Кембриджський словник дає таке визначення прикметника «кафкіанський»: «надзвичайно неприємний, страхітливий і заплутаний, подібний до ситуацій, описаних у романах Франца Кафки».
Упродовж останніх ста років Кафка — попкультурне явище. Його книги не виходять з моди, а сама постать перетворилася на літературний міф. Франц Кафка служив страховим агентом, але ненавидів свою роботу, віддаючи перевагу літературі. Він замикався вдома і писав, переборюючи хвороби та важкі закоханості. Писав страшенно заплутано, з довгими реченнями, канцеляризмами й порушеннями звичної читачам наративної структури. Його тексти іноді такі важкі для сприйняття й інтерпретації, що найпростіше рішення — просто відкласти книгу на високу полицю. Особливо якщо згадати, що і сам Кафка рідко завершував свої книги й узагалі відомий як рекордсмен з недописаних творів.
Літературна творчість Кафки є предметом ґрунтовних академічних досліджень, чимало біографів і літературознавців присвятили кар'єри її вивченню. Однак цим привабливість Кафки у сфері мистецтв не вичерпується. Протягом років на різних континентах величезна кількість режисерів, свідомо чи ні, надихалися творами Кафки. Їхня заплутаність і недоступність для єдиного трактування дозволяла кіноробам створювати безліч інтерпретацій, адаптуючи той чи інший твір під власний авторський стиль і можливості.
Дослідник творчості Кафки, американський літкритик Фредерік Р. Карл доповнив визначення кафкіанства так: «Ви не здаєтесь, не лягаєте і не помираєте. Ви боретеся з цим усіма досяжними засобами, усім, що у вас є. Але, звісно, у вас немає жодного шансу. Це дуже по-кафкіанськи». Таке доповнення добре характеризує фільми, представлені в цьогорічній програмі Карловарського кінофестивалю. Режисери чи екранізували книги Кафки, чи просто намагалися перекласти його наративи кіномовою — у всіх цих спробах можна побачити якусь привабливу відчайдушність, бажання розгадати нерозгадане, а також величезний потенціал для створення кіно в абсолютно різних жанрах.
Кінофестиваль зібрав 22 кафкіанські картини. Серед них — роботи таких великих режисерів, як Орсон Веллс, Мартін Скорсезе, Федеріко Фелліні, а також еталонні фільми з найвіддаленіших країн і неочевидних жанрових ніш. Їхній список дає уявлення про еклектичність проявів кафкіанства у світовому кінематографі.
«Процес», реж. Орсон Веллс, 1962 (Франція, Італія, Західна Німеччина)
Фільм «Процес» Орсона Веллса був найбільш очевидним, тож і необхідним фільмом кафкіанської кінопрограми, яка відкрила фестивальний перегляд. Режисер «Громадянина Кейна», одного з кращих фільмів у світі за численними версіями, узяв на себе титанічну й сміливу роботу екранізувати «Процес» — мабуть, найскладнішу книгу Кафки.
Роками негатив цього фільму вважали втраченим, але на початку 2000-х його знайшли та відреставрували. У 2022 році в програмі Cannes Classic показали відновлену чорно-білу версію у форматі 4К, і саме цей принт цьогоріч мали нагоду побачити гості Карлових Вар.
«Процес» розповідає про чоловіка, якого звинувачують у чомусь, що не може зрозуміти ніхто — ані сам герой, ані читач. Можна припустити, що і сам письменник не до кінця уявляв, що саме це може бути. Кафка опублікував цей роман у Празі 1925 року, і в якомусь сенсі він став пророчим, передбачаючи сталінський ГУЛАГ або Голокост (пам’ятаємо, що сам Кафка був євреєм). Саме фаталістичний і складний «Процес» закріпив термін «кафкіанський», адже поєднав абсурд бюрократії та постійну тривогу.
Орсон Веллс підійшов до адаптації вільно. Ще 1962 року він розповів у інтерв’ю, що називати його фільм екранізацією було б неправильно хоча б тому, що в його версії герой не деградує і не здається до самого кінця. На момент зйомок ім’я Веллса вже мало достатньо ваги, аби режисер міг дати волю уяві. Він витратив бюджет на великий сюрреалістичний сет, наповнений тисячами статистів, величезними будівлями, кабінетами, коридорами. Любов Веллса до гіперболізації, помітна у «Громадянині Кейні», прочитується в контрастних тінях і гострих кутах камери в кожному кадрі та прекрасно підходить до настрою «Процесу».
На головну роль Веллс обрав Ентоні Перкінса, відомого за роллю маніяка Нормана Бейтса у фільмі Хічкока «Психо» — і це найточніше влучання в образ з-поміж усіх фільмів карловарської програми. Йозеф К. у виконанні Перкінса наче підтверджує своєю зовнішністю міф про те, що Кафка писав цього героя із себе. Худорлява статура, запалі щоки, високий зріст, невротичні рухи й міміка — саме так описували письменника біографи.
Та на цьому метаіронія у фільмі не закінчується. Орсон Веллс, який взагалі любив з’являтись у власних стрічках, виконав у «Процесі» роль величезного (у всіх сенсах) адвоката, який лежить у ліжку і по-диктаторськи віддає накази. У кінці фільму є сцена, коли помічниця приносить адвокату книгу із законами, за якими судять головного героя. Розгортаючи її, адвокат жартує, що це надто складно для читання, як, власне, і сам «Процес».
«Метаморфози», реж. Ян Немец, 1975 (Західна Німеччина)
Серед екранізацій Кафки чеські програмери обрали вкрай цікаву картину «Метаморфози» співвітчизника Яна Немеца. Ця стрічка вирізняється з-поміж інших режисера вже дивним хронометражем на 55 хвилин. А також тим, що її зняли спеціально для телевізійного прокату.
Багато творів Кафки дають невловиме відчуття страху перед втратою стабільності фізичної форми й прагнення уникнути трансформацій усупереч зовнішнім подіям. В одному з найвідоміших оповідань «Метаморфози» Кафка прицільно досліджує цей страх. Сюжет «Метаморфоз», як і багатьох інших творів письменника, починається з абсурдної на межі з комедією ситуації. Головний герой прокидається в ліжку і з’ясовує, що перетворився на комаху. Кафка нехтує будь-якою експозицією чи поясненням обставин і цим нагнітає ще більший жах.
Стрічка Яна Немеца повертає нас до важливого руху в кінематографі другої половини XX століття. Історик кіно Пітер Геймс називав Немеца enfant terrible чехословацької нової хвилі. Хоча на момент виходу «Метаморфоз» вона вже згасла (це відбулося одночасно з Празькою весною), історики часто сперечаються щодо впливу кафкіанства з його сюрреалізмом і ненавистю до державного ладу на режисерів хвилі. З 1975 року Немец з політичних причин жив у еміграції. Відповідно, мав обмежені можливості знімати те, що хотів, і його проєкти були радше телевізійними. Та зрештою німецька телекомпанія ZDF дала йому шанс звернутися до творчості Кафки, якого режисер називав своїм основним автором.
Картина Немеца цікава режисерським рішенням вести оповідь від першої особи. Тому гігантського жука глядач так і не побачить. Завдяки цьому рішенню Немец вписався в бюджет (адже відпала необхідність відтворювати монстра для зйомок) і водночас якнайкраще передав кафкіанський невисловлений жах через відчуття відсутності головного. Оком суб'єктивної камери глядач спостерігає за жахом оточуючих, звертаючи ці емоції на себе.
«Tetsuo: Залізна людина», реж. Шінья Цукамото, 1987 (Японія)
«Tetsuo» — це радикально експериментальний японський горор, який взагалі не має нічого літературного. Так само як і книги Кафки, він сподобається далеко не всім.
Фільм розповідає про чоловіка, знаного як металевий фетишист, якого грає сам режисер. Він виявляє в нозі шматки металу, і після цього його починають охоплювати нав'язливі сексуальні фантазії, орієнтовані на метал. У міру того, як вони проникають у його свідомість, він втрачає людський вигляд, стаючи машиною. Герой зливається з жертвою аварії, яка зникла з місця ДТП, і переживає схожу трансформацію.
Загалом фільм більше нагадує серію галюцинацій, ніж логічне оповідання. Його сюжет концентрується лише на прогресивній трансформації головного героя в машину. Цікавою є також атмосфера антиутопічного Токіо — міста, яке поступово зʼїдає надмірна урбанізація. Метал покроково опановує тіла героїв, що призводить до абсурдного катарсису. За всім цим глядач спостерігає в доречно контрастному чорно-білому зображенні. Це вкрай винахідливий фільм, знятий у квартирі оператора за мінімальний бюджет. Він відкрив портал у ретросвіти кіберпанку своїми унікальними монтажними рішеннями та спецефектами. Зумовлена малим бюджетом клаустрофобія фільму, що позначив переворот жанрового кіно в Японії, теж має щось спільне з Кафкою, який половину життя провів у замкненій квартирі, також експериментуючи з мовними формами.
«Tetsuo» варто подивитися з тієї самої причини, через яку слід прочитати найважчі твори Кафки. І фільм, і книги дозволяють насолодитися злетом фантазії, вільної від традиційної наративної логіки, властивої масовому кіно й літературі. Якщо прийняти ці умови, можна отримати унікальний досвід сприйняття.
«Мандабі», реж. Осман Сембен, 1968 (Франція, Сенегал)
Фільм Османа Сембена «Мандабі» є одним з найяскравіших прикладів першого африканського постколоніального кіно, яке надихалося європейським неореалізмом. І мотиви Кафки в ньому також лежать на поверхні. Сембен, як і багато представників неореалізму, розповідав історії про просте щоденне життя свого народу. У «Мандабі» це життя є чимось радикально відмінним від європейського ладу. Стрічка змальовує тяжкість перехідного періоду Сенегалу після довгих років окупації, коли архаїчна культура країни змішувалась із західними моделями капіталізму, що повнили жахом простих людей.
Фільм «Мандабі» (інша назва «Грошовий переказ») розповідає про болісні пригоди Ібрагіма, літнього мешканця Дакара. Усе, що йому потрібно — отримати грошовий переказ від родича з Парижа. Але він не може це зробити, адже не має посвідчення особи. Щоб виготовити документ й отримати бажаний переказ, Ібрагім пірнає в бюрократичне пекло. Застосована в ньому абсолютно нелогічна послідовність дій взагалі не пріоритизує людину. Нескінченні походи по інстанціях псують стосунки Ібрагіма з родичами та знайомими: разом з нюансами законів і порядків усі відкривають власну жорстокість.
У нестерпній абсурдності бюрократичних процесів відчитується лабіринт, наче навмисно збудований за патернами Кафки. Добрі справи й бажання допомогти, тобто прояви людяності, відповідно до законів кафкіанського світу, розбиваються тут об державну машину. Та Сембен фільмує все це з винятковою привабливістю й гумором. Включення цієї еталонної постколоніальної картини із Сенегалу в чеську кураторську програму демонструє, що кафкіанство є універсальним явищем і має прояви навіть у найвіддаленіших (від місця його концептуалізації) країнах.
«Твін Пікс», 2017, «Бабуся», 1970, реж. Девід Лінч (США)
Те, що Девід Лінч мав певну обсесію через твори Кафки, не міф, а факт, який сам режисер не раз підтверджував особисто. Ймовірно, саме вміння Кафки занурюватися в сюрреальний світ приваблювало американського режисера найбільше. Уперше Лінч прочитав «Метаморфози» в 1970-х роках, після чого напрацював сценарій короткого фільму «Бабуся». Він виграв грант на 5000 доларів і зняв цей короткий метр. Приблизно тоді ім'я Девіда Лінча також почало метаморфозу від амбітного студента до одного з найвеличніших режисерів в історії кіно.
Фільм розповідає про хлопчика, який, втомившись від постійних знущань батьків, вирішує виростити собі бабусю. Абстрактна мізансцена і дивний звуковий дизайн, що відкривають фільм, ретроспективно дозволяють оцінити початок третього сезону «Твін Пікса». Цим цікаве парування у програмі фестивалю двох картин Лінча: після сирої, малобюджетної студентської «Бабусі» показали третю серію третього сезону «Твін Пікса».
В одному інтерв'ю Лінч розповідав, що багато в чому ототожнює себе з персонажем «Метаморфоз» Грегором Замзою. Але водночас він не хотів відкрито визнавати свою любов до Кафки, адже «так кажуть усі». Лінч думав про екранізацію «Метаморфоз», але на заваді став фінансовий аспект створення такого жука, який виглядав би так натурально, як відчувався в оригінальному тексті.
Ідея того, що щось жахливе точно відбувається з героєм, але той не розуміє, що саме, відсилає нас до хітового серіалу «Твін Пікс», який вийшов на екрани 1991 року й отримав своє продовження (рівно як і заповідала вбита Лора Палмер) через 25 років. Приваблива ідея «Твін Пікса» полягає в тому, що розгадка й причини вбивства Лори Палмер узагалі не дуже цікавлять Лінча — як Кафку не цікавили у «Процесі» причини й наслідки звинувачень героя. Натомість обох цікавить жахливий континуум, де герой потрапляє в паралельні світи людського буття, не підвладні фізичним формам буденного. Також в ідеї «Твін Пікса» легко впізнати не закінчений Кафкою «Замок», де герой, як і агент Купер, відправляється в таємничі локації з місією виконати неможливе доручення.
***
Повний список фільмів з програми The Wish to Be a Red Indian: Kafka and Cinema:
- «Позаурочний час», реж. Мартін Скорсезе, 1985, США;
- «Америка», реж. Владимир Міхалек, 1994, Чеська Республіка;
- «Художник, що голодує», реж. Масао Адачі, 2015, Японія, Південна Корея;
- «Аудієнція», реж. Марко Феррері, 1971, Італія, Франція;
- «Замок», реж. Рудольф Нольте, 1968, Західна Німеччина;
- «Класові відносини», реж. Жана-Мар Штрауб, Даніель Юйє, 1984, Західна Німеччина, Франція;
- «Сільський лікар», реж. Кодзі Ямамура, 2007, Японія;
- «Це чудове життя Франца Кафки», реж. Пітер Капальді, 1993, Велика Британія;
- «Бабуся», реж. Девід Лінч, 1970, США;
- «Інтервʼю», реж. Федеріко Фелліні, 1978, Італія;
- «Йозеф Кіліан», реж. Павел Юрачек, Ян Шмідт, 1963, Чехословаччина;
- «К», реж. Лоренза Мазетті, 1954, Велика Британія;
- «Кафка», реж. Збігнєв Рибчинський, 1992, США, Франція;
- «Кафка», реж. Стівен Содерберг, 1991, США, Франція;
- «Метаморфози», реж. Ян Немец, 1975, Західна Німеччина;
- «Мандабі», реж. Осман Сембен, 1968, Франція, Сенегал;
- «Містер Кнефф», реж. Стівен Содерберг, 2024, США, Франція;
- «Мешканець», реж. Роман Поланскі, 1976, Франція;
- «Tetsuo: Залізна людина», реж. Шінья Цукамото, 1987, Японія;
- «Могила Кафки», реж. Жан-Клод Руссо, 2022, Франція;
- «Процес», реж. Орсон Веллс, 1962, Франція, Італія, Західна Німеччина;
- «Твін Пікс», реж. Девід Лінч, 1970, США.