Нещодавно в МОК заявили, що на Олімпійських іграх 2026 року росіяни й білоруси знову будуть представлені винятково як нейтральні атлети. На вашу думку, це максимум для нас сьогодні?
Я хочу подякувати за цю заяву МОК. На щастя, вони фактично повторили рішення, ухвалене перед Олімпіадою в Парижі, де російські й білоруські спортсмени теж були винятково під нейтральним прапором, без символіки, без жодних ознак, які вказували б на їхнє походження. 1 вересня відбулася онлайн-зустріч Президента України Володимира Зеленського й очільниці МОК Кірсті Ковентрі. Вони розмовляли про олімпійський рух в Україні, як українські спортсмени готуються до Ігор. Розмова була вкрай змістовною. Пані Ковентрі як олімпійська чемпіонка з плавання чудово розуміє, чого вартує підготуватися до змагань. Вона була приємно здивована нашими результатами в Парижі попри війну.
МОК був під великим пресом, але встояв і залишився на боці світла.
Ви теж зустрічалися з Кірсті Ковентрі у вересні. Про що говорили?
8 вересня я й моя команда були в Лозанні й поспілкувалися з усіма департаментами МОК, мали особисту зустріч з президенткою, порушували, зокрема, питання недопуску до змагань росіян і білорусів. Нам вкрай важливо, що вони зберегли цю рекомендацію на засіданні виконкому МОК. Це показова історія, яка свідчить про те, що нас підтримують. Ба більше, це велика перемога кожного з нас. Менш ніж за сто днів розпочнеться зимова Олімпіада, а ми не побачимо там росіян. Є й локальні перемоги. До прикладу, Міжнародна федерація хокею не допустила їх навіть до відбіркових змагань. Те саме стосується і Міжнародної федерації біатлону. Можу констатувати, що навіть нейтральних атлетів буде небагато.
У чому особливість комунікації з Міжнародним олімпійським комітетом? Які аргументи ви наводили з огляду на світову тенденцію пом’якшення тиску на росіян у різних сферах?
Як ви самі зазначили, спорт не може бути окремо від інших сфер. Бачимо, що така тенденція є, на превеликий жаль! Деякі країни, здається, потроху забувають про те, що росіяни ведуть загарбницьку війну проти нашої держави. Спорт — така сама галузь, як інші. Можу констатувати, що МОК складно тримати настільки проукраїнську позицію, тому що на них тиснуть звідусіль. Інші країни, які ведуть бойові дії, писали листи з вимогою відсторонити ту чи іншу країну. Мовляв, чому ви відсторонюєте росіян, а не чіпаєте інших. Складно навіть осягнути, під яким пресом був МОК. Дякую, що встояли й залишилися на боці світла.
Ви зазначили, що є федерації, які не допустили росіян і білорусів до змагань, але ж є й кардинально протилежні кейси. Та сама Федерація фігурного катання, дзюдо, фехтування. Чи можемо протистояти їм з огляду на те, що російські представники очолюють декотрі організації?
Напряму, на жаль, ні. Така реальність. Якщо члени виконкому міжнародних федерацій або взагалі їхній президент перебувають під російським впливом, то як ми можемо на це впливати? Можемо лише доводити, що росіяни й білоруси, яких окремі федерації допускають до змагань, підтримують війну. Тоді вони втрачають статус нейтральних. Критерії різні: це і залежність від державного фінансування, і залученість до ЦСКА (Центральний спортивний клуб армії), і участь у заходах на підтримку війни. На жаль, іншого варіанта зараз немає. Кожна національна федерація повинна працювати над цим, співпрацюючи по максимуму з міжнародними партнерами. Усі чекають дива від НОК України, але те, що ситуація зараз така, — це вже велике досягнення. Хочу нагадати, що вже були спроби Олімпійського комітету Росії повернутися до родини МОК. Ми зібрали всі факти порушення ними Олімпійської хартії та направили цю інформацію в Міжнародний олімпійський комітет.
Не можу не запитати про фехтування, особливо з огляду на вашу долученість до цього виду спорту. У фехтуванні з допуском росіян і білорусів фактично катастрофа, адже міжнародна федерація допустила до змагань під нейтральним прапором росіян у команді. Ольга Харлан, найбільш іменита українська фехтувальниця, робить усе, щоб протистояти цьому, але без результату. Що робити, якщо навіть її вислови ніяк не впливають на рішення федерації?
Звісно, на Ольгу Харлан звертають увагу, адже вона одна з найкращих фехтувальниць світу за останні 20 років. У Міжнародній федерації фехтування просто колосальний вплив росіян на багатьох членів виконкому. Тому й такі абсурдні рішення з поверненням навіть тих спортсменів, які долучені до ЦСКА.
Парадокс у тому, що вони допустили росіян до командних змагань у нейтральному статусі.
Якщо я не помиляюся, це перша федерація, яка пішла на такий крок. Очевидно, не буває нейтральних команд… Так сьогодні трапляється, на жаль. У дзюдо, до прикладу, взагалі білорусів під власними прапорами допустили. Наша команда, на жаль, пропустила світові змагання через це, не може виступати. Наприкінці жовтня буде змагання з дзюдо в Молдові. НОК України разом із Федерацією дзюдо України звернулися до наших колег і друзів із Посольства України в Молдові, щоб ті звернулися до молдовського Міністерства спорту, аби не допускали білорусів під їхніми прапорами. Дякую уряду Молдови, який погодився піти на такий крок, тому наша збірна їде туди виступати. Це вкотре доводить, що нам потрібно застосовувати комплексний підхід у питанні боротьби з допуском росіян і білорусів, що, власне, ми всі й робимо.
Ми постійно говоримо про великий вплив Росії в міжнародних федераціях. А де ж український вплив? Чому, якщо не помиляюся, майже немає українських представників у виконкомах спортивних організацій?
На жаль, ви не помиляєтеся. У виконкомі Всесвітньої федерації легкої атлетики є наша олімпійська чемпіонка Наталія Добринська. До паризької Олімпіади я був у виконкомі Європейської та Міжнародної федерацій фехтування, але пішов звідти, не подавши свою кандидатуру на переобрання. Окрім того, Андрій Анатолійович Власков, президент Федерації плавання, був головою оргкомітету. Це все. На сьогодні нас фактично немає в керівництві міжнародних федерацій. Я неодноразово наголошував на цьому. Ми недостатньо працюємо над тим, щоб входити до комітетів міжнародних федерацій і впливати на просування необхідних нам рішень.
З позитивного… Нещодавно були вибори до Європейських олімпійських комітетів, за результатами яких троє наших представників увійшли до комісій. Це відбулося вперше за історію нашого олімпійського руху. І дозволить нам у підсумку мати більший вплив. Уперше в історії одразу три представниці Національного олімпійського комітету України увійшли до складу комісій Європейських олімпійських комітетів.
Марія Булатова — віцепрезидентка НОК України, президентка Олімпійської академії України — увійшла до складу Комісії з питань культури та освіти. Ольга Саладуха — президентка Федерації легкої атлетики України, бронзова призерка Олімпійських ігор з легкої атлетики, народна депутатка України — буде представлена у складі Комісії ЄЮОФ (Європейські юнацькі олімпійські фестивалі. — LB.ua). Ольга Данько — голова комісії «Антураж Атлетів», віцепрезидентка Федерації художньої гімнастики України — включена до складу Комісії з цифрових технологій та штучного інтелекту.
Також хочу відзначити нашого дворазового олімпійського призера Михайла Романчука, якого офіційно призначено Європейським молодим олімпійським послом (EYOA) на літній Європейський юнацький олімпійський фестиваль у Скоп’є-2025.
Це приклад для всіх національних федерацій, як потрібно працювати на міжнародному рівні, будувати партнерства та просувати українську позицію. Зрушення є, і вони в майбутньому дадуть результат. Наприклад, нещодавно Ольга Данько, наша представниця в комісії з цифровізації, проводила семінар, за підсумками якого ми отримали чимало позитивних відгуків. Крок за кроком будуємо цю систему зв’язків.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що Україна потроху закладає фундамент у цьому питанні. Через який період ми побачимо позитивні наслідки цієї роботи?
Щоб ми були суб’єктними, щоб люди розуміли, що олімпійський рух в Україні розвивається, потрібен час. За один день це не відбудеться. Я потрапив у виконком Міжнародної федерації фехтування через 16 років після роботи суддею на чемпіонатах світу, Європи й Олімпійських іграх. Це гра в довгу, але й 16 років ми чекати не збираємося. З часом наша впливовість віддзеркалиться на результатах, на нашому впливі.
Питання виступу на міжнародній арені — це складне, комплексне питання, яке варто вирішувати разом з керівництвом нашої держави.
Говорили про Ольгу Харлан, вашу улюблену спортсменку…
Ну, це ви ставите мене в незручне становище (сміється. — LB.ua). Ми пройшли разом ціле життя, але я так само з повагою й любов’ю ставлюся до всіх наших спортсменів. Звісно, фехтування — це моя окрема любов, але я не виділяв би когось окремо.
Харлан плідно працює на міжнародній арені, відстоюючи інтереси України у світі…
Це приклад роботи для українських спортсменів. На жаль, з початком повномасштабного вторгнення не всі діяли саме так. Я був украй засмучений, адже на початку було чи не найважче. Були спортсмени й спортсменки, які не мовчали, які відстоювали наші інтереси, розповідали про наші реалії, а були й ті, котрі не доклали тих зусиль, яких повинні були докласти. Я поважаю кожного спортсмена, але цього не розумію.
З чим пов’язуєте пасивність деяких спортсменів у цьому питанні?
Мені складно сказати напевне. Нехай це буде на совісті кожного спортсмена й спортсменки, які в той час могли зробити більше, але не зробили.
Чи були особисті розмови з ними?
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я був на посаді міністра молоді та спорту. Тисячі дзвінків, листів, розмов з партнерами, а також розв’язання проблем з логістикою, розміщенням спортсменів і членів їхніх сімей, з проведенням змагань і навчально-тренувальних зборів. Ми зв’язалися з усіма міжнародними федераціями, з усіма національними комітетами, щоб вони пішли на поступки нашим спортсменам, які не зможуть узяти участь у міжнародних змаганнях, щоб не понижували їм рейтинг, щоб допомогли, щоб відсторонили росіян і білорусів. Це була справді колосальна робота, за яку мені не соромно. Звісно, говорив зі спортсменами, і багато хто одразу включився. І Андрій Шевченко, і Ольга Харлан, і Ярослава Магучіх, і Олександр Усик, і Михайло Романчук, і Марта Федіна… Їх було дуже багато, тому не буду перераховувати всіх, щоб нікого не забути.
Ті, хто промовчав? Коли ми залишаємося на самоті вдома, то все розуміємо, дивлячись у дзеркало.
Через білорусів, яких допустили до змагань з дзюдо під прапорами, наша збірна пропустила два чемпіонати світу. Водночас є збірна України з футболу, яка грає у відборі на Чемпіонат світу, паралельно у кваліфікації виступає команда Білорусі. Чи немає в цьому суперечності?
Провокаційне питання. Варто відзначити, що у світі відбуваються певні тенденції. На початку розмови ми говорили про те, що світ змінюється, рівень підтримки змінюється, хоч ми плідно працюємо, щоб не просідати. Під час особистої зустрічі з очільницею МОК мені казали, що нам потрібно бути гнучкими, що світ неоднорідний, що у світі ще є війни, що нам потрібно адаптуватися й не бойкотувати змагання, бо інакше нас не помітять. Бо, на жаль, усі звикли, що в нас війна. Говорімо про це з холодною головою. Ми, очевидно, стояли на своєму й наголошували, що є червоні лінії, через які ми не переступаємо.
Подивімося ширше на це питання. У нас вкрай складна ситуація зі спортом. Ми втратили багатьох дітей, які поїхали за кордон, ворог знищує нашу інфраструктуру… А життя людей — це взагалі найголовніше! Питання виступу на міжнародній арені складне, комплексне, яке варто вирішувати разом з керівництвом нашої держави, з Міністерством молоді та спорту.
Це політичне питання?
Думаю, так.
Чи не варто в такому разі Україні бойкотувати лише ті сутички на турнірах, коли доведеться змагатися безпосередньо проти білорусів чи росіян під їхніми прапорами?
Ваша пропозиція входить у це комплексне питання, як нам усім бути далі. Це дуже чутливе питання, яке варто ухвалювати разом. Ми ж розуміємо, що тенденція з допуском росіян і білорусів до міжнародних змагань невтішна. Маємо бути готовими діяти.
Щоб не втратити те, що маємо…
У Токіо-2021 ми мали 19 медалей, у Парижі-2024 — 12. Тенденція нікудишня. Нам уже потрібно сьогодні думати про Лос-Анджелес. Олімпійські ігри — це пріоритет держави в питанні спорту, адже саме там серед усіх змагань гімн звучить найголосніше. Тому потрібно думати вже сьогодні, як вибороти якомога більше ліцензій. Якщо ні — матимемо менше медалей і втратимо змогу прославляти нашу країну.
Бойкот негативно впливає й на фізичну форму атлетів.
Паралельно з цим варто також відзначити, що у світі зараз дуже велика конкуренція. На останньому Чемпіонаті світу з легкої атлетики ми здобули одну бронзову медаль, але були поруч з п’єдесталом у багатьох дисциплінах. Михайло Кохан, до прикладу, показав найкращий результат у кар’єрі, якого вистачило б для здобуття срібної олімпійської медалі в Парижі, а на світовій першості став четвертим. Я дякую Ярославі Магучіх, нашій уславленій чемпіонці, яка відстоює честь України на змаганнях і веде активну громадську діяльність на підтримку нашої держави у світі. Вона на Чемпіонаті світу стала третьою. Ми бачимо, що вона не завжди може бути на вершині, і це абсолютно нормально, вона ж не робот.
Ковтун каже, що не відчував підтримки? Промовчав би вже, чесне слово.
До речі, після бронзової медалі Магучіх отримала чимало необґрунтованої критики.
Навіть не хочу про це чути. З дивана легко критикувати. Магучіх — найкраща у своїй справі у світі, і це факт. Перемагає, допомагає й прославляє! Психологічний тиск, травми — це чинники, які безумовно впливають на стан будь-якого спортсмена, але навіть попри це вона продемонструвала гарний результат на чемпіонаті світу. Нам головне, щоб вона спокійно підготувалася до Олімпійських ігор. Звісно, приємно, коли наш спортсмен завжди перемагає, але так не буває.
В усіх видах спорту планка росте. Нещодавно в гостях був Сергій Матієнко, керівник державної установи Olympic Lab. Він відвідував США, де ознайомився з досвідом американських колег: як готуються до змагань, як у них функціонує студентський спорт. Ми багато з ним говорили, що потрібно змінити в Україні для підготовки наших спортсменів до змагань. Не повинні чекати, повинні змінюватися. Це стосується і федерацій, і тренерів. Якщо в нас немає результатів в окремих видах спорту, то тренерам варто задуматися, що не так, потрібно змінювати своє ставлення до підготовки спортсменів, навчатися, брати участь у роботі міжнародних конференцій, семінарів. Коли я був тренером, постійно дивився, як працюють італійці, угорці, американці. У мене був свій багаж знань, але без удосконалення далеко не заїдеш.
Якщо нічого покращити — треба йти.
Точно. У нас же є випадки, коли люди тримаються за посаду, бо є зарплата, якісь амбіції… Результат — це головне. Немає результату — шукай іншу роботу, а на твоє місце прийде той, хто його покаже.
Ще одна проблема українського спорту, яка виникає, зокрема, через неучасть у змаганнях, — зміна спортивного громадянства. З останнього — дзюдоїстка Литвиненко…
Останній великий приклад — це Ілля Ковтун, який зрадив Україну.
Навіть так?
А як інакше сказати? Я читав останнє його інтерв’ю… Це жахливо. Він сказав, що не відчував підтримки від України й українців… Уся Україна вболівала за нього, а тепер отаке вислуховувати. Як він тільки змінив громадянство, я намагався бути толерантним, ставитися до нього з повагою, але зараз — ні. Він з перших днів війни поїхав у Хорватію, Україна допомагала йому в усьому, зокрема фінансово. Перед Олімпійськими іграми тренерка Ковтуна попросила, щоб в олімпійському селищі перебувала не лише вона, а і її чоловік, бо він теж допомагає. Ми зробили все, щоб він теж там був.
Вдалося?
Звісно, чоловік тренерки був в олімпійському селищі, і ми виконали чималу роботу для цього! Ба більше, Ковтун отримав державну нагороду, кошти за срібну медаль Олімпійських ігор. Він у Києві від початку повномасштабного вторгнення не був, і йому слова ніхто не сказав. Після цього всього він каже, що не відчував підтримки? Промовчав би вже, чесне слово. Говорити таке, коли в Україні триває війна, коли наша країна стікає кров’ю… Є й інші спортсмени, які змінили громадянство. Я вважаю, що для них це не на краще, бо тут вони були героями, а там ніхто.
Серед спортсменів зміна громадянства завжди сприймалася погано.
Раніше про це поговорили б і забули, а зараз обставини змінилися. У нас багатьом спортсменам пропонували змінити громадянство. Харлан, наприклад, пропонували мільйони доларів за це, і Ярославі Магучіх теж пропонували. І мені в 1992-му робили такі пропозиції з Росії й Ізраїлю, але ж моя Батьківщина — це Україна. Я тут народився і тут працюватиму.
Якщо є спортсмен, який через безпекову ситуацію боїться їхати на турніри національного значення, то таку можливість йому чи їй варто надати.
Є ще одна тенденція в українському спорті. Деякі спортсмени відмовляються приїжджати в розташування збірної. Перш за все мова про Олега Плотницького, Святослава Михайлюка, Олексія Леня. Як це?
Не розумію ні серцем, ні розумом. Дивлюся, як збірна Туреччини з баскетболу виступає повним складом на змаганнях, на відбіркових, як спортсмени приїжджають зі США. Саме так має бути. А людей, про яких ви сказали, я не розумію. Я вважаю: коли викликають у збірну, ти повинен допомогти, приїхати й підбадьорити хлопців і дівчат, які захищають Україну на фронті. Показати, що хай там як, але ви з Україною. Варто віддячити країні хоч у такий спосіб. На жаль, вони цього не роблять. Я був дуже засмучений, коли баскетболісти не приїхали. Потрібно запитати в них, у чому причина.
Відтік дітей за кордон — одна з ключових проблем зараз. Що ми можемо зробити, щоб утримати їх на радарах, щоб вони не змінювали громадянства?
Нам потрібно зробити все, щоб діти не змінювали громадянства, розмовляти з ними і їхніми батьками. Звісно, якщо батьки вирішили поїхати під час війни, то їх складно зупинити, але підтримати варто. Окрім того, маємо працювати з тими, хто залишається за кордоном, але є відверто сильнішим за тих, хто залишився. Що я маю на увазі? Якщо є спортсмен, який через безпекову ситуацію боїться їхати на турніри національного значення, то таку можливість йому чи їй варто надати, варто дозволити їм змагатися лише за кордоном. Я дуже просив про це під час зустрічі президентів національних федерацій. Але наголошую, мова про тих, хто на голову сильніший за тих спортсменів, які в Україні. Варто зробити все, щоб діти не втрачали зв’язку з Україною, щоб вони відчували, що ми поряд, а не навпаки — відштовхували від себе.
Наскільки я розумію, це робота кожної окремої федерації?
Саме так. Я спілкуюся з дуже великою кількістю спортсменів, знаю фактично кожного юнака, але ж охопити все і всіх неможливо.
Федерації також повинні працювати над розвитком ветеранського спорту в Україні. Які виклики стоять перед НОК України на цьому напрямку?
Головне — долучати ветеранів до занять спортом. Спорт — це найкраща реабілітація. Ми запровадили програми, об’їхали фактично всю Україну, були в шпиталях, оснастили хлопців і дівчат спеціальними тренажерами, щоб у них була можливість відновлюватися, щоб було на чому це робити. Ще один аспект стосується психологічного відновлення. Не всі наші ветерани готові переступити цей бар’єр, долучитися до наших збірних, брати участь у змаганнях. Це робота не лише НОК України — це справа всіх, хто не на фронті. Зустрічатися, говорити, допомагати не лише словом, а й ділом. Вони мають відчувати підтримку від кожного, кого зустрінуть на своєму шляху — будемо це ми з вами чи будь-хто інший. Суспільство повинно адаптуватися, а не навпаки.
Хлопці й дівчата, які отримали поранення, можуть також стати частиною нашої паралімпійської збірної. Нещодавно ми дізналися про те, що росіянам і білорусам відновили членство в Міжнародному паралімпійському комітеті. Як думаєте, цей факт може стати підготовкою до подібного рішення в МОК?
Насправді все може бути. Не знаю точно, але нічого не відкидаю.
Сказати, що ми очікуємо на багато медалей із зимової Олімпіади — це збрехати.
Попереду зимова Олімпіада в Італії. Усі розуміють, що очікувати від наших атлетів великої кількості медалей не варто. Із зимовими видами спорту є великі проблеми. Чи можемо ми зараз їх вирішити?
Ні, не вирішимо зараз. Щоб це зробити, потрібна зимова інфраструктура, якої майже немає. Наші атлети із зимових видів спорту готуються до змагань здебільшого за кордоном. Для розвитку потрібна конкуренція всередині країни, щоб діти мали куди прийти. А прийти зараз, на жаль, нікуди.
Під час війни про будівництво інфраструктури сенсу говорити немає.
Так, зараз нічого такого будувати не будемо. До повномасштабного вторгнення ми мали мрію й працювали над її реалізацією. Президент України Володимир Зеленський ініціював багато програм розвитку спортивної інфраструктури. Зокрема, мова йшла про будівництво спортивних комплексів у кожному регіоні — усього 25. Через міністерство разом з мерами, керівниками областей ми будували дуже багато спортивних об’єктів. Справді багато всього зробили.
Зокрема, у Мелітополі тодішній мер, а зараз голова Запорізької обласної військової адміністрації Іван Федоров побудував хокейну арену, яка станом на зараз, на жаль, під окупацією. Я неодноразово казав, що вона була побудована максимально якісно. Також ми побудували басейн «Нептун» у Маріуполі, який росіяни знищили. У Полтаві побудували олімпійський 50-метровий басейн, який зараз працює. Бачив, що він добре функціонує і приносить велику користь.
Відзначу також спортивний комплекс «Академія спорту» в Бучі, де відбуваються змагання, зокрема й національного рівня, турніри для дітей. Цей об’єкт — взагалі еталон, теж побудований за цією програмою.
Були плани провести олімпійський турнір — завдання Президента України. До нас приїжджав Томас Бах, на той час президент МОК, якому ми презентували наші плани. Нам пропонували провести зимовий фестиваль або юнацькі Олімпійські ігри. Були меценати. Була програма, відповідно до якої наш хокей мав би отримати великий буст. Ми дійсно рухалися вперед. Я вважаю, що за три-чотири роки було побудовано більше спортивних об’єктів, ніж загалом за всю історію України. На жаль, усе зупинилося.
Скільки медалей ви очікуєте?
Сказати, що ми очікуємо багато медалей зимової Олімпіади — це збрехати. Скажу, що зимові види спорту в Україні зараз розвиваються на високому рівні — збрешу. Ніде тренуватися дітям… У таких умовах складно говорити про розвиток.
Після Олімпіади в Пекіні 2022 року Абраменко повернувся в Україну зі срібною медаллю і сказав, що здобувати нагороди — це його робота. Хто виконуватиме його роботу?
У нас є класна молодь. Зокрема, команда з фристайлу була другою на Чемпіонаті світу. Є круті фристайлісти — і хлопці, і дівчата. Дуже дякую їхньому тренеру Енверу Аблаєву. Він приклад того, як потрібно працювати й постійно здобувати результат. Разом з командою, з Максимом Нескромним виховав уже плеяду атлетів, конкурентних у світі.
Перемога, як і поразка, — це комплекс. Усі докладаються до того чи іншого результату. Якщо програв спортсмен, то винен не лише тренер. І навпаки. Варто постійно аналізувати свою роботу й удосконалюватися. Сподіваюся, наші атлети на зимовій Олімпіаді нас порадують.
Одна медаль — це буде гарний результат?
Я буду дуже радий, якщо вона буде, хоча, очевидно, цього мало. Але й обіцяти те, що зробити нереально, не треба. Зараз наші спортсмени вибороли вже 18 ліцензій, і сподіваюся, що їх буде більше, щоб на Олімпіаді в Італії ми вкотре показали всьому світові, що Україна жива, що вона продовжує боротьбу й обов’язково переможе!
