Жуде — безумовно лівий, соціальний та інтелектуальний режисер. Для нього важливі ідеологічна насиченість, протиборство мов і форм, співчуття до пригноблених і незахищених, неприйняття ультраправого ренесансу в Східній Європі, відраза до расизму та ксенофобії. Він грається стилями, алюзіями, цитатами (назва «Не очікуйте багато від кінця світу» — це один з парадоксів польського поета Станіслава Єжи Леца); титри в його стрічках мають більш ніж інформативну функцію, утворюючи окремий літературний мотив; актор(к)и втілюють не тільки характери, а й певні дискурси. Його персонажі — це ті, кому ведеться нелегко, хто тягне свою лямку з останніх сил, страждає від осуду суспільства або від зажерливих начальників, та все одно стоїть за свою гідність і волю.
Ось є така собі Анжела Радукану, яку грає по-тваринному органічна Ілінца Манолаче, — вправна й жвава молодиця, що прокидається о немислимій 5:50 з книжкою Пруста й келихом вина в узголів’ї. Її робота — бути дівчинкою на побігеньках у продакшн-компанії з коміксною назвою «Заборонена планета». На замовлення австрійської меблевої корпорації вона знімає відеосюжет про безпеку на робочому місці. Це виснажливе метушіння протагоністки містом від доручення до доручення займає понад дві години з немислимого для комедії 163-хвилинного хронометражу.
Простір фільмів Жуде зазвичай максимально некомфортний. Розкидані речі, захаращені кімнати, жалюгідні руїни, хаотичний вуличний рух, рівномірно розподілена по випадкових суб’єктах агресія, розкіш і злидні, тролі проти фурій. У «Не очікуйте забагато від кінця світу» несприятливість середовища доведена до краю. Режисер ще й підкреслює це знущальним знаком «Бухарест — місто мучеників». У кадр лізе неоковирна реклама. Вулиці забиті машинами з хамовитими водіями.
Анжела весь час пересварюється з цим маскулінним кодлом. Короткий перекус у вуличному кафе затьмарює грубість офіціанта, що проганяє жебрачку. Бос, обриваючи телефон (на рингтоні іронічно — «Ода до радості»), прагне витиснути з Анжели останні соки, не дозволяє навіть заїхати додому поспати. На робочій нараді зверхня австрійська начальниця (німецька зірка Ніна Госс) нависає над кімнатою велетенським обличчям з екрана — чисто як орвеллівський Старший Брат.
Це все не нова історія в Жуде: і «Браво!», і «Недоречний трах, або Божевільне порно», де так само грала Ілінца Манолаче, теж отакі невротичні роуд-муві. Правда, в «…кінця світу» немає навіть конкретного пункту прибуття: межею є тільки фізична витривалість Анжели, чий ненормований робочий день сягає 16 (!) годин — і нікого не цікавить, що вона може заснути за кермом і спричинити аварію.
Жуде — один з небагатьох помітних європейських кіносатириків, і, мабуть, саме тому поруч з ним згадують шведського лавреата «Золотої пальмової гілки» Рубена Естлунда. Однак насправді важко помислити більш несхожих авторів. Хоча в Естлунда теж трапляються ідейно заряджені діалоги, в ньому й близько немає розкутої арлекінади Жуде. Вершина сміливості першого — монотонна зневага до середнього класу, представників якого він занурює в штучно сконструйовані скандали; тоді як другий знаходить найболісніші точки в цілковито звичних місцях, можна сказати, за найближчим рогом, і гамселить по них дотепно й розмаїто.
Лец колись побивався: «Ах, якби ми могли бачити життя, а не ситуацію!». Власне це і робить Жуде: намагається побачити те, що стоїть за ситуацією. І застосовує для цього інструменти, відточені до хірургічної гостроти на попередніх фільмах.
Реальність героїні Ілінци Манолаче чорно-біла. Але Жуде розтягує це монохромне пекло між двома кольоровими полюсами. Перший контрапункт — особиста розрада Анжели: у вільні хвилини вона знімає агресивні ролики на TikTok в онлайн-масці лисого бровастого Бобіти — тупого сексиста, мізогіна й любителя великої Росії (про всяк випадок Жуде вкладає в уста героїні фразу, що це все сатира в дусі Charlie Hebdo). Більш розгорнутий паралельний сюжет змонтовано з фрагментів ігрової стрічки часів пізнього Чаушеску «Анжела рухається далі» (режисер Лучан Брату, 1981 р.), в якому тодішня зірка румунського кіно Доріна Лазар грає таксистку Анжелу Коман. Вона теж, як її тезка, гарує весь день за кермом, а ще відбивається від залицяльників.
Це не просто візуальні контрасти, а зіткнення мов, кожна з яких по-різному описує румунське буття, до темних проявів якого, нагадаємо, Жуде вкрай уважний і безжальний. TikTok-уколи Анжели — смачний плювок в обличчя всім токсичним мачо й доморощеним путіністам, але чи можна бути цілковито впевненими, що тисячі підписників, якими приростає акаунт Бобіти, не сприймають цю стероїдну маячню всерйоз? Водночас фрагменти історії Анжели Коман аж ніяк не ностальгійні: недарма Жуде регулярно сповільнює рух і звук, наближає похмурі, щоб не сказати ворожі обличчя пересічних бухарестських перехожих.
Ще одна кольорова врізка — довга вервиця придорожніх хрестів, установлених на місці загибелі водіїв чи пасажирів на узбіччі шосе. Цей звичай (поширений, до речі, і в Україні) глибоко екзотичний для начальниці, що таки зійшла зі своїх австрійських висот і тепер мчить з Анжелою до готелю. Без музики, у цілковитій мовчанці, одноманітно, надто довго — могильні знаки там, де нема жодних могил, уздовж шосе, де загинуло вже понад 600 людей. Ось тобі і безпека руху, і пострадянський кіч, і вага традицій. А ще фактично ці кадри є інфернальним обрамленням життя обох Анжел, графами нескінченної зарплатної відомості з останніми підписами-хрестиками тих, хто вибув назавжди.
Звісно, дві Анжели зустрічаються — не можуть не зустрітися. І це одне з потрясінь фільму. Постарілу таксистку грає та сама Лазар, і саме її сина Овідіу (Овідіу Пірсан), котрий через нещасний випадок лишився прикутим до інвалідного візка, австріяки обирають головним героєм свого відео.
Тож остання (приблизно півгодинна і, логічно, кольорова) частина, знята стаціонарною камерою на середньому плані з ракурсу оператора, — зйомки тієї самої короткометражки про безпеку. Перед об’єктивом сидить уся родина Команів, включно з Овідіу, який намагається розповісти про користь носіння захисного шолома на виробництві. Але щоразу в нього виходить звинувачення компанії, котрій насправді наплювати на безпеку робітників. Ця безжально зафіксована сцена — апогей байдужості й маніпуляцій — подана з особливо гірким гумором. Зрештою, навіть розуміючи, що австріяки перекрутять їхні слова як забажають, родина Овідіу погоджується на зйомки через щедрий гонорар. Справедливість справедливістю, але 1000 євро — це 1000 євро.
На цьому тлі біполярні перегони Анжели-Бобіти виглядають якось чесніше. Можливо, вона навіть врятується. Можливо, врятує ще когось. Якщо не перетвориться на хрест на узбіччі. Так, кінець світу вже настав. Але це не така й погана новина. Навіть дещо кумедна.