Січень 2022 року. Місяць до повномасштабного вторгнення. Десь у сірій зоні операції Об’єднаних сил живуть два пенсіонери: Сергійович (Віктор Жданов) і Пашка (Володимир Ямненко). Нагадують вони мураху й цикаду з відомої байки. Перший — похмурий і хазяйновитий. Другий — веселий і легковажний. Навіть їхні імена чудово все окреслюють: один у свої 59 — Сергійович, а інший — просто Пашка.
Сергійович і Пашка — останні жителі міжфронтового села. Сергійович живе з пасіки (власне тому так називається фільм), а Пашка з того, що підкине доля та донбаський фарт. Сергійович вважає себе українцем, а Пашка вечорами п’є горілку з «нашими» з «ДНР». Попри цю дуже велику різницю, Сергійович і Пашка — друзі дитинства, які не зрадять один одного.
В основі сюжету «Сірих бджіл» — однойменний роман Андрія Куркова, однак фільм не екранізація роману. Мойсеєв радше бере основних персонажів і деякі сюжетні лінії та створює так званий фільм за мотивами. У романі Сергійович непокоїться за свою пасіку й, намагаючись перевезти її в Крим до знайомого бджоляра-татарина, вирушає в досить небезпечну мандрівку. Фільм Мойсеєва закритий простором одного села.
Коли говорять про сірість, зазвичай уявляємо щось буденне, нудне й нецікаве. Однак там, серед териконів Донбасу, сірість — це про невизначеність буття. Сірість — це про існування між двома вогнями, між двома реальностями.
Війна у фільмі Мойсеєва існує лише закадровою примарою, виринаючи то убитим військовим на териконі, то неочікуваним гостем у камуфляжі серед ночі. А ще періодично звуками вибухів. У кадрі постійно виникає химерний побутовий натюрморт: ложка в ручній прасці та склянка. По тому, як дрижчить цей нехитрий реманент, можна зрозуміти, як далеко був приліт.
Камера Вадима Ількова знімає напівзруйноване село, загорнуте в холодні та суворі пейзажі Донбасу. Лаконічність зйомки Ількова яскраво підкреслює різноманість сірих відтінків, якими наповнений цей край взимку (фільм знімали на Луганщині). Сірість кадру цілком гармонізована із сірим статусом цього постапокаліптичного простору.
«Сірі бджоли», подібно до стрічок «Клондайк» Марини Ер Горбач чи «Степне» Марини Вроди, продовжують традиції поетичного кіно. Усі три стрічки — це медитативне й метафоричне, меланхолійно-депресивне кіно про маленьких людей у світі великих сенсів. Ер Горбач розмірковує про намагання людей не помічати, що вони живуть у вирі історії, яку бачать по телевізору. Врода — про людей, які не змогли розказати свою історію, та про їхню пам’ять, що зникає разом з їхнім селом. Мойсеєв розповідає про людей, для яких відчуття дому важливіше за наявність електрики, продуктів чи загрози загинути під час обстрілу.
Попри загальний медитативний темп, дивитися стрічку дуже комфортно. Головна її заслуга — це влучні й міцні діалоги справді фактурних акторів Віктора Жданова (він може вже цілком отримати звання «заслужений дід українського кіно») та Володимира Ямненка (його Пашка перегукується з іншим образом — Кочі з «Дикого поля» Ярослава Лодигіна).
Друг-сусід — це із серії «друзів не обирають». Саме цю дивакувату хімію розкривають нам діалоги пенсіонерів. Вони знають один одного все життя. Мають невирішені конфлікти різної давності й глибини. Достатньо набридли один одному. Однак усе ж тримаються разом, адже нікого іншого в них немає. Найяскравіша сцена цієї самотньої дружби — це розбір пошти. Чоловіки розбирають листи на дві купки: ті, чиї адресати виїхали із села, та ті, чиї адресати вже на цвинтарі. У чомусь ці діалоги нагадують «Зимовий сон» Нурі Більге Джейлана. Вони не такі філософські, як у турецького режисера, але такі самі цілісні у своїй метафоричності та влучності, тож вправно можуть утримувати увагу глядачів.
Однак темпоритм діалогів різко змінюється, коли до Сергійовича приходить інший гість — український військовий, що займається розвідкою в сірій зоні. Тоді від хоч і кумедних, проте банальних сварок двох старих чоловіків розмова розганяється до гострої, але все ж застільної дискусії. У ній проявляється характер Сергійовича, який підтримує Україну та ЗСУ й точно знає, хто насправді «наші», та водночас відчуває себе покинутим, а саму війну — непотрібною. Сергійович і військовий постійно перекидуються гострими фразами, які, утім, зводяться до «сам дурень». Військовий закидає Сергійовичу, що місцеві жителі дозволили проросійській меншості захопити владу, а Сергійович йому, що українська влада допускала всі ці роки російську пропаганду на Донбасі. Врешті обидві сторони розуміють, що шукати правих і винуватих у цій історії вже немає сенсу, адже винуватець один — Росія, яка напала на Україну.
Інтенція «Сірих бджіл» цілком проста: це історія про людську самотність на тлі війни. Історія про відчуття дому, навіть якщо він здається втраченим. Історія про те, що чим ближче до фронту, тим сіріша (у всіх сенсах) реальність, яку не розбавляють яскраві фарби медійних проєкцій. «Сірі бджоли» мають відкритий фінал з двома головними кадрами. Перший — наполовину зачищені наждачкою ворота, фарбування яких тепер нагадує синьо-жовте. Другий — Сергійович, який стискає гранату в руці. У цих кадрах — головна метафора кіно: це історія про патріотизм, який дається через самотність, відчай і відчуття покинутості. Однак усе одно він є.
