24 лютого.
Ця країна тримається на наших плечах!
Близько десятої ранку, перейшовши через внутрішній дворик Генерального штабу, я опинилася біля непримітних дерев’яних дверей, які ведуть до бункера. Разом із теплим, вогким, трохи спертим повітрям на мене накотилася важкість зробленого вибору. Як цивільна я ще могла скористатися правом працювати віддалено. Увійшовши ж до бункера, брала на себе повну відповідальність комунікувати від імені Головнокомандувача ЗСУ в такий критичний час, де кожне слово, кожна публікація мали надзвичайно потужний ефект. Мої колеги-військові якраз отримували штатну зброю. Я взяла її також — нею стало слово.
Пройшовши кілька постів охорони та ліфтом спустившись на сімнадцять поверхів, я зайшла до приміщення, де вже розгорнули Головний пункт управління військами.
Там панувала робоча атмосфера: дзвінки, доповіді, документи. За довгим столом — вище військове керівництво країни. Поряд розклали величезні карти оперативної обстановки, до яких час від часу підходив Валерій Залужний. На електронному табло вгорі — два виміри часу: реальний і оперативний, який відраховував години від початку відкритого вторгнення. Цей циферблат віддаляв нас від мирного життя, поглиблював прірву між невідомістю й колись спланованим майбутнім, назавжди розривав будь-які зв’язки з Росією та її громадянами.
На електронному табло на стіні навпроти карти оперативної обстановки час вимірювався у двох вимірах: реальному й оперативному, який відраховував години від початку повномасштабного вторгнення.
Цей заглиблений пункт управління побудували в радянський час, готуючись до ядерної війни. Тут є сходи й ліфт, таємні виходи в різні частини Києва — справжнє підземне містечко. Бункер привели до ладу за кілька років до повномасштабної війни. Власне, цим ремонтом у 2015–2017 роках керував Валерій Залужний. І саме йому довелося тут днювати й ночувати у вирішальні для країни часи.
Щойно ввійшла до бункера, зустріла схвильованого полковника Олександра Металіді, помічника Головнокомандувача. Він промовив до мене:
— Ти маєш це десь написати! Шеф, коли віддавав наказ одному з комбригів, прямо кричав у слухавку:
«Зрозумій, ця країна тримається на наших плечах!».
У перші години повномасштабного наступу росіян Залужний, віддаючи накази одному з командирів, кричав у слухавку: «Зрозумій, ця країна тримається на наших плечах!».
Для мене цей вислів став гаслом війни.
Я не могла відвести очей від Головнокомандувача. Тоді ще генерал-лейтенант, (нині генерал) Залужний мав спокійний, зосереджений вигляд. У словах і рухах відчувалося — він знає, що робить, усе під контролем. Сидів по центру довгого столу. Перед ним монітори, телефони, мобільний. Говорив із командувачами військ (сил) через відеозв’язок — заслуховував доповіді й віддавав накази.
Два заступники — генерал-лейтенант Євген Мойсюк і генерал-полковник Віктор Балан, а також начальник Генштабу генерал-лейтенант Сергій Шаптала сиділи обабіч нього. По колу — заступники міністра оборони Іван Руснак і Ганна Маляр, начальники органів військового управління, колишні начальники Генштабу Віктор Муженко й Сергій Корнійчук.
Офіцери наносили обстановку на велетенські паперові карти. Над тими ж картами часто стояли генерали. Один із таких моментів, коли над картою працювали два Головнокомандувачі — теперішній, Валерій Залужний, і колишній, Віктор Муженко, — я сфотографувала. Як приклад єднання й служіння всіх і кожного своїй країні.
Я знайшла собі місце в кутку. Наді мною висіла купа піксельних чоловічих курток, здавалося, мене й не видно за ними. Боялася, якщо Залужний побачить мене, то скаже — бери дитину та їдь із міста. Я цього водночас і хотіла, і не хотіла: хотіла як мама дев'ятирічного сина й не хотіла як громадянка своєї держави.
Десь о четвертій вечора в кімнату внесли чай у металевому бідоні, черпак, пластикові стаканчики й кілька тарілок з бутербродами з дешевих ковбаси-сиру. Усі брали їх машинально та їли, навіть не дивлячись. Я наливала генералам чай, непомітно забирала чашки.
Міцний чорний чай без цукру. Згодом ми вже не питали, заварювати чи ні. Знали, що він має стояти на його столі.
Пізно ввечері головком підійшов до мене. Я підвелася назустріч. Сказала щось безглузде на кшталт:
«Валерію Федоровичу, усе буде добре». Він міцно обійняв мене, усміхнувся. Відтепер у мене було беззаперечне право перебувати й працювати тут.
***
Людмила Долгоновська прийшла у Збройні сили України у 2020 році й до березня 2023 року була радницею зі стратегічних комунікацій головнокомандувача ЗСУ. Нині керівниця служби президента American University Kyiv.