Культові романи (на відміну від класичних чи канонічних) «робить» тільки і виключно читач. І такими романами зазвичай стають твори, які уважно прочитали юнаки двадцять п’ять плюс. «Ворошиловград», оприлюднений 2010-го, – роман культовий, без питань. Зараз його найпалкіші прихильники, адепти культу (даруйте) розмінюють четвертий десяток і от-от дочекаються на кризу середнього віку. Вони от-от наблизяться до стану героїв «Ворошиловграду». А поки що саме вони, либонь та насамперед, і довгоочікували «Дике поле».
Чому я заговорила про вік ідеального читача-глядача «Дикого поля»?
Бо він тут – насправді важлива тема. Бо хоч-не-хоч, припасовуй-не-припасовуй, міркуй-не-міркуй, це кіно – про чоловіче братерство і солідарність на захисті справжніх цінностей, а за фактом: «Дике поле» (як почасти і «Ворошиловград») – історія стрімкого недобровільного дорослішання гранично інфантильного чоловіка в оточенні таких саме незрілих індивідів обох статей. Коротше, дуже важкі перші тридцять років дитинства, яке раптом мусить закінчитися. Бажано, смертю. Бажано, не твоєю.
В екранізаціях відомих літературних творів що добре, що всі уже знають сюжет. І можна все чисто розказувати, не боячись зіпсувати насолоди перегляду. О ні, не у випадку «Дикого поля»! Сценарій за мотивами роману Жадана писала відома драматургиня Наталя Ворожбит. Почерк у обох авторів – і Жадана, і Ворожбит – дуже виразний, сильно індивідуальний, навіть харАктерний. Зіткнення двох зірок в межах одного кінотексту уникнути не вдалося, і це позначилося насамперед на моментах, акцентованих відхиленням від сюжету.
Живе собі тридцятирічний Герман Корольов (Олег Москаленко) – історик за освітою і незалежний політичний консультант за професією. (До речі, він має по-батькові, Сергійович, хороший жарт). Гєра походить із містечка Старобільска. Там, вдома, працює старший брат, власник заправки. Нині брат зник, «на господарстві» залишилися механік Травма (Георгій Поволоцький) і буйний нероба Коча (Володимир Ямненко). Заправка – проржавілий вагончик, але вона розташована у стратегічно вдалому місці. Тож зацікавила місцевих прихильників «дикого капіталізму». Спадок Гєри намагаються «віджати». Починається протистояння.
Колись роман Жадана небезпідставно прочитали як переспів «Трьох мушкетерів». «Дике поле» радше є омажем «Брудній дюжині».
Найперша сюжетна втрата роману на користь фільму: з простору «Дикого поля» прицільно зникли всі однолітки Гєри. Це важливо. Так зрештою і міркують про кризу середнього віку: раптом навалюється потреба переосмислити цінність власного життя і життя соціального, а тебе в твоєму чистому домаганні мало хто розуміє. Хтось купує велике червоне авто, хтось береться рятувати світ. Між іншим, червоне авто в «Дикому полі» таки теж є.
Попри те, що на прес-конференції режисер розказав, що сцени з Льоліком і Боліком у фільмі мали б бути, їх там все таки немає. Тридцять-плюс героїв, окрім Германа, в «Дикому полі» більше не є, а є сильно молодші (коханки) і сильно старші (побратими). Якщо хтось-до-сороковника і з’явиться, то тут же загине у неприродний спосіб (Толік у виконанні Олега Каданова, наприклад). Та і вікова різниця між персонажами весь час акцентується і посилюється. Коча, скажімо, має бути молодшим, йому в книжці під п’ятдесят, але справа не в книжці. Свій досвід, про який він в кіно розповідає – зокрема, як безграмотного споживача психоактивних речовин – мусить належати біографічно молодшій людині. (Кастінг між тим викликає багато питань, дуже багато).
Те, що один із прохідних персонажів скаже, що був в Партії від 1952 року (ще за Сталіна, тобто) означить верхній поріг вікових груп, напівгола школярка-німфетка – нижчий. І в цій «лінійці» Гєра знаходиться рівно посередині, відчайдушно самотній. «Дике поле» розповідає, звісно, про класово розшароване суспільство, це соціальна драма за фактом. Але зразок соціальних ієрархій тут задає не клас, а саме вік. Доброякісний такий сюжетний ейджизм.
«Дике поле» аж ніяк не створює міф про братерство, а намір такий має по всьому. Лодигін міркує над тим, як ми будуємо соціальні ієрархії і як нам потім некомфортно в тих будівлях ведеться. «Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався».
Останнє речення – пряма цитата з роману, вона прозвучить на початку фільму як внутрішня мова пофігіста Гєри. Швидко ті «закадрові» теревені Германа з простору фільму зникають. І то на краще: афористичний Жадан в цьому контексті ясно зайвий. Тут не афоризми уже працюють, а символи. І «Дике поле» повсякчасно і мучительно символізує, забуваючи про іронію. (Бачили колись іронічний крупний план? Так отож. А крупних планів у «Дикому полі» достолиха; оператору Сергію Михальчуку вони особливо вдаються, це правда).
Соняшники в кадрі і пси за кадром – це спадок із «Ворошиловграду», тут все більш-менш ясно: це зовнішні пристрої сумнівів і нечистого сумління, такий собі моральний закон всередині і зірки на небі. Зірок, до речі, тут немає, зате весь час літають супутники. Штучні зорі на небі, штучний моральний імператив у спільнотах.
Ще є костюми головних героїв – картата сорочка і сині джинси Гєри, комбінезон механіка Травми, дебмельська форма Кочі. Значить: всі життєві досвіди готували їх до фінального бою за заправку; все ще люди, але уже типажі.
Колишній сталініст згадає Льва Толстого, і це має актуалізувати у пам’яті концепцію непротивлення злу насиллям, концепції, яка в просторі «Дикого поля» не спрацьовує.
І коли дівча (Катя у безпомічному виконанні Євгенії Муц) з’являється у відчиненому вікні, а її заступає сітка рабіца з табличкою «Не лізь, уб’є!», то тут теж натяк: чітко фільтруй все побачене через густу сітку. Такі підказки-для-глядача справляють враження незручне, вони недоречні і нав’язливі. Але є в фільмі і тонша робота символів.
Скажімо, русалка. Вона тут буде двічі. Вперше – татуювання на плечі водія автобусу, який везе Гєру у Старобільськ. Він там озвучить химерний Жаданівський монолог про повернення додому, яке є неповним, якщо вважати його можливим. Другий раз русалонька буде так само малюнком, що пришпилений на стіні в кімнаті, де Ольга (Руслана Хазіпова) і Гєра от-от не займуться сексом. Значить так, русалка – химера. Істота не просто вигадана, а така, що належить одночасно двом світам, будучи таки вигаданою. Людина і нелюдина, тварина і людина тощо. Гєра перебуває у такому ж перехідному стані протягом «Дикого поля» – в стосунках із жінками, у відносинах із малою батьківщиною. Ця русалонька – він і є (на малюнку, здається, навіть клітинки його картатої сорочки проступають, як луска).
А ще наприклад, 1545. Це номера червоної «Волги» Травми, а Травма в кіні – герой-протагоніст. Ті номера так часто потрапляють в кадр, що мусять запам’ятатися воленс ноленс. Що там станеться за кварту четверта, іди гадай. Але можна припустити, що ідеться про рік – 1545 рік. Найвизначніша його подія – Триденський собор. Саме тоді утвердили догмати про первородний гріх і Чистилище.
Отже, людина схибила уже фактом і місцем свого народження, але їй дають можливість повестися правильно і відпрацювати свій гріх. Чим не тема «Дикого поля»?
Але цікавіше 1545 прочитати як цитату. Зрештою, завершує фільм (сильна позиція!) відсилка до Книги пророка Даниїла, так що біблійні цитати тут правомочні. Дивимося: 15:45, Книга Ісуса Навіна, «Екрон і підлеглі міста його та оселі його». Це історія про Землю обітовану, цей вірш – одна з «інструкцій» про встановлення державних зокрема кордонів та меж між спільнотами. Кожна спільнота має мати землю, подаровану Богом і мусить уміти захисти її цілісність. Чим не ідея «Дикого поля»? Слоган фільму – «Захищай своє!». Своє, знаєте, визначає чітке усвідомлення кордонів між Своїм і Чужим.
І герой Олексія Горбунова, звісно. Пастор (Отче, точніше) – колишній наркоман, який приїхав до містечка рятуватися і тут почав всіх поголовно рятувати, створивши страшенно смішний релігійний культ. Фінальна сцена – проповідь Пастора. Пам’ятаєте його казкові проповіді в романі? У виконанні Горбунова вони просто заворожують. Так от, він переповідає легенду про пророка Даниїла у печері з левами. Леви не зашкодили пророку, бо Господь замкнув їм пащі. Не у версії Пастора, ясно. Тут леви боялися Даниїла більше за Страх Господній, бо він був хижаком із моцнішими навичками виживання, аніж у них, просто звірів. Жах, визнання права сильнішого, виживання і підкорення – от що перемагає в «Дикому полі». Можна молитися, можна дихати вогнем. І коли тобі за тридцять, ти уже знаєш, яка навичка принесе більше користі наразі.
«Дике поле» – притча, судячи з усього, жанр з претензією на знання і істину. Але робити з соціалки притчу – це ще й шлях найменшого рецептивного «тертя». «Дике поле» ним по повній спокусилося. І головне: чому все це назвали екшеном і при чому тут претензія на жанрове кіно? Зупинимося уже краще на формулюванні «довгоочікуваний фільм» і видихнемо: «Дочекалися».