Елізабет погано. Вона має «Оскар» як найкраща акторка, веде популярне фітнес-телешоу, але щойно підслухала, як виконавчий продюсер Гарві каже, що їй пора на пенсію, а замість неї треба найняти молодшу й сексапільнішу ведучу.
Елізабет погано, але того ж дня на огляді в лікаря молодий красунчик-асистент, наче виліплений алгоритмами фотошопу, підсовує їй рекламну флешку «Субстанції» — препарату для реплікації клітин, який допоможе створити «кращу версію вас». Одна ін’єкція — і прямо зі спини Елізабет народжується прекрасна юна Сью, що ділить з доноркою одну свідомість на двох. Тепер вона, легко подолавши кастинг, вестиме шоу. Тепер її посмішка сяятиме по всьому Лос-Анджелесу з бігбордів. Правда, аби існувати, їй треба регулярно підживлюватися витяжками з тіла отої старої шкапи. Треба тримати баланс — тиждень бути Сью, тиждень — Елізабет. Нікому не потрібною Елізабет, чия зірка на Алеї слави в Голлівуді вже вкрилася тріщинами.
Режисерка Коралі Фаржа дебютувала у 2017 році трилером з вичерпною назвою «Помста». Уже тоді критики відзначали, наскільки органічно Фаржа поєднує феміністичні мотиви зі стандартними жанровими тропами: молода героїня винахідливо й криваво нищила своїх ґвалтівників одного за одним.
У «Субстанції» — спільній продукції США, Великої Британії і Франції, відзначеній призом за найкращий сценарій на останніх Каннах, — ситуація вивернута: героїня руйнує себе, намагаючись відповідати стандартам жіночої краси, нав’язаним андроцентричним суспільством.
Усі рішення на шоу приймають чоловіки. Головний з них — згаданий Гарві (явний кивок у бік колись впливового продюсера Гарві Вайнштейна, що відбуває зараз тривалий тюремний термін за зґвалтування), якого Денніс Квейд з його комедійним талантом перетворив на мерзотника настільки ж ексцентричного, наскільки й еталонного. Таємничий телефонний консультант «Субстанції» — теж чоловік. Кастинг на шоу проводять два нудьгуючих типи, що розмірковують, куди б кандидаткам приліпити додаткову пару грудей. «Гарненькі дівчата мають завжди посміхатися!» — виголошує Гарві в оточенні хтивих дідків-інвесторів.
Так працює патріархат: жінки — не більш ніж об’єкти користування. Чим привабливіший об’єкт, тим більші в нього-неї перспективи, тому зазначений в інструкціях до «Субстанції» баланс утримати неможливо. Кричуще показова сцена, коли Елізабет збирається на перше за багато років побачення: раз за разом, усе більш гарячково малює обличчя перед дзеркалом, аби зрештою виплюнути: «Я ненавиджу себе».
Елізабет грає Демі Мур — і це її чи не найкраща роль за десятиліття. Голлівуд залучав її для набагато простішого контенту, а тут Мур видобуває зі свого акторського єства щось таке, чого, можливо, вона й не усвідомлювала. Боротися з демонами, що буквально розривають тебе зсередини, гратися з власним віком, стати втіленням самоогиди й розпачу, перетворитися на Попелюшку навиворіт, на ходячий портрет Доріана Грея, що вирвався з усіх рамок — для цього потрібна рідкісна сміливість і висока майстерність. І максимально логічним виглядає запрошення на роль Сью саме Маргарет Кволлі, яка влучно відтіняє Мур. Проявлене в «Одного разу в Голлівуді» Тарантіно амплуа небезпечної спокусниці вона переплавляє так, що небезпека заступає знаду. Самозакохана до краю Сью — гламурна машина бажання з годинниковою бомбою всередині; Елізабет і Сью приречені на війну — але так само вони приречені на примирення, причому таке, що змусить світ пополотніти.
Загалом, будівельні елементи, з яких Фаржа зводить свій зразковий ґіньйоль, очевидні. Та вона їх і не приховує: наприклад, кидає муху в келих з вином ще на початку — привіт, Кроненберг! Спотворене тіло в геометрично вичищених інтер’єрах — відсилка до Френсіса Бекона. Героїні, ізольовані в засклених апартаментах — відлуння живопису Едвард Гоппера. У вибуховому в усіх значеннях фіналі згадуєш і про Девіда Лінча (таємничий голос виробника «Субстанції», що лунає через потріскування телефонної статики, з того ж Всесвіту), і про нідерландський горор «Людська багатоніжка», і навіть про класичний жахастик «Керрі» за однойменним романом Стівена Кінга.
Усе це упаковано в однотонно яскраві площини, у клаустрофобні залиті світлом інтер’єри, у яких ось-ось могли б з’явитися близнючки із «Сяйва» з проханням: «Пограй з нами». Фаржа працює з мінімумом локацій і кольорів (усе той самий червоний коридор на ТБ, те саме незмінне, мов доля, жовте пальто Елізабет, той самий рожевий купальник Сью), але надає оповіді шаленого динамізму, якого вистачає на всі 140 хвилин хронометражу. Колористична агресія підсилює відчуження героїнь, стиль і видовище беруть гору над життям. По суті, цей неоновий світ — одна величезна пастка. Але при тому, що всі елементи впізнавані, їхня сума радикально нова. З небаченою легкістю Фаржа вводить в артхауз маргіналії жанру горору, здобрюючи їх напористою естетикою кемпу. Однак те, що раніше було вульгарністю, кінотрешем, категорією В, стає глибоким авторським висловлюванням. Глибоким і дуже сумним.
Бо єдина відповідь на ту розфарбовану несвободу — розірвати на шматки якщо не оточуючих, то хоча б саму себе. Кинути ці шматки в обличчям тим, кому ти все життя намагалася догодити.
Хай вдавляться.