Харківський літературний музей створили в 1988 році. Це був час тектонічних політичних зрушень, коли всі думали, що велика імперія розвалюється назавжди й ми переходимо в новий вимір існування. Тоді відкривалося багато нової інформації, яку буквально вичищали з нашої культурної пам'яті за часів Російської імперії та Радянського Союзу. І перші працівники музею відразу зосередилися на тому, щоб колекціонувати заборонені в Радянському Союзі матеріали, особливо матеріали 1920-х років, руху опору 1960–1990-х — тож фактично формувалася антирадянська, а де в чому антиросійська колекція. Перша виставка музею була присвячена Розстріляному відродженню. А музей стояв на вулиці Фрунзе. Нас це, м'яко кажучи, непокоїло.
У Харкові 1990-х і навіть нульових років було дуже багато назв на кшталт «Червонопрапорна», «Жовтнева» і так далі. Якщо зчитувати тільки топонімічний рівень, виходить дуже радянське пролетарське місто з великою кількістю всього «червоного». І ми не знали, в який спосіб зробити перейменування. Слід зауважити, що про це думав не лише Літмузей: у Харкові багато активних груп, які лобіювали процеси перейменування. І коли влада створювала офіційні комісії, одразу виникали альтернативні топонімічні групи й комісії, які активно й аргументовано пропонували свої варіанти.
Уперше ми порушили питання про те, що наш публічний простір свідчить про нашу ідентичність, у 2014 році, під час Євромайдану. Нам тоді стало трішки легше жити: контекст змінився, нас уже не сприймали як бандерівську інституцію. Хоча ми ніколи не пропагували насилля, радикальних дій і навіть дуже спокійно прийняли в музей архів Едуарда Лімонова 1960-х років — тому що це наша складна харківська історія. Ми не можемо її викреслювати, не можемо користуватися більшовицькими методами, інакше ходитимемо по колу.
У Харкові Євромайдан проходив складно, майже трагічно. Наш музей, який 2004 року стояв помаранчевим, у 2014 році був у стрічках Євросоюзу. А ми мізкували, як нам комунікувати про необхідність перейменувати вулиці не через політику, а через літературу й культуру. У 2014-му був ювілей Василя Еллана-Блакитного, і ми хотіли підважити радянську традицію святкування ювілеїв. Запланували низку заходів, щоб актуалізувати значення цього письменника, який був фактично продюсером 1920-х років: він працював редактором газети «Вісті ВУЦВК», довкола нього в Харкові закручувався процес, який потім самі письменники назвали відродженням або культурною революцією, а ми пізніше назвали Розстріляним відродженням.
Еллан помер у 1925 році своєю смертю, надовго був забутий, як і все письменницьке покоління 1920-х. Але спочатку все було як слід: наприкінці 1920-х йому встановили бюст на площі, яку назвали площею Василя Еллана-Блакитного, потім назвали його іменем Будинок літераторів. За якийсь час бюст зник безслідно — начебто його збила вантажівка. Одразу на думку спадає епізод з дошкою Юрія Шевельова, яку так само брутально демонтували у 2013 році, тобто просто розбили. Фактично за рішенням тодішньої влади Харкова.
Наш проєкт був дослідницьким: ми поставили на колишній площі Василя Еллана-Блакитного картонний бюст з підписом «монумент-монумент», щоб подивитися, як харків'яни зреагують на те, що в публічному просторі щось з'явилося. Наші архітектори постаралися, і картонний бюст мав вигляд натурального, аж я сказала, прийшовши на місце: ми ж домовлялися не про бетонний, а картонний. Харків’яни не відреагували взагалі — з’явився і з’явився.
Друга спроба привернути увагу до топонімів як маркерів ідентичності була, коли прийняли закон про засудження комуністичного й нацистського тоталітарних режимів. Ми все ще існували на вулиці Фрунзе, а хотілося вписувати у свою адресу: «вулиця Багалія». Адже Багалій — це видатний харківський історик, який написав колосальну працю з історії Харкова й мешкав на цій же вулиці.Трошки нижче від музею є меморіальний маєток, де досі живуть його нащадки. У зв'язку із законом про декомунізацію наша влада хотіла хитро перепосвятити вулиці: якщо вулиця Іванова пов'язана з тоталітарним режимом в Україні, то Іванових же було багато, нехай це буде вулиця імені якогось іншого Іванова. Так само шукали іншого Фрунзе, щоб залишити вулицю Фрунзе. І навіть Жовтневий район намагалися присвятити осені, а не Жовтневій революції. Але ми стояли на своєму — і громадськість перемогла: у 2015 році вулицю Фрунзе перейменували на вулицю Багалія.
Наступну Ніч музеїв Літмузей присвятив тому, щоб поінформувати, хто такий Дмитро Багалій і чому варто його іменем назвати вулицю. З чим ми тоді зіткнулися? З думкою, яка вкладалася в голови громадян і лунала аж до 2022 року: яке має значення, як називається наша вулиця? Нехай приберуть найодіозніші фігури, але, зрештою, навіщо витрачати гроші на те, щоб перейменовувати десятки назв, це ж скільки документів потрібно переоформлювати. Тут уже йшлося не про любов до Фрунзе, а про культивацію небезпечної та маніпулятивної думки, що спадщина не важлива.
Ми розповідали, чому варто пам'ятати історика Дмитра Багалія, але це було радше інформування, ніж проблематизація. Проблематизувати питання про те, як публічний простір впливає на самоідентифікацію та формування наших цінностей, ми почали під час повномасштабного вторгнення, коли в Україні активізувалися процеси перейменування вулиць. З іменами політичних діячів усе було зрозуміло; найважче було пояснити, навіщо перейменовувати вулиці, названі іменами культурних діячів. Культура — це ж про хороше, про вічні цінності й так далі. Отже, настав час говорити з громадою про перейменування, яке стосується культури та культурних діячів.
Ми вирішили, що війна не привід відмовлятися від Ночі музеїв, і центральною подією Ночі Літмузею 2022 року була дискусія «Пушкінопад після ленінопаду». Оскільки після 24 лютого 2022 року дуже стрімко почалися процеси кенселінгу всього російського, несанкціонованого демонтажу й нищення пам’ятників, нам важливо було проговорити наше ставлення до російської культури сьогодні. Фраза харківського мера «Пушкін не винен, що народився Путін» стала тригером і приводом для дискусії. Ми хотіли вийти зі звичної моделі перейменувань, успадкованої від радянської влади, коли площу Жандармську переназивали в площу Міліціонера. Прагнули проблематизувати саме явище називання топонімів іменами культурних діячів, з’ясувати, скільки в цих назвах політики, скільки інших аргументів. Так виникла вулична виставка Літмузею «Власні назви».
Ми любимо об'єднуватися й робити щось спільно з художниками, з іншими інституціями. Цю виставку робили разом з харківською філією Інституту національної пам'яті, з художником Костянтином Зоркіним, з дослідницею Марічкою Тахтауловою — вона започаткувала свого часу альтернативну топонімічну групу, котра постійно підважувала рішення офіційної топонімічної групи, і вона ж надала нам багато матеріалів, колосальний аналіз топоніміки Харкова.
Виставку розташували між бюстами Пушкіна й Гоголя. У Харкові тоді точилися дискусії щодо демонтажу бюста Пушкіна, а суперечки довкола Гоголя — наш, не наш, як його читати, як його включити в українську культуру або виключити з неї — і ніколи не припинялися. Оформлював виставку Костянтин Зоркін, він і запропонував назву. «Власні назви» — це і про назви вулиць, і про те, наскільки топоніми впливають на нашу суб'єктність, наскільки ці назви наші власні, чи ми самі називали ці вулиці, чи це робили за нас.
Ми не говорили про те, хороший Пушкін чи поганий, геніальний чи ні — для нас було важливо, звідки й чому в Харкові є вулиці Пушкіна, який він має стосунок до цього міста, наскільки ми суб'єктні у формуванні нашого публічного простору, яким чином громада може розповідати про себе через використання локальних топонімів. Після того, до речі, був довгий процес перейменування театру імені Пушкіна — зараз він ще без імені, але вже не носить імені Пушкіна.
Дозвіл на розміщення виставки «Власні назви» ми отримали досить швидко — місцева влада вже готова була рухатися в цьому напрямі, щоб упорядкувати публічний простір. Конструкції виставки нетипові, вони крутяться. З одного боку на чорному тлі розміщена інформація про російських письменників, чиїми іменами названі вулиці, з іншого, на білому тлі — про українських. Ми намагалися давати інформацію безоціночно, просто інформувати. Інформаційна структура така: історія називання вулиці, історія перейменувань, інформація про стосунок цього письменника до Харкова, його висловлювання про Харків і про Україну (якщо були), імперські наративи в його творчості (якщо були). Більшість російських/радянських письменники добре якщо знали про існування Харкова і загалом не мали стосунку до України. Їхні імена з'являлися в назвах наших вулиць, як правило, з присвоєнням чергової Сталінської премії.
Чорно-білу гаму ми взяли спеціально, адже сьогодні ситуація в нас, будьмо чесні, чорно-біла. Ідея цих конструкцій, які обертаються, полягала в тому, що ми можемо повернути цей світ так, як нам хочеться. Якщо ми стоїмо з одного боку, можемо читати тільки чорне або тільки біле. Нам хотілося метафорично показати бажання сполучити і сплести два світи. Пропонували подумати, як працюють пропозиції «давайте залишимо вулицю Пушкінську, тому що ми до неї звикли, але при цьому будемо не любити Пушкіна, а любити Хвильового». Пропонували усвідомити, куди ведуть такі пропозиції, та визначитися, що є нашим, а що чужим. Ми хотіли показати, що імперії йшлося не про культуру, а саме про політику, про маркування своїх територій.
Коли змонтували конструкції та мали вивозити їх у парк, я сама була шокована від побаченого: як багато в нас інформації про російських діячів і наскільки непізнана біла пляма української культури. Більшість з тих, хто дивився виставку, казали: а чому так мало про українців, ми ж і так мало знаємо про них?! Я казала: ну от, біле поле, заповнюйте, будь ласка. Сьогодні українська культурна спадщина, українська культура для багатьох почала сприйматися як щось світле та райське. Проте якщо ми почнемо заглиблюватись і вивчати, можливо, там теж полізуть свої змії — нам потрібно дочекатися менш гарячої ситуації для того, щоб критично й об'єктивно підійти до вивчення своєї спадщини.
Ще була карта, експлікації, які закликали подумати про те, що таке для нас ці власні назви, і п'ять конструкцій, де ми показували російських митців, які дуже активно і навіть агресивно присутні в просторі: у нас були чотири топоніми, пов’язані з Горьким (вулиця, в'їзд, переїзд, одна Пєшкова), центральна вулиця міста Пушкінська. Потроху почали з'являтися вулиці українських письменників 1920-х років, які фактично створювали той неймовірний Харків 1920-х, але вони були десь на маргінесі, на периферії. Тобто в центрі — імена російських діячів, десь на задвірках — українських. Може, воно і непогано, що на Салтівці є перетин вулиці Куліша та Курбаса, не все ж має бути в центрі, але це також питання того, як у нас центрується місто.
Костянтин Зоркін запропонував власні художні рефлексії. Максим Горький, наприклад, у Кості асоціювався з харківським парком імені Горького. Там була цікава історія: у парку досить довго стояв пам'ятник Горькому; потім влада зрозуміла, що громада його не дуже сприймає, і під час реконструкції замість Горького поставили бюст білочки. Тоді народ почав називати це місце «парк Білочки», хоча офіційно він залишався парком Горького. У малюнках Кості були не тільки його особисті враження від творчості того чи іншого письменника, а й те, як це ім'я працює в міському просторі, як воно обігрується в міській топоніміці.
«Дискусія» щодо виставки теж розгорнулася в міському просторі: спочатку це була невинна жовта фарба, графіті — наші друзі приїхали й відмили. Далі вже хтось червоним написав антиукраїнські гасла. Коли ми приїхали подивитися на масштаби катастрофи, були зворушені, що хтось тональним кремом намагався замалювати найжорсткіші вислови. Далі дуже акуратно, чорним, буквально в тон виставки написали: «Смерть русні». Ми відпустили ситуацію: для цього ми й створювали виставку, щоб харків'яни реагували.
Сподіваємося, що ця виставка вплинула на подальші перейменування та на громаду. Учорашня вулиця Пушкінська сьогодні вулиця Сковороди, і потроху ця назва входить у наш обіг. Не можу сказати, що харків'яни якось агресивно сприймають ці перейменування й тримаються до останнього за старі монументи або старі назви.
2023 року в Літмузеї був великий проєкт «Сковороденс», де ми намагались актуалізувати ідеї Григорія Сковороди як такі, що можуть нас об'єднувати. Сьогодні ми міцно згуртувалися проти ворога, але нам потрібно шукати ідеї, які нас об'єднають усередині спільноти. Нам здається, що Григорій Сковорода дуже багато може розказати про нас, що він має бути активно представлений у просторі Харкова.
Думаємо, невдовзі в Харкові знову відбудеться хвиля перейменувань і влада й містяни будуть виходити вже з позиції, наскільки наш публічний простір може розповідати про нас.
P.S. До 30 липня біля КМДА триває спільний виставковий проєкт Харківського літмузею та Мистецького Арсеналу «Власні назви. Vox populi», присвячена оновленій київській топоніміці: з неї майже зникли імена російських і радянських діячів, але в ній виникли нові урбаноніми, щодо релевантності яких є питання. Виставка акцентує увагу на механізмах перейменування й тенденціях громадського та фахового вибору, що прослідковуються через опитування на платформі «Київ Цифровий». З харківською виставкою її поєднує не лише ідея й назва, але й автор — Костянтин Зоркін, який візуалізував різні топонімічні тригери двох міст.