Помста — це страва, яку краще подавати на золотій тарелі. Про грошовиту людину кажуть «багатий, як Монте-Крісто», але, що цікаво, так не кажуть про людину мстиву. Історія Едмона Дантеса — наївного юнака, підло зрадженого друзями, а потім неймовірно розбагатілого месника, — звісно, чиста казка. Але казка захоплива, і кожне нове покоління глядачів знаходить у ній свою розраду. Інша річ, ми (принаймні та частина світу, що зветься Європою) живемо в часи етично суворіші, ніж 200 років тому. Тому сьогодні помсту вважають сумнівним діянням.
Співрежисери Матьє Делапорт й Александр де ла Пательєр врахували це й намагались проакцентувати темний бік відплати. Роль Едмона Дантеса / графа Монте-Крісто виконує фатальний красень П’єр Ніне, що грав раніше Іва Сен-Лорана. Еволюцію від простого матроса до таємничого й безжального інтригана він відпрацьовує добре, проте все одно виглядає цілком собі позитивним й остання правда лишається за ним. Сам же сюжет змінений у сторону більш опуклого драматизму — негідники мають виглядати не просто негідниками, а цілковитими бузувірами, на яких ніде тавра поставити. Для того (і також заради нагадування, що помста — це не так солодко) навіть введена додаткова лінія зі спробою вбивства немовляти та іншою внутрісімейною різаниною.
Зміни в сюжеті першоджерела — гріх невеликий, бо кіно й література — принципово різні медіуми. Аби переконливо й живо. І тут починаються проблеми, бо, здається, Делапорт і де ла Пательєр зібрали всі штампи костюмованого кіно, які могли згадати.
По-перше, музика (композитор — Жером Реботьє). Нав’язлива, нестерпно патетична, розлита по фільму, наче повінь патоки. До того ж відчутно вторинна щодо мінімалістських зразків 20–30-річної давності.
Відповідають музиці звуки, які видає акторський склад. Незрозуміло з якого дива, у всіх хоч трохи конфліктних ситуаціях персонажі розмовляють показово пошепки — мабуть, щоб до найтугіших дійшло, що діється щось дуже емоційне, що триває боротьба добра зі злом, ба більше — Добра зі Злом. Відіграний один раз, такий діалог хвилює, два рази — сприймається індиферентно, три — смішить.
Чи варто уточнювати, що й грають відповідно? Усі герої та героїні зафіксовані в одних і тих самих достоту екзальтованих почуттях: праведний гнів, невимовне горе тощо, — але без найменших відтінків, варіацій, нюансів. І це вкрай монотонно, навіть грубо. Оце, мабуть, головна халепа: попри всю романтичну пишноту, «Монте-Крісто» — кіно, зроблене грубо, без поваги до авдиторії, яка все ж таки розумніша й вибагливіша, ніж думають автори. Додатковим елементом невдачі стає тривалість фільму. Усі ці недоліки, помножені на 170-хвилинний (!) хронометраж, набувають якогось гаргантюанського масштабу.
Про погані історичні фільми кажуть, що в них актори грають костюми. Тут саме цей випадок. Костюми й декорації повністю затьмарили акторів. Але то не провина акторів.
