Чернігівщина, Харків, Одеса
Довженко походив із селянської неписемної родини з невеликого хутора на Чернігівщині, утім зміг закінчити Глухівський учительський інститут. Про нього він пізніше скаже, що там готували “обрусителів краю”. Українські книжки студентам доводилося читати потайки. Прагнучи з юних років незалежності України та не особливо розбираючись у політичних рухах, майбутній режисер якийсь час підтримував Лютневу революцію. Щоправда, дуже швидко у ній розчарувався. А у 1918-1919 вже був у лавах армії УНР.
Проте згодом Довженко вступив до комуністичної партії та навіть був делегований як партійний діяч до Польщі та Німеччини. У 1920-тих він повертається до України, до активного культурного життя Харкова – з цього міста почнеться співпраця Довженка з ВУФКУ та взагалі його стосунки із кіно.
“Вибору немає […]. Якщо продовжувати стояти на своєму, то всіх нас перестріляє ЧК, багато хто вже загинув,” – такі записи Довженка збережуться про той час.
Якщо Харків познайомив майбутнього режисера із українською інтелігенцією, то Одеса, куди він пізніше перебрався, стала місцем перших його кіноробіт. “Ягідку кохання”(1926) та “Сумку дипкур’єра” (1927) (так само як і втрачену дитячу короткометражку “Вася-реформатор”), важко порівнювати із пізнішими стрічками – вони комедійні, ексцентричні та легкі. Утім деякі кадри своєю оригінальністю вже пророкують пізнішу поетичність кіно Довженка.
Трилогія “Звенигора” – “Арсенал” – “Земля”
“Це людина на тлі історії, а не історія на тлі людини,” – напишуть в іноземній пресі про “Арсенал” (1929). Цю цитату легко можна віднести до героїв стрічки, але навряд чи до самого Довженка.
Режисер ніколи не підтверджував це, але, найімовірніше, брав участь у придушенні більшовицького повстання на київському заводі “Арсенал” у січні 1918 року (тут варто пригадати наратив радянської влади про повстання киян проти уряду Центрально Ради, хоча насправді варто казати про вділу пропагандистську акцію більшовиків). Цей епізод пізніше іронічно відіб’ється у стрічці “Арсенал”. У ній, розповідаючи про робітниче більшовицьке повстання, режисер встає на бік радянської влади. Водночас фільм більше зображає хаос боротьби та людей на тлі історії, які, не маючи змоги розібратися у причинах та наслідках, сліпо повірили більшовикам.
Передував “Арсеналу” інший відомий фільм Довженка “Звенигора” (1927) – авангардна кінопоема, основана на легендах про пошук скіфських скарбів та обрамлена стилістикою німецького експресіоністського кіно. У фіналі стрічки режисер усе ж додає “радянськості”: герої їдуть у поїзді з усміхненими більшовиками назустріч індустріалізації та “світлому майбутньому”. Та попри це від цієї стрічки починається гостра критика режисера з боку партії.
Поет та публіцист Дем’ян Бєдний, головний радянський критик найвідомішого фільму Довженка “Земля” (1930), через 15 років після виходу стрічки у приватній розмові зізнається режисеру, що ані до, ані після не бачив настільки ж визначної картини. Це ж підтвердили і світові фахівці, назвавши “Землю” на міжнародному референдумі кінокритиків у Брюсселі у 1958-му одним із 12 найвизначніших здобутків світового кінематографа. Сам факт існування цієї стрічки говорить про Довженка-українця: це кінопоема, офіційно присвячена колективізації 1920-х, та водночас щире оспівування українського народу та його працелюбності. Українська земля постає у стрічці метафорою ідилії, тихого розміреного життя селян.
Попри успіхи стрічки на іноземних фестивалях, у радянському прокаті “Земля” протрималася лише 9 днів. Стрічку зняли з кіноекранів та розкритикували за все – від “біологізму” (певно, за першу у радянському кінематографі сцену з жіночим оголеним тілом) до захисту куркулів та ностальгії за дорадянським минулим.
Після завершення цієї трилогії для Довженка починається період кінематографічних компромісів. Режисер, зокрема, знімає цілком прорадянський фільм про будівництво Дніпрогесу “Іван” (1932) – його першим звуковий фільм, – та ще кілька агітаційних картин. А ще – спробує “подружитися” зі Сталіним, що не врятувало його фільми від заборон, а самого режисера – від переслідувань.
“Україна в огні” та повоєнні роки
“Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, — невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?” – напише Довженко у 1945 у своєму щоденнику. Цьому запису передували публічні звинувачення режисера після публікації у пресі уривків його кіноповісті “Україна в огні”. Довженка звільняють з Київської кіностудії та відряджають монтувати пропагандистську стрічку “Битва за нашу Радянську Україну”.
Наступні фільми Довженка будуть або випродукувані в умовах, коли не було можливості відмовити партійному замовленню – як-от “Мічурін” (1949), – або зупинені у виробництві без пояснення причин – так сталося зі стрічкою “Прощавай, Америко!”, – або ж взагалі залишаться на етапі задуму чи сценарію.
Серед останніх – “Поема про море” присвячена Каховській ГЕС, яку вже у 1958-му, по смерті режисера, зніме його дружина Юлія Солнцева. У задумі цього фільму Довженко знову звертається до мотиву життя українського села – цього разу на Херсонщині, що страждає від беззастережної індустріалізації.
Юлія Солнцева зняла й інший відомий фільм за сценарієм Довженка: “Зачарована Десна”. Це кіноповернення режисера до власного дитинства, ще одне оспівування села, землі, простих радостей важкої селянської роботи.
Коментує Олександр Телюк, керівник кіноархіву Довженко-Центру:
“На мою думку, у випадку з Довженком (як насправді і з багатьма іншими українськими митцями й мисткинями ХХ століття) дуже важко, – якщо взагалі можливо, – робити подібні демаркації між “українським” та “радянським”. Річ у тім, що Довженко мав надто комплексну ідентичність, надто нелінійний творчий шлях, які вміщували в собі як національні, так і соцреалістичні мотиви, як авангардні пошуки, так і конформні роботи.
З одного боку, Довженко у своїх фільмах талановито і щиро виражав любов до України, з іншого – виконував роль “офіційного українця” в очах сталінської влади. При цьому не був ні дисидентом, ні опортуністом. Ним часто рухало бажання творити і знімати, і помірна лояльність до комуністичної влади була зеленим світлом, щоб цю потребу реалізовувати.
Хоча майже у всіх стрічках Довженка є характерні для української культури образи – від козацьких легенд в новаторській “Звенигорі”, до шевченківських образів ревучого Дніпра в дидактичній “Поемі про море”, – всі фільми в радянський час продюсувала ідеологічно активна держава, тож більше чи менше радянські мотиви також притаманні всім його стрічкам.
Інша справа, що Довженко все ж був режисером, якому часто було тісно в контурах більшовицьких замовлень. Саме тому він раз-по-раз опинявся в скандалах, які могли йому коштувати кар`єри.
Найбільш показовою була ситуації зі стрічкою “Земля”, коли конвенційну радянську колгоспну тему Довженко розкрив як трагічну боротьбу поколінь, як поему, присвячену красі Наддніпрянщини. Через це оцінка фільму за місяць його переглядів різного штибу комісіями трансформувалася від прославлення “українського Рембрандта” до звинувачень у “біологізмі” та “симпатії куркулям”. Ця суперечливість сприяла дуже обмеженому прокату фільму в СРСР – при цьому стрічку й надалі продовжувати показувати по всьому світу як досягнення радянської кінематографії.
Подібні суперечності переслідували багато стрічок Довженка, і в чомусь були суттю мінливої підпільної мистецької екзистенції в радянський час. Адже Довженко був не єдиним автором, який мусив балансувати, мов на канаті, між ідеологічним тиском та особистими творчими амбіціями. Ба більше, подібна роздвоєність була трагедією кількох поколінь українських митців, які мали обрати між моделлю сервільного соцреалістичного поета та приреченого на загибель чи мовчання національного борця. І найчастіше обирали некомфортне тримання рівноваги між цими крайнощами.
Якщо почитати тексти англійською про Довженка – його, в принципі, сприймають як українського митця, який знімав в добу тоталітарних радянських заборон з потребою глорифікувати офіційні ідеологеми, але й з умінням власними творами долати ці обмеження, говорити про рідний український край і універсальні гуманістичні ідеали”.