Платформа «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» завжди працювала з трагедіями, віддаленими в часі, найближчою серед яких був Чорнобиль. Ми були впевнені, що всі питання роботи з пам'яттю нинішньої російсько-української війни не нагальні для українського суспільства й будуть відкладені на деякий час. І як же здивувалися, коли вже в травні-червні 2022 року, відразу після деокупації Київської області, з'явилися перші меморіальні проєкти, а до нас почали звертатися ті, хто раніше з пам'яттю ніколи не працював.
Перші місяці ми просто гальмували людей, казали: не зараз, не треба сьогодні гарячково робити будь-які меморіальні ініціативи, у нас війна не закінчилася, ми не знаємо, коли це відбудеться, є інші нагальні питання. Бо до пам'яті не можна підходити з кавалерійським наскоком, треба продумувати, серйозно пропрацьовувати всі аспекти цього питання. Щоб зрозуміти, що саме ми хочемо закріпити в пам'яті, що і як хочемо транслювати людям майбутнього нашою меморіальною ініціативою, які символи й образи зможуть найточніше передати наші почуття. Когось ми справді змогли притримати в реалізації меморіальних ініціатив, а хтось, навпаки, вплинув на нас і змінив нашу думку.
Якоюсь мірою ми розуміли інтенцію архітекторів і художників — це професійний спосіб реакції на травматичну ситуацію. Відразу після деокупації Київської області в усіх українців, і не тільки українців, був шок від побаченого, і кожен у свій спосіб долав цю шокову ситуацію. А коли ти маєш професійні інструменти, то хочеш відразу їх застосувати. Тому архітектори, які ніколи не думали про меморіалізацію, роботу з пам'яттю, відчули, що мають створювати меморіали, що це їхній професійний і громадянський обов’язок. І з художниками була така сама ситуація, але художники частіше приходили із запитом: «Розкажіть про те, що ми маємо тримати в голові».
Ми певним чином трансформували свою позицію після того, як почали їздити в прифронтові й деокуповані міста, зустрічатися з представниками громад, розмовляти, слухати. Ми намагалися зрозуміти запити і архітекторів, і громади — і тоді стало очевидно, що людям важливо зафіксувати в публічному просторі своє знання про війну, свій біль, свій досвід. Ми живемо в прискореному часі, і, наприклад, у Бучі так швидко все змінюється, що завтра про страшну трагедію цього міста може нічого не нагадувати. Це природна реакція людини, яка втратила близьких, сусідів, будинок і повернулася в поранене місто: подолати свій біль у якийсь спосіб і не забути.
Люди кажуть: «Ми не можемо чекати, поки закінчиться війна, а потім повертатися до подій весни 2022 року, щоб щось меморіалізувати». Держава каже: «Не можна швидко». Люди кажуть: «Добре, ви нічого не робите, ми зробимо самі». Держава починає критикувати, професійна спільнота критикує, і виходить замкнене коло, у якому всі незадоволені. У цьому просторі, де кожен розмовляє сам зі собою, треба вибудовувати нову стратегію роботи з пам'яттю.
Держава теж має свій запит на меморіалізацію. На розмови з громадами й художниками на Київщині нас запросила саме державна інституція, але та, від якої не очікуєш роботи з пам’яттю — Державна агенція з розвитку туризму. Одразу після деокупації по Київській області почали їздити українські й іноземні туристи, й місцеві мешканці заговорили: «По місцях убивств, по місцях трагедії їздять натовпи й дивляться на це як на dark attraction, а ви нічого не робите. Візьміть якось над цим контроль». Так Державна агенція з розвитку туризму вимушена була включитися й розробляти те, що потім назвали маршрутами пам'яті. Потім ми спілкувалися з представниками Міністерства інфраструктури, яке точно не має працювати з питаннями пам'яті, але каже: «Ми відчуваємо, що мусимо». Перебуваємо в ситуації, коли багато акторів пам'яті не завжди можуть чути одне одного й рухатися з однаковою швидкістю.
Так само, як ми, на ситуацію реагували спеціалісти з усної історії. У 2022-му вони просили: «Не пишіть усні історії, так не можна — ви ретравматизуєте людей, мусите дати їм часову дистанцію». Тому що усна історія записується через якийсь період. Чи могли вони зупинити хвилю охочих записувати усні історії? Ні, і змушені були переорієнтуватися. Адже було багато людей, які усвідомлювали, що досвіди треба фіксувати просто зараз. Фахівці з роботи з колективною пам'яттю дуже добре знають, що через рік ми згадуватимемо ту саму подію інакше, а за п'ять років не так, як через рік. Я часто цитую свою колегу, яка провела півтора місяця в окупації в Херсоні. Пів року тому вона мені сказала: «Це були найстрашніші півтора місяця в моєму житті. І я їх не згадую зараз. Я їх забуваю. Вони перекриваються іншими подіями». Тобто навіть коли людина розуміє, що це найстрашніші місяці в її житті, вона за пару років може взагалі їх не згадати. Тому треба записувати зараз. Спостереження за колегами з цеху усної історії було дуже повчальним: ми розуміли, що вони професіонали, які звикли працювати в чіткій методологічній рамці, що вимагає здійснення певних кроків, уваги до певних аспектів. Але оскільки є величезний запит з боку людей, які хочуть слухати інших, і з боку тих, хто хоче розповідати, ця ситуація просто змінила професійні кордони, які усна історія встановлювала у своєму методологічному полі.
Останні два роки я читаю відповідні книги, щоб знайти інструменти, але відчуваю, що найбільш значущими для мене як людини, що працює з темою пам’яті, є розмови з людьми про досвіди, слухання історій. Після низки поїздок громадами Харкова, Чернігова, Вінниці, містечками Київської області ми для себе розмежували два поняття: стратегічна і тактична комеморація. Тактична комеморація — це та, яка відповідає на питання тут і зараз. Вона може стосуватися чогось тимчасового, нематеріальних об'єктів, ритуалів.
Для нас було важливо простежити, які саме меседжі люди посилають своїми діями через низові практики меморіалізації, коли встановлюють тимчасові, дуже емоційні, раптові об'єкти в просторі. Найчастіше це прості й дуже прозорі символи: хрести зі стрічечками, портрети загиблих. Зазвичай низові стихійні практики меморіалізації виявляються повторенням того, що вже було. Але повторення не означає, що це погано. У Мощуні, в лісі, посіченому уламками, де була велика битва й загинуло більш як 80 військових, була запущена проста і дуже потужна практика промовляння імен. Її використовують і в комеморації інших трагедій. Вона дуже людяна, вона про сьогодні й майбутнє, коли люди збираються і проговорюють імена загиблих вголос. Це фізична практика, в якій кожна людина включає своє тіло: не приходить спостерігачем на меморіальне місце, а почувається учасником, коли кожен бере на себе промовляння імен. Це про вдячність, солідарність, про єднання.
Натомість стратегічна комеморація працюватиме з наративом, що складеться поступово, і з тим, що не наративізовано. У 2022–2023 роках виникли кілька меморіальних ініціатив, які працювали з різними медіа й були спрямовані на різні цілі. У Харкові представники міської влади запросили нас на обговорення ідеї консервації однієї багатоповерхівки на вулиці Ужвій на Салтівці, щоб залишити її як пам'ятник російським злочинам. Для представників міськради було дивно, що хтось із місцевих мешканців цю ідею не підтримує. І до нас звернулися як до медіаторів, які можуть поговорити і з мешканцями Салтівки, і з ініціаторами з професійних позицій. Щоб зрозуміти і тих, і інших, треба побачити ці місця на власні очі. Представники міської влади казали: «Ми робимо велику справу. Консервуємо це, потім привозимо сюди всі делегації та показуємо, що ці злочинці роблять з нами. Це значно потужніше діє на людей, ніж будь-яка картинка чи фотографія — коли ти бачиш слід від ракети у зруйнованому будинку, вхід і вихід. І це реально жахливо. Але ми походили по Салтівці, порозмовляли з людьми, які там живуть, і, зрештою, порадили ініціаторам відмовитися від своєї ідеї. Тому що на Салтівці немає жодної цілої будівлі. Цей величезний район міста абсолютно понівечений. І люди, які там живуть, намагаються затягнути рани, закрити сліди війни, хоч це й неможливо. Але думка про те, що тут назавжди залишиться скелет будинку, у якому загинуло багато людей, обурює мешканців. І обурення це цілком зрозуміле.
До речі, мене завжди трохи лякає слово «імерсивний». Це ніби можливість розділити досвід інших людей — і я чудово розумію інтенції створення подібних проєктів. Як кажуть ініціатори імерсивних меморіалів, ми хочемо створювати такий простір, щоб ті, хто не мав такого досвіду, могли його отримати. По-перше, я не дуже вірю, що можна отримати чужий досвід. По-друге, тут є тонка межа, коли йдеться про імерсію в країні, яка переживає війну. В Україні зараз дуже багато людей, які мають трагічний досвід і навіть не уявляють, що вони травмовані. У 2019 році я запитала колегу з Латвії, яка працювала на Майдані як психолог і дуже добре знає українську ситуацію (тепер працює як супервайзер з українськими психологами, які своєю чергою працюють з полоненими, з жертвами насильства): як ти думаєш, наскільки травмоване українське суспільство, наскільки ми можемо меморіальною інсталяцією запустити якісь негативні реакції? Вона мені намалювала мапу цих досвідів і сказала, що можна запустити реактивну поведінку в людини, яка гадки не має, що травмована. Вона просто почує якийсь звук і впаде на підлогу, закриє голову руками, тому що в неї є досвід вибуху. Тому я зараз утримувалася б від імерсивних інсталяцій. Утім стою на тому, що немає універсальних рішень для всіх ситуацій, потрібно розглядати кожен окремий випадок і проєкт.
Зрештою, постає логічне питання: хто відповідає за меморіалізацію? Адже ми перебуваємо на розтяжці між двома полюсами. З одного боку є локальна спільнота — це головний реципієнт меморіалу; це люди, які не мають кваліфікації, достатньої надивленості, щоб оцінити, хороший меморіальний проєкт їм показують чи поганий. Великою мірою вони орієнтуються на радянські зразки і, ймовірно, не підтримають інноваційного проєкту високого художнього рівня. З іншого боку є художник, який зазвичай упевнений, що його проєкт несе велику місію та має виховувати населення, щоб їхні смаки змінювалися. Дуже часто оперують саме поняттям смаку.
Проблема полягає в тому, що неможливо працювати з меморіалом, просто поклавши на когось відповідальність: наприклад, на міську владу, що обирає художника чи віддає право авторства місцевій громаді. Для роботи з меморіалом нам потрібні серйозні, не поверхові процедури конкурсів і публічних обговорень. На жаль, ми вже бачили кілька скандалів з проєктами меморіалів, які виникали саме через те, що локальну спільноту не спитали. Мабуть, якби була публічна дискусія, запропонований проєкт прийняли б. Але реакція ображеної спільноти — це відмова, і цю реакцію можна зрозуміти. У такій ситуації, навіть якщо бачу дуже класний художній проєкт, я стану на бік спільноти — бо їй належить цей простір і з нею треба працювати.
У 2021 році ми мали досвід закритого конкурсу на меморіал Голодомору в Мелітополі. Робота була організована так, що об'єдналися міська влада, місцевий бізнес, професійна спільнота, яка запросила художників, що мали досвід роботи з темами пам'яті. Художники приїжджали в Мелітополь, розмовляли з містянами, з музейниками, з владою, навіть запропонували інше місце для меморіалу після того, як познайомилися з простором. І цю пропозицію прийняли. Після того, як обрали проєкт-переможець, серед місцевих мешканців виявилися прибічники іншого проєкту. Вони навіть влаштовували маніфестацію, щоб захистити свій вибір і сказати: ні, цей кращий, ви вибрали не той проєкт. Це була спільна робота. Якби не повномасштабне вторгнення, восени 2022 року ми побачили б цей меморіал. Для мене цей досвід дуже важливий тим, що в Україні можуть відбуватися спільні пошуки сенсів і спільний вибір меморіалу, коли є професійна думка журі, художників і локальна спільнота залучена в обговорення — це найголовніший елемент процесу. Ця історія мене дуже надихає.
Ми, платформа культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», з колегами з ГО «Музей сучасного мистецтва» організували Лабораторію практик меморіалізації, в рамках якої зібрали художників і архітекторів. Спільно з ними за допомогою теоретиків, які працюють з різними аспектами теми пам'яті, робимо перші кроки, щоб вибудувати нову мову меморіалізації в Україні, меморіалізації російсько-української війни. Запропонували художникам розробити власні проєкти щодо чотирьох конкретних кейсів, які потребують меморіалізації в Україні, і в липні ми їх представимо публіці та зробимо публічне обговорення. Коли вибудовували архітектуру цієї лабораторії, стверджували, що меморіальні проєкти не можуть робити тільки художники — потрібна міждисциплінарна команда. Залежно від конкретного завдання до неї мають долучатися історики, соціологи, політологи, спеціалісти з роботи з пам'яттю. У найсміливіших мріях ми думали, що в Лабораторію запишуться людей 100, а на зустрічі приходитимуть 30–40. Записалося 350 — художники, режисери, так звані активісти пам'яті, архітектори, представники громад, люди зі всієї України, з-за кордону. На першій зустрічі було 237 людей; учасники настільки ґрунтовно обговорювали питання меморіалізації, що це дало мені можливість підтвердити й наново побачити тезу, яку я багато років повторюю. Меморіал — це не об'єкт у просторі. Меморіал — це люди, які обговорюють питання пам'яті. І ці 237 людей, які зібралися в зумі, — це один з перших меморіальних жестів, які ми бачимо в Україні.
Мене дуже надихнуло, що люди з різним бекграундом у практичному полі дуже плідно розв'язують спільні питання. Я заходжу в чат, який ми створили для учасників лабораторії, читаю все, що вони написали, і розумію, що це матеріал для дисертації. Процеси меморіалізації — це не створення неодмінно матеріального об’єкта. Це спільна розмова й спільний пошук.