція з допуском росіян і білорусів до міжнародних змагань невтішна. Маємо бути готовими”.
Сподіваюся, що готові всі: від спортсменів і спортивних інституцій, до політичного керівництва, без погодження з яким, ну ні для кого ж не секрет, нині жодне подібне глобальне рішення України, зокрема й на спортивні арені, не проходить. Побачимо ось уже.
Попереду важкі рішення: від бойкоту змагань (подумайте над наслідками такого рішення) до ухвалення алгоритму дій наших спортсменів. Ще б бажано це нормально прокомунікувати. Бо буде гірше.